Сусідка України Словаччина після початку повномасштабної війни з РФ довела, що належить до кола відданих друзів нашої держави.

За останній рік словаки передали Україні гелікоптери М-17, боєприпаси до РСЗВ "Град", гаубиці Zuzana 2, амуніцію та пальне, а також стали першими, хто надав Києву системи повітряної оборони С-300 та літаки-винищувачі, нехай і радянського зразка – йдеться про МіГ-29.

Але попри таку дружню до України владу, Словаччина є чи не найбільш проросійською державою Центральної Європи, де на позачергових парламентських виборах восени цього року цілком можуть перемогти проросійські сили.

Спробуємо розібратися, що спричинило ці парадокси словацької політики і чим це загрожує Україні.

Якщо ж ви віддаєте перевагу відео, до вашої уваги – наша дискусія, що розкриває відповідь на запитання, чому Словаччина проросійська.

Русофілія як шлях до державності

Тривалий час Словаччина не мала власної державності.

Пригноблення з боку турків, австрійців та особливо – угорців змушувало шукати особливі, креативні шляхи до створення власної держави. Провідником на цьому шляху у XIX сторіччі словаки здебільшого бачили царську Росію.

Підвалинами на шляху до словацької державності стало слов’янофільство/панславізм, що тісно перепліталось із русофільством. Основними ідеями, які просувала словацька інтелігенція, були ідея "слов’янської окремішності" та потреба побудови політичного союзу, ключову скрипку в якому грала б Російська імперія.

Річ у тім, що царську Росію тоді вважали єдиною слов’янською державою. А на темні сторони Росії, як-от придушення польського повстання 1831 року, словацькі інтелектуали-теоретики воліли заплющувати очі. Понад те, повстання поляків проти Росії багато хто зі словацьких слов’янофілів сприйняв болісно. При цьому тиранію царизму воліли не помічати, російських лібералів ігнорували.

Саме тому австрійська, богемська (чеська) чи західна орієнтація суттєво поступалися симпатіям до Москви передусім через те, що у Росії бачили "країну мрії", яка спромоглася подолати прокляття бездержавності слов’ян, нехай і ціною міцного царського режиму.

Звичайно, і у Словаччині були поодинокі голоси, які вказували на російську нечесність та егоїзм та казали, що за обіймами Росії стоїть бажання запхати слов’ян до російської кишені – але вони губилися у хорі слов’янофілів, тобто у цьому випадку – русофілів.

Ті переконували, що старий Захід занепадає та деградує внаслідок етнічних та класових війн, а натомість Росія може принести нове життя у Європу та звільнить слов’ян від західного гноблення.

Події після Другої світової, коли Москва повернула Центральну Європу до своєї сфери впливу, також не стали щепленням від русофілії.

Не змінило ситуацію навіть вторгнення військ СРСР до Чехословаччини у 1968 році.

Придушення Празької весни не справило на словаків такого негативного враження, як на чехів.

Понад те, під час цих подій словацькі націоналісти були призначені на важливі урядові посади у Чехословаччині, а один із лідерів словацького національного повстання 1944-1945 років Густав Гусак став генсеком Компартії Чехословаччини у 1968, а з 1975 по 1989 роки був лідером Чехословаччини та одним з архітекторів "нормалізації" у відносинах з СРСР.

Тобто в очах Москви словаки продемонстрували лояльність до неї під час буремних події, а отже, заслуговували на винагороду.

Тож у 1960-1970 роках Радянський Союз інвестував в індустріалізацію нинішньої Словаччини, і це додало бонусів до іміджу Москви.

Пострадянські "гойдалки"

Позитивне сприйняття Росії впливало й на новітню історію Словаччини, яка з’явилася на мапі Європи у 1993 році, після "розлучення" складових Чехословаччини.

На відміну від своїх сусідів, Польщі, Угорщини та Чехії, вона не демонструвала ентузіазму щодо поглиблення відносин з державами Заходу, а натомість шукала шляху, який би дозволив зберегти відносини з посткомуністичною Росією.

На початку 1990-х це призвело до формування авторитарної влади Владіміра Мечіара та мало не коштувало Братиславі перспективи членства у ЄС та НАТО.

Лише після зміни влади чітка позиція еліт та уряду Мікулаша Дзурінди (1998-2004 роки), які визначилися щодо пріоритетності руху на Захід, дозволила Словаччині доєднатися до Європейського Союзу у 2004 році.

