Десять років минуло відтоді, як українці вийшли на майдани нашої держави, щоб захистити європейський вибір. Ми досі пам'ятаємо про Євромайдан, що переріс у Революцію гідності 2013-2014 років – хоча велика війна з Росією стирає пам'ять про неї.

"Європейська правда" вирішила зафіксувати спогади про ці події та про роль дипломатів у них. Тому у нас у гостях – Андрій Дещиця, перший очільник МЗС, якого призначили після Майдану. Він був тією людиною, яка ще у січні 2014-го піднімала інших дипломатів на бунт. Його ім’я – під номером 1 у спільній заяві українських дипломатів на підтримку Майдану.

Але найбільш відомий він як перший дипломат, який публічно назвав Путіна "хуйлом". Та ще й перебуваючи у статусі члена уряду.

Даруйте за нецензурність, але у цьому контексті це слово перетворилося на термін, якого не уникнути. А у відео, яке ми публікуємо, Дещиця уперше розповів, що ці його слова у натовпі перед посольством Росії, що стали хітом, насправді дозволили уберегти Україну від катастрофічного розвитку подій.

Про це, а також про події в МЗС під час Майдану, про призначення в.о. міністра та про те, що було після – у розмові, яку ми публікуємо напередодні 10-ї річниці початку Євромайдану.

Ми рекомендуємо до перегляду саме відеоверсію дискусії.

А для тих, хто віддає перевагу читанню, ми підготували також текстовий варіант, де наводимо лише спогади Андрія Дещиці від першої особи, розбиті за блоками.

Про те, чому під час революції МЗС "збунтувалося" першим

Я пам'ятаю цей день, і це був великий шок (йдеться про 21 листопада 2013 року, коли уряд офіційно вирішив не підписувати Угоду про асоціацію, а Янукович у розмові з представниками ЄС підтвердив це рішення).

Особливо для нас, дипломатів, адже перед тим ми кілька місяців переконували партнерів підписати Угоду у Вільнюсі (попри усі проблеми в Україні за Януковича, зокрема, попри те, що Юлія Тимошенко лишалася у статусі політв’язня. – ЄП).

І тут – рішення не підписувати...

Для дипломатів це було дуже болюче. І через те, що це було зрадою нашої роботи. І через те, що дипломати, які жили за кордоном, бачили, що там відбувається – хотіли бачити Україну в Європейському Союзі.

І тому згодом ми побачили протест українських дипломатів.

До речі, дипломати щоразу виявлялися першими держслужбовцями, які публічно оголошували незгоду з державною лінією – і під час революції 2004 року, і у 2014-му.

І це було дуже важливо, бо привертало увагу закордонних партнерів до того, що офіційні заяви Києва не відповідають тому, що реально відбувається.

Про те, коли перші партнери зрозуміли, що це – революція

Більшість партнерів цього не відчували. Усі придивлялися до подій у Києві, але не були переконані, що Україна зміниться.

Хоча були й винятки.

І дехто зрозумів це ще до побиття студентів.

Першим був мій молдовський колега по переговорах в ОБСЄ.

Тоді Україна головувала в цій організації, а я був спецпредставником голови ОБСЄ з питань конфліктів: це Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія і Нагірний Карабах – чотири найгарячіші точки на просторі ОБСЄ. До слова, ці конфлікти неправильно називати "замороженими", вони були саме гарячими, і історія це довела; тому в американській термінології, на відміну від російської, їх називали protracted conflicts, тобто конфлікти, що затягнулися.

А 25-26 листопада у Києві відбувся черговий раунд переговорів по Придністров’ю у форматі "5+2", де Україна була посередником.

Тоді на Європейській площі вже проходили мітинги. І я ввечері теж ходив мітингувати; тоді у нас були "знаки причетності" – великі значки з європейською символікою і написом щось на кшталт "Україна – нова зірка в ЄС".

Так от, учасники цих переговорів хотіли побачити вживу, що ж відбувається у Києві – і пішли на Європейську. Я теж там був, а на сцені у цей час виступав Арсеній Яценюк.

І тут глава молдовської делегації, тодішній віцепрем'єр з питань реінтеграції Молдови, мій давній знайомий Женя Карпов, підійшов і каже: "От тепер я бачу, у вас є потенціал змін. І я навіть бачу, хто може бути наступним прем'єром (вказуючи на Яценюка) і міністром закордонних справ (вказуючи на мене)".

Зізнаюся, я сам тоді в це не вірив.

