Після 5,5 років угорської блокади Україна нарешті відновила повноцінний діалог з НАТО на політичному рівні. Це – головний офіційний результат міністерського засідання КУН (тобто Комісії Україна-НАТО), яке зібрало у Брюсселі очільників МЗС усіх держав-членів Альянсу та їхнього українського колегу Дмитра Кулебу.

Ця зустріч відкрила дорогу для запрошення України на саміт НАТО у Вільнюсі.

Там має відбутися засідання КУН на найвищому, президентському рівні, але є одне "але": для приїзду Зеленського на саміт має бути виконана одна умова. І цього разу йдеться про умову, висунуту Україною, а не Альянсом. Український міністр у Брюсселі доволі чітко натякнув, що про участь президента може йтися лише у разі, якщо НАТО виявиться готовим на реальні кроки до майбутнього членства України.

З цим пов’язана ще одна новина із зустрічі.

Кулеба за підсумками переговорів зі Столтенбергом оголосив, що надання Україні Плану дій щодо членства (ПДЧ) зняте з розгляду.

Формально у НАТО не підтвердили цього і, попри враження, що складається із заяв, наразі відмова від ПДЧ є лише вимогою України, а не офіційною позицією Альянсу. Утім, за низкою ознак союзники справді дозрівають до відмови від свого офіційного, багаторічного підходу щодо України. Особливо після того, як у НАТО зламали традиції, що діяли десятиріччями.

Членство до свята

4 квітня – у символічний день, на 74-ту річницю створення Альянсу – в його штаб-квартирі у Брюсселі відбулася історична подія: до НАТО прийняли 31-го члена, Фінляндію.

Держава, що має найдовший кордон з РФ серед усіх чинних членів НАТО; держава, яка потерпала від російської агресії і змогла її відбити, хоча й втратила частину територій; держава, що десятиріччями декларувала "нейтралітет", щоб уникнути нового нападу агресивного східного сусіда – торік повністю змінила свою політику у цьому питанні і зрештою долучилася до оборонного блоку.

Але важливим було не тільки це.

Фінляндію взяли до НАТО за безпрецедентною процедурою, що ламає усталені традиції та правила блоку. Правила відкинули від самого початку процесу, і нові "порушення" тривали аж до моменту вступу. Все це робили для того, щоб не дати Росії зреагувати на рішення і втрутитися у процес.

Врешті-решт, усі ці "відхилення" зіграли на руку Україні.

Та про все по черзі.

Всупереч правилам та очікуванням Кремля

Як відомо, до останнього моменту вступ Фінляндії до НАТО (разом зі Швецією) був заблокований силами Туреччини.

Турецький лідер Реджеп Таїп Ердоган, який зараз готується до президентських виборів і має проблеми з рейтингом, використав розширення НАТО та своє право вето як привід вплинути на нових потенційних членів з питань, не дотичних до сфери компетенції Альянсу. На жаль, час від часу подібні блокади у НАТО мають місце. Зокрема, це – дуже чітка аналогія з тим, що робить Угорщина стосовно України.

Зрештою, у ніч з 30 на 31 березня парламент Туреччини ратифікував фінський протокол.

А далі сталося те, чого у НАТО ще ніколи не відбувалося.

За стандартною процедурою, турецька влада мала фізично привезти ратифікаційний протокол у Держдеп США, де зберігаються усі договірні документи Альянсу; далі Вашингтон мав офіційно повідомити про це Гельсінкі й запросити з політичним візитом представника Фінляндії, який мав привезти свої документи про вступ, і вже після того мала відбутися офіційна церемонія встановлення фінського прапора біля штаб-квартири Альянсу.

Цей процес мав забрати кілька тижнів, але його скоротили до кількох годин: усі бюрократичні процедури відбулися у Брюсселі під час міністерського засідання НАТО.

Як уникнули обов'язкових поїздок у Вашингтон? Для цього роль Держдепу, до якого мали прибути турки і фіни (а також, можливо, угорці, які теж затягували процедури до останнього), виконав держсекретар Ентоні Блінкен, який по черзі зустрівся з колегами-міністрами та прийняв від них ратифікаційні документи. А щойно виконали паперові формальності – на подвір'ї штаб-квартири НАТО підняли фінський прапор. Фінляндія остаточно стала державою-членом Альянсу.

Вийшло не зовсім традиційно, але швидко.

Загалом у дипломатії та міжнародних відносинах процедури та традиції мають непересічну вагу. Але ними знехтували задля того, щоби звести до мінімуму період між завершенням ратифікації і офіційним вступом до Альянсу, коли стаття 5 договору НАТО про колективний захист не діє і Фінляндія потенційно може стати об’єктом російської агресії – військової або гібридної.

Готовність НАТО до відступу від традицій зараз справді безпрецедентна.

Цим скористалася і Україна для того, щоб нарешті обійти вето Угорщини і провести Комісію Україна-НАТО з українським міністром (детальніше про це – у статті "У Орбана забрали вето"). І надалі Київ точно буде тиснути на те, що наша процедура вступу має бути принципово іншою, ніж було досі. Підстави для цього вже є.

Як руйнували ПДЧ

Перші "порушення правил НАТО" під час нинішнього розширення насправді сталися майже рік тому – і теж пішли на користь Україні.

