"Європейська правда" вже присвятила низку статей погіршенню відносин між Україною та Польщею. Вони пропонували різні оцінки; була як підтримка дій української влади, так і критика жорсткого підходу Києва. Але в усіх випадках авторами були українські фахівці.

Цей текст дає змогу зрозуміти, як новий конфлікт Києва та Варшави бачать у Польщі. 

Маємо зауважити, що редакція погоджується не з усіма аргументами автора – експерта, близького до польських дипломатичних кіл. Зокрема, зауважимо, що Україна йде до Євросоюзу як до клубу, де діють правила, а тому має і буде використовувати важелі ЄС у торговельних суперечках з його державами-членами.

Однак важливо при цьому знати, що саме ці дії викликають роздратування польської влади. Тому "ЄвроПравда" публікує цю статтю Лукаша Адамського і вдячна йому за представлення своєї думки. Також ми готові публікувати позиції інших сторін суперечки, що має важливе значення у відносинах з нашим стратегічним партнером.

* * * * *

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело до безпрецедентного зближення і співпраці не тільки між польською та українською державою, але й до величезного поглиблення симпатій між двома народами.

Достатньо згадати, що Польща є одним з лідерів економічної та військової допомоги Україні, а якщо порахувати співвідношення витрат, понесених на допомогу Україні та українським біженцям, до ВВП всієї країни, то виявиться, що це країна, яка Україні дала ледь не найбільше.

З іншого боку, для українців поляки є нацією, до якої вони плекають найбільшу симпатію (особисто відчуваю цю симпатію майже щодня, коли перебуваю в Україні або коли розмовляю з українцями). Також польські політики очолюють рейтинги популярності іноземних державних діячів.

Водночас за останні кілька місяців у відносинах між Україною та Польщею знову помітною стала певна напруженість в економічних питаннях, передусім – щодо експорту української сільськогосподарської продукції. Також нагадали про себе проблеми історичного характеру, зокрема збереження мораторію для польських установ на проведення пошукових та ексгумаційних робіт.

Як наслідок, відносини між двома країнами обговорюються не лише в дипломатичних кабінетах, але й серед експертів та журналістів.

Якщо коротко представити каталог претензій, то їх можна було б сформулювати таким чином.

Україна вважає, що Польща чинить нечесно, блокуючи – всупереч тому, що погоджено на рівні ЄС, – імпорт частини української сільськогосподарської продукції, життєво необхідної для функціонування української держави в умовах воєнного стану та блокування і нищення російськими злочинцями чорноморських портів.

Натомість у Польщі вважають, що Україна недостатньо добре усвідомлює собі як загальний розмір польської допомоги Україні, так і внутрішньополітичну ціну, яку несе консервативний польський уряд за свою політику підтримки України. І, що ще гірше, не бачить відвертого і політично вмотивованого небажання Європейської комісії вирішувати проблему одностороннього перекладання на Польщу та чотири інші сусідні країни фактичних витрат, пов'язаних з відкриттям всього ринку ЄС для української сільськогосподарської продукції.  

Емоції навколо питання "українського збіжжя" ще більше посилюються нерозв’язанням найважливішої з "історичних" проблем.

Йдеться про питання ексгумації жертв Волинської різанини (більш відомої в Україні як Волинська трагедія) та визнання відповідальності за ці вбивства.

Україна вважає, як здається, що нині немає потреби в будь-яких кроках, тим паче що Польща не виконала раніше озвучену мінімальну умову – відновлення у незмінному вигляді зруйнованого "невідомими виконавцями" у 2017 році надгробка на горі Монастир загиблих членів УПА. Вказана меморіальна дошка була відновлена, але без імен кількадесяти похованих і напису "полеглі за вільну Україну" (Примітка ЄвроПравди: за нашими даними, президент Польщі Анджей Дуда особисто обіцяв Володимиру Зеленському повернути монумент до його початкового вигляду).

Іншими словами, польські очікування, аби Україна чинила політично витратні історичні жести під час війни з Росією, можуть бути проігноровані.

У Польщі загалом розуміють, що атмосфера для вирішення проблем з історичним підґрунтям в Україні ще не створена. Проте практично всі вважають, що узалежнювати згоду на поховання останків поляків, вбитих Українською повстанською армією, від погодження змісту якоїсь меморіальної дошки на якомусь безлюдді у Польщі – це, як сказав мені в приватній розмові кілька тижнів тому один польський інтелектуал, в минулому – дуже впливовий державний діяч – "просто плюгава річ".

Зростає підозра – слушна чи ні, це вже інша справа, – що з української перспективи рух у справі ексгумацій залежить від розв’язання "зернової проблеми".

Такі думки лише посилюють емоції та знижують довіру. Останню також підривають публічний тиск Києва на Польщу з використанням неправдивої інформації, зокрема, що Варшава ніби блокує український транзит до третіх країн, звинувачення Варшави у "віроломстві", а також спроби Києва домовитися про питання збіжжя прямо з Брюсселем, оминаючи Варшаву.