Особисто я зрозумів, що ці протести виростуть у щось більше, трохи згодом – 1 грудня. Тому його слова тоді прийшли повз мою увагу.

Але за кілька місяців, коли це сталося, я згадав цю розмову.

Були й інші іноземні посадовці, що їздили на Майдан від самого початку протестів. 5 грудня 2013 року, коли у Києві відбувалася міністерська зустріч ОБСЄ, міністри організовано пішли на Майдан (не всі, звісно, Лавров та представники ще кількох країн відмовилися). Тоді їх туди запросили міністри, які знали ситуацію в Україні, зокрема очільник МЗС Польщі Радек Сікорський.

Про те, як дипломати підтримали Майдан

4 лютого 2014 року ми опублікували відкрите звернення українських дипломатів, у якому заявили про солідарність з людьми на майданах та проти насильства стосовно них (на час публікації під ним було 17 підписів, Дещиця – під номером 1; невдовзі кількість зросла до 120 дипломатів).

Тоді ще далеко не було впевненості у тому, що революція переможе.

Але чимало дипломатів, які прагнули змін в Україні, були переконані, що зміни мають бути всупереч усьому. А ще ми пам’ятали аналогічний лист під час Помаранчевої революції 2004 року і хотіли показати, що не мовчимо. Ми підтримали цим людей на Майдані, а також дали сигнал іноземним партнерам, що офіційна інформація, яку передає їм уряд Януковича та Азарова, не завжди є правдивою.

Світ мав це знати.

Ми підготували проєкт такої короткої заяви. Обговорили її зміст з Ростиславом Огризком, який тоді саме повернувся з Німеччини і дуже хотів долучитися до змін в Україні (зараз очолює Перший територіальний департамент МЗС. – ЄП). Допрацювали цей документ з Андрієм Зайцем, який був директором департаменту (згодом став держсекретарем МЗС; у 2020 році через конфлікт з новим міністром пішов з дипвідомства).

Почали збирати підписи і знайшли кількох людей, хто нам допомагав. Дуже важливою була допомога Олени Ващенко, яка відповідала за поширення наших заяв (згодом очолювала пресслужбу, після цього мала відрядження до генконсульства у Стамбулі). А ще виділю Людмилу Курмаз, яка була тоді у валютно-фінансовому відділі й мала багато контактів з колегами, шукаючи підтримку.

Звісно, були й ті, хто відмовлявся. Були ті, хто ходив на Майдан, але підписувати заяву не хотів.

Згодом місцем зустрічей дипломатів-майданівців стала Дипакадемія МЗС.

Нам неофіційно дозволяли там збиратися завдяки позиції тодішнього директора департаменту консульської служби, що там розташована – Андрія Сибіги (зараз працює дипрадником президента, після Майдану був також послом у Туреччині), а також завдяки толерантному ставленню та згоді на це одного із заступників міністра – Андрія Олефірова (після Майдану був послом у Фінляндії, після отриманої травми був змушений піти з дипслужби).

Це були зібрання не лише чинних дипломатів – з нами тоді був і звільнений з дипслужби Богдан Яременко (у грудні-2013 його звільнили з посади генконсула за підтримку Майдану, зараз він – народний депутат), і Данило Лубківський (у 2014 році після перемоги Майдану був заступником міністра).

Це була така собі "дипломатична рада Майдану", де ми передусім обговорювали, як донести світу, що ж справді відбувається в Україні.

А вже після розстрілів були ще дві заяви – 20 і 22 лютого. У другій (під час її ухвалення в дипакадемії зібралися понад сотню дипломатів) ми публічно заявили, що не будемо виконувати рішення та вказівки міністра Кожари.

На той час головним викликом було пояснити світові, що відбувається. Бо підтримка України була тоді не такою, як багатьом видавалося.

Перші враження на чолі міністерства: світ не був готовий підтримати Україну

Те, що Рада Майдану обрала на посаду очільника МЗС саме мене, стало несподіванкою (примітка ЄП: автор цих рядків може це підтвердити – бо був разом з Андрієм Дещицею, коли до того надійшла інформація про очікуване призначення).

Першим, хто мене про це повідомив, був Сергій Фоменко – Фома з гурту "Мандри". Він попередив: мовляв, ми тут обговорюємо твою кандидатуру, тож будь готовий їхати до нас, тебе має заслухати Яценюк як глава уряду, а потім тебе має затвердити Майдан. В обід я про це дізнався, і вже надвечір їхав на Майдан.