Тоді словацькі еліти проявили характер, не прагнучи сподобатися усім – як і зараз з допомогою Україні.

Разом з тим громадяни Словаччини не позбулися історичної русофілії. Через це прозахідні настрої еліт не завжди знаходили підтримку пересічних виборців.

Нерідко любов до Росії та бажання бути із Заходом поєднувалися у свідомості людей, набуваючи дивних неприродних форм.

Скажімо, як засвідчило опитування GLOBSEC у 2018 році, 41% словаків підтримували політику Путіна; та ж кількість, 41%, вважали США ворожою державою; 46% респондентів вважали, що їхня країна має бути мостом між Заходом та Сходом.

Звісно, такі настрої отримали і стороннє підживлення.

Росія через свої агентурні мережі з 2014 року активно просувала наративи про нацизм в Україні. Ці та інші антиукраїнські наративи вміло впліталися у правдиві історії, що поширювалися соціальними медіа.

Одним із важливих ньюзмейкерів у цьому контексті було російське посольство, яке могло продукувати до 5000 постів на рік, у яких одночасно з просуванням туристичних атракцій у Росії поширювало конспірологічні теорії, що стосувалися пандемії COVID-19 (як-от міфи про біолабораторії, що навмисно поширювали вірус світом), або ображали українських політиків та президента.

Звісно, не забуваючи нагадувати, як Росія "завжди допомагала Словаччині".

Ця пропаганда лягала на дуже родючий ґрунт.

Словаччина залишається серед тих держав регіону, які є найбільш вразливими до дезінформації: 54% словаків вірять у конспірологічні теорії, більшість вважає, що демократія - це вигадка і світом правлять таємні еліти, а 48% переконані, що загрозами словацьким цінностям та ідентичності є США, Західна Європа, ліберальна демократія та мігранти.

Видається, що зараз, як і у XIX сторіччі, тиранію путінізму словаки воліють не помічати, а Захід не до кінця зрозуміли і не прагнуть цього.

Словаччина – за, словаки – проти

Навіть початок повномасштабної війни проти України не став поворотним моментом у ставлення словаків до Росії тією мірою, як у багатьох інших державах регіону.

Цифри, оприлюднені GLOBSEC у травні 2022 року, для багатьох стали шоком.

Тоді стало відомо, що навіть після розв’язання повномасштабної війни та після того, як світ дізнався про звірства росіян у Бучі та в інших містечках Київщини, 37% продовжували вважати Росію головним стратегічним партнером (США таким партнером назвали лише 29% респондентів). 51% словаків вважають, що геополітично Словаччина перебуває десь між Сходом і Заходом

І попри те, що 51% респондентів погодилися з тим, що Росія напала на Україну, ще 28% зауважили, що винний у війні Захід, який спровокував Росію.

Війна не зуміла вивітрити традиції русофільства, помножені на зусилля російської пропаганди.

Підтримка Україні також не має всенародного схвалення.

Опитування, яке "Українська призма" провела у жовтні 2022 року у партнерстві з Представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта та у співпраці з InfoSapiens, продемонструвало, що 26% словаків заперечують можливість членства України в ЄС, а 33% - проти членства України в НАТО.

Попри усі ці суспільні настрої, офіційна Братислава підтримала Україну у боротьбі з російською навалою.

Словацький уряд надав Україні важке озброєння, і обсяги допомоги, надані впродовж останнього року, були чи не найвищими у співвідношенні до ВВП держави.

І ця позиція з боку словацьких еліт, що часом суперечить позиції суспільства в цілому, з’явилася не зараз.

Ще експрезидент Словаччини Андрей Кіска (2014-2019) відверто засуджував російську агресію проти України та виступав за застосування санкцій до Росії. Нинішня президентка Зузана Чапутова також поділяє його позицію і готова й надалі підтримувати Україну.

Проте ця підтримка не є гарантованою.

Хто є хто у сучасній Словаччині

Проросійські настрої значної частини виборців активно використовує словацька опозиція, в першу чергу партія Smer-SD. Як наслідок, вже після дострокових парламентських виборів, які пройдуть 30 вересня 2023 року, ситуація може докорінно змінитися.

За всіма опитуваннями саме Smer-SD наразі є лідером перегонів, і якщо вона виграє вибори, то отримає шанс сформувати новий уряд. Звісно, якщо зможе сформувати коаліцію. 