Тут не місце і не моя мета пропонувати конкретні кроки для розв’язання цих двох проблем. Однак як людина, знайома не лише з дискусіями в обох країнах, а й гостро зацікавлена у зміцненні співпраці між двома країнами, наважуся поділитися трьома спостереженнями, які можуть бути корисними для ліпшої оцінки ситуації українськими дипломатичними та експертними колами.  

По-перше,у Польщі минув стан початкового емоційного шоку, викликаний російською агресією, воєнними злочинами та геноцидною риторикою; шок, який пробудив найшляхетніші почуття, закладені в людській природі і у польській національній культурі, такі як безкорисливе прагнення допомоги та виявлення всебічної солідарності.

Тривала війна спричинила психологічно зрозумілий процес адаптації до нових умов.

А відповідно, повертаються нормальні механізми, що регулюють відносини між двома державами.

Вони, як це зазвичай буває, базуються на трансакційному механізмі, відомому під латинською назвою "do ut des" ("я даю, щоб ти давав"). Адже політики в демократичних державах підзвітні громадській думці, яка покладає на них відповідальність за ефективність державного управління.

Українські еліти, звісно, чудово знають про існування цього механізму. Однак я не знаю, чи усвідомлюють вони, що головний, фактично єдиний аргумент, який роками висувають у відносинах з Польщею, а особливо з 24 лютого 2022 року – що Україна захищає Польщу від імперської Росії і що героїзм українського солдата запобігає можливому поширенню війни на польську територію, – хоч і є правдивим, але вже не має такого сильного впливу, як раніше.

Адже також зрозуміло, що Росія слабша, ніж усі думали, що не підкорить собі Україну. Та й українці захищатимуть свою землю незалежно від стану відносин між Україною та Польщею, і українська держава буде існувати. 

По-друге, польська політична культура має свої особливості, що випливають з її коріння як у католицизмі, так і в певних цінностях шляхти, які потім вплинули на канон цінностей національної культури. Це відрізняє Польщу від багатьох інших країн ЄС.

Досить сказати, що шляхта надавала великого значення гонорові (тобто честі) і нехтувала міщанами та євреями, які займалися торгівлею, як "нелицарською річчю". Ця ментальність має набагато більше ідеалістичних компонентів, ніж у суспільствах з міщанською культурою, яка є менш емоційна і звикла до розважливого прагматизму, замаскованого заклинаннями про вірність законам чи цінностям.

У Польщі згаданий ідеалізм характерний понині для значної частини інтелектуальної еліти, а навіть присутній у деяких представників політичної еліти.

Це не означає, що Польща завжди залишатиметься зацікавленою у безкорисливій підтримці України, не сподіваючись отримати від цього якусь політичну користь. Проте у Польщі вважається, що було б "нелицарською річчю" на кожному кроці нагадувати країні, яка бореться за виживання, принцип "do ut des" ("я даю для того, щоб ти дав").

По-третє, війна не тільки не скасувала трансакційної моделі політики, але й механізмів людської психології, а одним із природних механізмів останньої є проєкція – сприйняття реальності крізь призму власних цінностей і життєвого досвіду, що супроводжується оманливою вірою в об'єктивність власного погляду на реальність.

У конкретному випадку відносин з Польщею українській владі та дипломатії варто було б виходити з того, що бачення позиції України та польсько-українських відносин у політиків у Варшаві, які не сидять під російськими бомбами, не мають досвіду функціонування в українській політичній культурі та соціальній реальності, а часом походять зі старих інтелігентських родин, просто відрізняється від того, що існує в Києві.

Українським елітам варто краще зрозуміти Польщу.

І не ставитися до Польщі лише як до однієї з країн "політичного Заходу", причому хибно сприймаючи її як всебічно залежну від Вашингтона і Брюсселя.

Польща – це не лише країна, яка, зважаючи на свій історичний досвід кільканадцяти воєн з Росією та пам’яті про довготривалу залежність від Петербурга і Москви, поділяє з Україною погляди на регіональну безпеку і політику щодо Кремля; не лише країна, яка підтримує і, певно, підтримуватиме інтеграцію України в НАТО і ЄС, але також країна, яка має свої інтереси та особливості.

Я не єдиний, хто побоюється, що без прогресу в питанні ексгумації та у випадку посилення недружньої риторики українських політиків щодо Польщі в питанні збіжжя та ще при спробах залучання інших гравців до вирішення двосторонніх проблем на захід від Бугу зростатиме вплив тих, хто голосно вимагає, щоб польська політика щодо України ґрунтувалася на іншій парадигмі – не солідарності, але на бартерних трансакціях.

Така зміна завдасть шкоди майбутньому відносин між двома країнами, а ще більшу шкоду це завдасть насамперед самій Україні. 

Автор: Лукаш Адамський,

доктор історії, аналітик міжнародних справ, віцедиректор Центру Діалогу імені Юліуша Мерошевського