І головним завданням, яке я тоді визначив, було донести світові правду про Україну.

Офіційна Україна тривалий час транслювала світові неправду про Майдан, що ми прагнемо і будемо співпрацювати з Росією. І чимало наших послів, на жаль, теж до цього долучилися. А західні медіа нерідко дивилися на нас очима своїх кореспондентів у Москві, які приїздили сюди лише у відрядження і часто мали викривлений погляд.

Це була серйозна проблема.

З журналістами завдання виявилося простішим. Події в Україні були такими непересічними, що світові редакції спрямували сюди окремих журналістів, а МЗС допоміг громадський сектор. Дуже важливу роль взяв на себе Український кризовий медіацентр – УКМЦ, що взявся допомагати іноземним журналістам розібратися у тому, що відбувається в Україні, та спростовував фейки, і я вдячний усім засновникам Центру за цю ініціативу – а це Наталя Попович, Іванка Климпуш-Цинцадзе, Валерій Чалий, Арина Сатовська. Ми тоді працювали у тісній співпраці з УКМЦ.

Також добре спрацювала пресслужба МЗС, і я дуже вдячний за це Данилу Лубківському, який керував цим напрямком, та Євгену Перебийносу, який став речником МЗС (згодом – посол у Чехії, зараз – заступник міністра), та його заступнику Василю Зваричу (зараз – посол у Польщі).

Тоді треба було приймати рішення щодо спілкування з медіа дуже швидко, і ми дали пресслужбі карт-бланш на заяви без погоджень. Для МЗС, де до того офіційні заяви часом по три дні узгоджували, це було щось нове. Але ми мали діяти швидко, щоби перебити вплив Москви, яка одночасно запускала у медіа свій наратив, що в Україні "переворот", що тут нібито нелегітимний уряд. І ми з цим добре впоралися.

А от із західними урядами, яких ми просили про допомогу Україні, виявилося непросто.

Ще 1 березня – коли стало зрозуміло, що Росія окупувала Крим, – Україна звернулася до партнерів з проханням надати допомогу. Але відгуку не було.

Моє відчуття від спілкування з колегами-очільниками МЗС – що їхній підхід був такий: "Ми вас дуже підтримуємо, але давайте більше не провокувати Росію, щоб, не дай Боже, не вибухнув масштабний конфлікт". Я цей підхід пояснюю приблизно так: "Було ж усе добре і красиво, ми всі зустрічалися у Брюсселі й пили каву, і тут раптом з’явилися ви. І нам тепер треба щось робити, придумувати якісь заяви. Для чого це?"

Вони не розуміли, що відбулося. Але вони бачили, що це змінює їхній стиль життя.

І тому були пропозиції, мовляв, "давайте заспокоймося і будемо домовлятися".

Хоча кілька міністрів і країн, звичайно, розуміли нас. Польща та Балтійські країни зі свого історичного досвіду знали, якою загрозою є Росія. І вони переконували інших колег – але це було не так швидко.

Про "очищення МЗС", якого не відбулося

Окрім інформування партнерів, терміновим завданням були кадрові зміни в МЗС.

Бо коли Київ доручав поширювати неправду про Майдан, то були деякі посли, які сумнівалися, не поспішали, але були й ті, хто твердо просував цю лінію. Ми отримували про це багато сигналів і від наших партнерів, і передусім від українських громад, які прямо казали: ці посли не можуть достойно представляти Україну, бо вони себе дискредитували ревною прихильністю до уряду Януковича-Азарова.

І тому відразу була низка указів про звільнення послів.

Але чи очистилося тоді МЗС? Я вважаю, що ні.

Насправді тоді варто було зробити перезавантаження МЗС.

Бо хоча на дипслужбі є дуже багато хороших, професійних, патріотичних дипломатів, але є також багато тих, хто "просто працює". І це не ті люди, на яких можна було покластися у часи війни.

Я тоді хотів здійснити такі зміни, на які свого часу пішла естонська дипслужба, коли звільнили всіх, а далі повернутися на свої місця могли лише ті, хто пройшов незалежне оцінювання.

На жаль, це виявилося неможливо зробити з багатьох причин. Але я думаю, що таке перезавантаження дипломатичної служби, а можливо, і всієї державної служби, було б корисне у 2014 році.

Утім, цього не сталося, і це вже в минулому.

А ми тоді обмежилися точковими змінами.