Торік Фінляндію, а разом з нею і Швецію запросили до членства без проходження етапу ПДЧ, тобто Плану дій щодо членства, який був запроваджений понад 20 років тому і відтоді був обов’язковим для усіх нових членів Альянсу.

Але річ у тім, що етап ПДЧ, навіть якщо ставитися до нього формалізовано, все одно забирав би час. А союзники прагнули звести до мінімуму періоди очікувань і завершити розширення НАТО, поки Росії не до того.

Щоб обґрунтувати зміни у процедурі вступу, союзники придумали новий документ – "заявку на вступ". Досі держави-кандидати не подавали жодних заявок. Процес був зворотним: Брюссель після консультації передавав партнерові "запрошення до вступу". (Це, до слова, одна з принципових відмінностей розширення НАТО і ЄС – в останньому подання заявки є обов’язковим етапом до членства.)

Словом, на прохання союзників Швеція та Фінляндія оформили "непотрібну заявку", у травні минулого року передали її у штаб-квартиру НАТО, і процедура закрутилася.

Та річ у тім, що Україна також вже давно просила НАТО про те, щоб відмовитися від ПДЧ і придумати та узгодити спецпроцедуру для нашої держави. Це питання українські посадовці порушували ще до 24 лютого і додатково нагадували після, але отримували у відповідь або "ні", або мовчання.

Аж тут виявилося, що для шведів та фінів це цілком реально!

"А чому не ми?" – запитала Україна.

Сигнали до Брюсселя з Києва були однозначними.

Україна спершу дипломатично попередила, що заміну ПДЧ треба буде шукати, без варіантів.

"Якби Україні запропонували ПДЧ до 24 лютого, ми були б максимально щасливі. Сьогодні така пропозиція буде рівнозначна рішенню Бухарестського саміту 2008 року (яке в Україні вважають "зрадою")", – заявляла в інтерв’ю "Європейській правді" профільна віцепрем’єрка Ольга Стефанішина.

Позитивних сигналів у відповідь не надходило.

"Раз так, то ми самі обираємо шлях", подумали у Києві та поставили Альянс перед фактом: ми йдемо фінським шляхом. І подали свою "заявку на вступ", не узгоджуючи цей крок із самим Альянсом (деталі – у статті "Заявка до НАТО, де нас не чекали").

То тепер нам дали дозвіл на швидкий вступ?

Коротка відповідь – ні. Із заяв міністра Дмитра Кулеби, які пролунали у Брюсселі, у багатьох могло скластися інше враження, але воно хибне.

Нагадаємо, цього тижня на міністерському засіданні НАТО Кулеба розповів, що щойно провів зустріч із генсеком Альянсу Єнсом Столтенбергом, після чого, відповідаючи на запитання журналістів, заявив: "Питання (надання Україні) ПДЧ зняте з порядку денного, тому що ми подали заявку".

Однак насправді йдеться про позицію України, а не Альянсу.

Це, звісно, добре і дуже важливо, що український міністр продовжує наголошувати на тому, що Україна повинна вступити до НАТО без додаткових процедур – але згоди на це ми наразі не отримали.

Утім, відповіді "ні" не отримали також.

Треба визнати: попри те, що формально Альянс поки що не готовий обіцяти щось Україні, зміни відбуваються. І насправді вони карколомні.

І найголовніше те, що Вашингтон рухається у правильному напрямку. Так, що торік США визнали, що Україна може вступити до НАТО без ПДЧ. Це не було обіцянкою і не було письмовою, юридичною заявою, але це вже чимало.

Також важливо те, що саміт відбудеться у Вільнюсі, і Литва як держава-господар матиме на ньому особливу роль. Парламент Литви вже ухвалив дуже чітку позицію з цього приводу.

І, нарешті, Альянс навчився принаймні у процедурних питаннях обходити угорське вето.

Запрошення Кулеби до Брюсселя попри угорську незгоду відкрило двері для того, щоб запросити у Вільнюс Володимира Зеленського. Все це наразі викликає в угорської влади показове обурення для своєї аудиторії, але не більше того. "Ми вважаємо, що це запрошення України було серйозним порушенням загального підходу і правил НАТО щодо одностайності в ухваленні рішень. Але ми взяли це рішення до відома, і я сам брав участь у засіданні комісії Україна-НАТО", – заявив з цього приводу голова угорського МЗС Петер Сійярто на спецконференції з цього приводу в Брюсселі.

Утім, поїздка президента на саміт як така не має ваги для України.

Для нас важливо, щоб саміт у Вільнюсі був кроком для членства. Саме це Дмитро Кулеба пояснив колегам. "Це мають бути рішення, які наближають членство України в НАТО. Ми не шукаємо рішення, які лише констатують стан відносин. Повторення вкотре, що двері НАТО залишаються відкритими – цього буде недостатньо", – додав він.

Один із варіантів – це констатація того, що Україна має право на вступ до Альянсу без ПДЧ.

Щоби підготувати ґрунт для цього, дипрадник президента Ігор Жовква зараз збирає письмові заяви лідерів інших держав, що приїздять до Києва, про підтримку нашого майбутнього членства в Альянсі, і цей процес непогано рухається.

Але врешті-решт, буде потрібна підтримка усіх. І США. І Угорщини. Цей виклик поки не подоланий. Тож у підсумку наша дорога до вступу справді може виявитися короткою, але не обіцяє бути легкою.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"