Лідером цієї партії є експрем’єр Роберт Фіцо, який ще за перебування при владі казав про неефективність санкцій проти Росії, загравав з Кремлем, а коли опинився в опозиції, то взагалі став гострим критиком проукраїнської політики чинного уряду. Особливо після рішення передати Україні винищувачі МіГ-29.

До всього, в останні роки свого прем’єрства Фіцо відзначився як партнер угорського прем’єра Віктора Орбана. Подейкували, що більшість двосторонніх проблем між Словаччиною та Угорщиною вдалося подолати завдяки особливій "хімії" у відносинах між політиками.

Тож не дивно, що і в Москві, і в Будапешті з нетерпінням чекають на перемогу Фіцо.

Надто вже самотньою почувається Угорщина в Європі після того, як розсварилася через антиукраїнську позицію з Польщею.

Наскільки реально формування нової коаліції навколо Smer-SD?

Зараз підтримка цієї партії – близько 17%. Але, на жаль, це не єдина політсила, яка декларує антиукраїнські тези та готовість до порозуміння з Путіним. Та щодо деяких гравців немає певності у тому, чи будуть вони готові до партнерства з токсичним Фіцо.

На другій позиції у рейтингах (із показником 16%) перебуває Hlas-SD Петера Пеллегріні. Пеллегріні свого часу був соратником Фіцо, але згодом вирішив за краще виокремитися у власний політичний проєкт. У порівнянні з Фіцо Пеллегріні займає більш проєвропейські позиції, але разом з тим партія неодноразово була фігурантом скандалів, пов’язаних із хабарництвом.

На третій позиції (14%) - "Прогресивна Словаччина". Ця політична сила підтримує президентку Зузану Чапутову і є одним із ключових проєвропейських гравців на словацькому політичному полі.

На цю партію Україна може з певністю покластися.

А ось далі йдуть партії, що розраховують на голоси пересічних словаків з-поза меж столиці і для яких проросійська риторика є природною ідеологією.

Так, четверту рейтингову сходинку (8%) посідає права Республіканська партія. Її очільником є Мілан Угрік, чиї політичні уподобання подекуди вважають близькими до нацистських. Угрік у словацькому політикумі - один з основних недругів України. Саме він свого часу з трибуни Європарламенту озвучував російські наративи про те, як українські ракети вбивають дітей Донбасу.

Наразі Республіканська партія виглядає найімовірнішим партнером для Фіцо у разі, якщо така коаліція буде формуватися.

Також це місце може зайняти партія SME-Rodina Бориса Коллара (7%), єдина проросійська, яка за чинного уряду входила до коаліції. Це відверто популістичний проєкт із не до кінця зрозумілими політичними позиціями, а симпатії Коллара до Віктора Орбана та чутки про його зв’язки з мафією особливо не надихають.

Список партій, які потенційно потрапляють до парламенту, замикають дві політичні сили, що схильні до прозахідних поглядів – SaS Ріхарда Суліка з 7%) та новостворений проєкт Едуарда Гегера (донедавна прем’єра, уряд якого ухвалював ключові рішення щодо військового постачання до України) – партією "Демократи", яка наразі має лише 4% підтримки, проте ще має час для нарощування електорального потенціалу.

Обидві готові пристати до потенційної "проукраїнської" коаліції з "Прогресивною Словаччиною".

А ще у Словаччині є унікальна специфіка – угорські партії, що представляють нацменшину, яка складає близько 10% населення країни.

Словацькі угорці традиційно готові пристати до будь-якої коаліції.

Незалежно від ідеології, аби лишень бути представленими в уряді та впливати на процес ухвалення рішень.

І вони потенційно можуть отримати "золоту акцію", що визначить долю Словаччини на наступні роки.

* * * * *

Як пояснює ця стаття, ситуація непроста. Словацьке суспільство лишається проросійським; війна змінює його, але не так швидко, як би ми хотіли. А перемога проросійської коаліції можлива – але зовсім не гарантована.

Звісно, не можна виключати, що й Роберт Фіцо зі своєю проросійською риторикою лише бореться за голоси, розуміючи давні традиції русофільства у Словаччині, і що у владі його риторика та дії зміняться.

Не можна відкидати й можливість того, що восени переможуть проєвропейські сили, які сформують уряд, який закріпить західний курс Словаччини. Проте навіть за такого щасливого для України сценарію словацьке суспільство залишатиметься слабкою ланкою, і це зміниться лише зі зміною поглядів словаків.

І якщо ця зміна станеться, то вона буде без перебільшення історичною.

Автор: Сергій Герасимчук,

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"