Про початок війни на Донбасі та зустрічі з Лавровим

Наприкінці березня почався період лідерства американців, які справді допомагали.

Як приклад: я з перших днів на посаді міністра намагався сконтактувати з Лавровим, але він відмовлявся говорити. У відповідь ми отримували лише сигнали: "ми не будемо визнавати цей уряд і спілкуватися з цим міністром". Хоча ми зналися з Лавровим – у часи головування України в ОБСЄ було кілька переговорів, у яких ми обидва брали участь.

Але під тиском США Лавров погодився на зустріч.

Вона відбулася – символічно – у Гаазі. Лавров погодився говорити тільки сам на сам.

Я про зміст цієї розмови ще ніколи публічно не розповідав.

Це було 24 березня. Я почав переговори з того, що звинуватив Росію у нападі на Крим, у порушенні усіх наявних договорів і сказав, що тепер Росія не може розраховувати на будь-які добросусідські відносини. Лавров на це відповів: мовляв, про Крим забудьте, це питання закрите. І з контексту сприймалося так, що тепер давайте говорити про наступні території. Саме тоді я зрозумів, що Росія не зупиниться в Криму.

А далі почалося вторгнення на Донбас.

Та, на жаль, коли ми просили Захід про допомогу зброєю, реакція лишалася такою, як після Криму. Тобто її не було.

Але дипломатична допомога – була.

За лідерства американці відбулися переговори у Женевському форматі на рівні очільників МЗС. У них, окрім України і Росії, брали участь США та Євросоюз в особі очільниці Європейської служби зовнішньої дії баронеси Ештон.

Це було 17 квітня, по суті, вже почалася гібридна агресія на Донбасі.

І цей формат виявився дуже успішним для нас.

Річ у тім, що Кетрін Ештон говорила від імені усього ЄС. І якщо Москві вдавалося пом’якшувати позицію окремих столиць, то позиція Брюсселя лишалася непохитною. І Джон Керрі, держсекретар США, також був достатньо твердим і послідовно ставив Росію на місце.

Як підсумок, росіяни більше жодного разу не дали згоду на переговори у Женевському форматі.

Ще одна зустріч з Лавровим була у травні у Відні, на полях Комітету міністрів Ради Європи, і вона продемонструвала, чому росіянам було вигідніше говорити за посередництва окремих країн.

Тоді роль "миротворця" спробував взяти на себе тодішній міністр закордонних справ Австрії Себастьян Курц, який згодом став прем’єром цієї країни.

Він справді думав, що нас можливо "помирити". Пояснював, мовляв, "звичайно, не можна було так робити, але що сталося, то сталося, і давайте надалі жити дружно".

Я навіть пам'ятаю, як представники австрійської служби протоколу – очевидно, з його згоди – на заключному фотографуванні учасників засідання намагалися поставити мене поряд з Лавровим. Цього, звісно, не сталося, я відійшов убік.

Але ця історія демонструє, наскільки партнери не розуміли або не хотіли розуміти, що відбувається.

І навіть лютий 2022 року не відразу змінив думку багатьох західних лідерів, їхні підходи та ставлення до Росії. Зараз це змінилося докорінно, але, на жаль, їм для цього потрібно було побачити Бучу та Маріуполь. Тільки це змінило їхні підходи та свідомість.

Про те, як Дещиця взяв участь у виконанні пісні про Путіна

Ця пісня залишається актуальною – як і вислів "Путін – хуйло". На жаль, зараз у цьому переконалися мільйони людей, про цей факт тепер знають всюди у світі.

Хоча щоб це розуміння з’явилося, світу знадобилося десять років.

Того вечора, 14 червня, я намагався зупинити людей, які могли напасти на дипустанову РФ. І це не просто ускладнило б нам ситуацію, а дуже ускладнило.

Така провокація дозволила б Росії навіть ввести війська у Київ. Це абсолютно серйозно. У разі загрози життю російських дипломатів, якби люди почали підпалювати посольство (як вже дехто закликав), а тим більше, не дай боже, вбили когось із тих, хто був у будівлі посольства – то увесь світ вважав би, що Росія має на це право, бо вони захищали б свою дипломатичну установу.

Я ні на мить не пошкодував, що сказав це.

Навпаки, потім, коли я приїхав до Польщі послом, то мене там вже добре знали через цю історію, мені було навіть легше зав’язати контакти завдяки цьому. Тож деколи одна фраза змінює ставлення людей до тебе.

Записав Сергій Сидоренко, 

редактор "Європейської правди"