"Тетрис" для Украины. Почему на Киев посыпались проблемы в отношениях со странами-партнерами

Колись, у 90-х та "нульових", багато хто у київському метро грав у "Тетріс" – гру, де у ваш простір дедалі швидше падають об’єкти різної форми та кольору і їх потрібно впорядкувати, поки летять.

Цей час минув, і зараз комп’ютерні ігри та розваги людей у метро – зовсім інші.

Але те, що відбувається останнім часом у світі, знову нагадує "Тетріс".

Купа дуже різних, як подібних, так і не схожих одна на одну проблем та викликів валяться, падають на нас начебто неочікувано і всі одразу. Від проблем з наданням військової та фінансової допомоги, від наслідків виборів у США (які ще "летять") – до проблем у відносинах одночасно з кількома сусідами (тут деякі "блоки" вже "впали", а інші саме зараз "падають" на нас або ще навіть не проявилися і з’являться на обрії згодом).

Однак, на відміну від непередбачуваності обрисів наступних блоків у "Тетрісі", міжнародні події мають свою логіку.

Щоб її зрозуміти, треба усвідомити кілька важливих принципових моментів. Не завжди приємних для України.

По-перше, шок світу від повномасштабного нападу РФ на Україну минув.

І політичний, і емоційний.

Це не означає, що нам не симпатизують або не будуть нас підтримувати, але безумовна підтримка на сплеску емоцій багато де поступилася раціональним дискусіям. А у "незахідних" країнах навіть і того початкового сплеску не було. У них був інший шок через наш (неочікуваний для них) спротив, який викликав запитання: "Як таке можливо?"

Та повернімося до того, який наслідок має "втома" від України.

Вона означає призвичаювання до подій в Україні, але не обов’язково зменшує бажання працювати з нами. Просто процес стає раціональним, часто цинічним, як це буває у міжнародних відносинах. І хай як нам хотілося би збереження початкової емоційної підтримки від усіх гравців – але треба прийняти реальність і перелаштуватися під неї. Звісно, не втрачаючи емоцій, у яких наша сила, але намагаючись зрозуміти і наших друзів, і навіть тих, кому ми, на жаль, байдужі.

Інакше розчарування від чергової "зради" відволікатиме нас від того, що потрібно робити для майбутнього.

По-друге, у світі щотижня "вибухають" нові проблеми.

Ніхто не знає, коли і де на мапі Африки буде черговий переворот, що станеться завтра на Близькому Сході, що запланував Китай тощо. Не тільки події у Газі, а й зустріч Кім Чен Ина з Путіним, зростання ціни на нафту та багато іншого – все це потребує часу тих іноземних урядовців, хто опікується зовнішньою політикою. Звісно, є ті дипломати, хто займається тільки Україною, але рішення приймають на рівні тих, хто "відповідає за все".

А вони, на відміну від нас, мають робочий день у вісім годин та плани на особисте життя, від якого не готові відмовитися.

Це означає, що хоча Україна, безумовно, залишається пріоритетом, але не єдиним. І часто навіть не ключовим.

А нам треба вчитися розуміти ці пріоритети партнерів. Ми хочемо стати (і я впевнений, що станемо) невід’ємною частиною Заходу, а отже, його турботи мають бути важливими для нас. Навіть під час війни. Для мене успішна інтеграція України до Заходу означає, що ми маємо співвизначати ці пріоритети у майбутньому.

По-третє, запаси зброї, яка нам так необхідна, поступово тануть.

Західні країни не готові починати переводити свою економіку навіть частково на воєнні рейки – політики не хочуть за це агітувати, а люди не хочуть це сприймати. Ефективні й, головне, швидкі фінансові стимули для оборонпрому не з’являються з тих самих причин – політиків вибирають для того, щоб вони забезпечували спокійне та безпечне життя.

Звучить цинічно, але так побудована західна політика.

Та оцінка потреб у нас відмінна. Ми вважаємо, що Німеччина рухається замало та запізно, а там вважають, що рухаються швидше за світло. Крім того, мало хто із західних політиків чи військових схвалить рішення знизити рівень наявних озброєнь нижче критичного – і цей рівень вони визначають самі.

Як наслідок, виробництво зброї зростатиме не такими темпами, як нам потрібно, створюючи для України дефіцит озброєнь та більшу потребу опори на власні (наразі теж обмежені) сили.

По-четверте, фінансові можливості Заходу значні, але не безмежні.

А вибори завжди впливають на дискусії щодо фінансів.

Власне, вибори на Заході – це насамперед про розподіл грошей та інших ресурсів. Тому ми бачимо, як старт президентської кампанії у США ускладнює і так непросту й поляризовану політику. Американська демократія стоїть перед екзистенційними викликами, які визначають ставлення до нас і які ми маємо зрозуміти.

Абсолютна більшість американців не любить РФ і симпатизує нам, але проблеми злочинності чи наркотиків є для багатьох загальнішим питанням, тому зміни на мексиканському кордоні для них важливіші. Не кажучи вже про економічні виклики – від іпотеки до цін на бензин. Тому до України висуватимуть усе більше умов для виділення грошей та військової допомоги.

На подіях у США варто зупинитися окремо.

Передвиборчі дебати вже змінили ставлення виборців.

Зараз лише третина республіканців готові продовжувати допомогу нам на наявному рівні. Більше 80% виборців цієї партії підтримають одного з трьох кандидатів у президенти – Трампа, Десантіса або Рамасвамі, які мають різні, але несприятливі для нас думки щодо допомоги та й наших прагнень загалом.

А це означає, що навіть наші симпатики серед політиків-республіканців матимуть негативний тиск виборців щодо голосування за допомогу Україні.

Це – проблема.

В лавах демократів не все так рожево, там теж є ті, хто має сумніви, але поки що там працює партійна дисципліна.

В Європі такі розмови також лунають, хоч і менш публічно.

Там також є сплеск страхів щодо збереження звичного способу життя. Чого варте тільки зростання популярності правої "Альтернативи для Німеччини", яка має мережу контактів з РФ – це стає викликом для німецької демократії. А вибори до Європарламенту наступного року можуть принести чимало неприємних сюрпризів.

Також вибори та виборчі кампанії впливатимуть і на часові рамки надання допомоги (як ми вже бачимо в США) та створювати моменти невизначеності.

По-п’яте, Захід налаштований на повільні зміни.

Захід дотримується стратегії довгострокового послаблення РФ, там вважають її declining power, потугою, що занепадає (це справді так – економічно, демографічно і геополітично).

Санкції Заходу є безпрецедентними, вони ускладнюють доступ до технологій та нових ідей, але тільки там, де це не критично шкодить Заходу. Наприклад, обхід санкцій через треті країни фактично толерується, бо псувати відносини з тими, хто допомагає їх обходити, Захід не прагне. Метали, зерно, добрива і навіть нафта з РФ і надалі йдуть на світовий ринок... В результаті санкції є інструментом лише довгострокового тиску на режим, що пасує Заходу, але не допомагає нам, адже війна в нас тут і зараз.

"Довгострокова" логіка дозволяє Заходу уникати ризиків, у тому числі ескалації.

Окрім того, вона впливає і на темпи та обсяги військової допомоги Україні.

По-шосте, Захід не розуміє, що робити з Росією "потім".

Наші партнери розуміють, що відновлення старого статус-кво неможливе. Однак економічні відносини з РФ зберігаються, повної економічної ізоляції немає.

Є бізнеси, що хочуть поновити зв’язки з РФ. Для цього потрібні прецеденти скасування санкцій, і обережні спроби вже почалися. Поки що – "здалеку". Наприклад, як пропозиція дозволити допуск російських футбольних команд до 17 років під соусом піклування про контакти з майбутньою РФ. Ми маємо пильнувати: таких ініціатив більшатиме.

А ще – Захід не розуміє, як побудувати повоєнну модель безпеки.

Путін постійно наголошує на досягненнях РФ у сфері стратегічних озброєнь. Гонки озброєнь з підняттям ставок, але тепер ще й за участю Китаю та інших гравців, на Заході хочуть уникнути. Доводилося чути навіть шизофренічний аргумент про небажаність радикального збільшення виробництва озброєнь, бо, мовляв, Китай та РФ сприймуть це як "початок гонки озброєнь".

А ще Путін розраховує на завершення політичної блокади.

Навіть зараз речники західних лідерів не виключають контактів з Путіним у майбутньому. А Путін дивиться, як сирійський лідер Башар Асад після років обструкції повернувся на засідання Ліги арабських держав, пригадує, що з Кім Чен Ином теж проводять переговори – і думає, що він теж перечекає і повернеться.

Звісно, токсичність Путіна вже неможливо відмити. Але тут є й зворотний бік. У Заходу обов’язково буде спокуса призначити саме Путіна винним за все скоєне, а потім вибудовувати відносини з якоюсь "новою Росією" та її елітами. Тож перед нами ще постане питання, як зупиняти тих, хто прагнутиме будувати відносини з РФ з чистого аркуша.

І, нарешті, сьоме – це події у Центральній Європі.

Так, вони допомагають нам через спільні цінності, але їхній головний мотив – це власна безпека. Україна їх в буквальному сенсі захищає. Тож вони допомагають нам насамперед для себе самих, і це відрізняє їх від Західної Європи.

Але цього не буде, коли буде йтися не про безпеку, а про вступ України до ЄС.

Тоді наші сусіди будуть супержорстко захищати власні інтереси і вже до цього системно готуються. Віддавати Україні свої гроші і субвенції з бюджету ЄС вони точно не готові.

Нам, до речі, теж вже час почати готувати позицію на переговори – з повним залученням бізнесу і громадянського суспільства з усіх сфер. Переговори про вступ до ЄС повоєнної України – непроста задача. І питання не у тривалості (хоча це теж важливо), а у нашій здатності відстояти свої сучасні і майбутні переваги. А країни Центральної Європи будуть нам тут в чомусь помічниками, але багато в чому – жорсткими конкурентами. 

* * * * *

Ці тези, можливо, не наповнюють оптимізмом, але вони також точно не є приводом для думок "все пропало".

Повномасштабна війна не змінила нашу стратегічну мету: безпека України можлива тільки через повну інтеграцію до Заходу.

Так, Захід не ідеальний. Так, на цьому шляху потрібні будуть компроміси, а ставлення до нас буде здаватися нам несправедливим. У тому числі – через призму того, через що ми наразі проходимо. Крім того, нам треба бути готовими фундаментально змінитися, щоби бути частиною Заходу, не втрачаючи водночас своєї унікальності.

Ми багато років поспіль чули від західних партнерів про необхідність виграти дві війни: проти російського режиму і за майбутню Україну.

І якщо у 2022 році Захід погодився, що спочатку необхідно виграти першу, а потім взятися за другу, то зараз від нас чекають, щоб ми виграли їх одночасно.

Так, на цьому шляху ми також маємо сперечатися, відстоювати свої інтереси, висувати претензії до партнерів, яким бракує волі для виходу із зони комфорту. Але у жодному разі не можна забувати, що подальше існування України можливе тільки як частини Заходу, адже у іншому разі Росія ніколи не припинить своїх зусиль з повного знищення України.

Автор: Павло Клімкін,

дипломат, міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках