Человек из прошлого: как Дональд Туск, в которого никто не верил, вернулся в польскую политику

З усіх польських прем’єр-міністрів, які були при владі після краху соціалістичної системи, Дональд Туск очолював уряд рекордно довго — з 2007 по 2014 рік.

Тоді він був на чолі партії "Громадянська платформа" (ГП) і виборював для неї перемогу на кожних виборах. Це був період гегемонії Туска і ГП у польській політиці.

Тепер Туск повертається після восьми років правління свого запеклого політичного ворога Ярослава Качинського та його табору.

Ще рік тому багато прихильників Дональда Туска скептично оцінювали його шанси вдруге прийти до влади.

Підстав для оптимізму в них не було через розкол у таборі демократичної опозиції. Викликало занепокоєння те, що правляча партія "Право і справедливість" мала потужні інструменти впливу на виборців: вона могла надавати різного роду соціальну допомогу, тримати під контролем пропаганду на державному телебаченні, зрештою, тиснути на державні компанії, завдяки чому впливати на певну частину електорату.

Хибне, як виявилося, переконання в тому, що влада "Права і справедливості" практично нездоланна, панувало в лавах опозиції протягом усієї виборчої кампанії.

Були моменти, коли в перемогу вірив, мабуть, лише Дональд Туск.

Проте сьогодні влада знову в його руках.

Запеклі вороги

Уже два десятиліття саме Дональд Туска та Ярослав Качинський уособлюють і визначають польську політику.

Їхня запекла боротьба має не лише політичний, а й особистісний вимір — дуже емоційний та амбітний. Це протистояння проходило різні етапи.

Почалося воно ще в далекі 1990-ті роки, коли в таборі колишньої "Солідарності" намітився розкол. Ярослав Качинський пішов шляхом гострої критики політики компромісу (хоч і обмеженого) з колишніми комуністами.

Натомість Туск приєднався до ліберального табору. З часом у риториці Качинського лібералізм став синонімом зради інтересів Польщі та брудних схем.

Перше серйозне зіткнення відбулося 2005 року, під час парламентської передвиборчої кампанії й відразу після неї — президентської.

Тоді Туск очолював відносно молоду партію "Громадянська платформа", посталу на руїнах руху "Солідарності", правоцентристської Виборчої акції "Солідарність", ліберального Союзу свободи та інших ліберальних об’єднань.

Досить несподівано головним конкурентом "Громадянської платформи" стала "Право і справедливість" (ПіС) — партія братів Леха та Ярослава Качинських, які об’єднали правих та консервативних політиків із колишнього табору "Солідарності".

На початку XXI століття для поляків було очевидно, що "Громадянська платформа" та "Право і справедливість" настільки близькі одна до одної, що, цілком можливо, правитимуть разом. Під час парламентської виборчої кампанії 2005 року це здавалося майже неминучим.

Саме тоді Дональд Туск і його штаб розробили план, який мав би збільшити відмінність від "Права і справедливості" і показати полякам, що з двох більш або менш правих варіантів саме "Громадянська платформа" — більш сучасна, європейська партія, здатна дбати про долю простих людей. І Туску це чудово вдалося.

Брати Качинські зрозуміли, що лідер ГП не підтримує проєкт так званої Четвертої Речі Посполитої, який вони просували і який передбачав ґрунтовне оновлення держави після посткомуністичного правління та часів корупції.

Вони стали позиціонувати Туска як противника оновлення і прихильника "старих схем".

На цих твердженнях вони будували свій наратив, завдяки якому, зокрема, й перемогли на парламентських виборах.

Через місяць після них, 23 жовтня 2005 року, Лех Качинський переміг Дональда Туска у другому турі президентських виборів. Ці кампанії визначили подальший розвиток конфлікту.

Поразку на виборах 2005 року Туск сприйняв як особисту.

Через два роки він переміг на парламентських виборах і забезпечив "Громадянській платформі" вісім років правління поспіль.

Міфи про Туска

Коли 11 грудня 2023 року Туск вийшов на трибуну Сейму вже після голосування, під час якого парламентська більшість обрала його главою уряду, він висловив подяку своїм дідусям.

Вони походили з Кашубії. Один із них, Юзеф Туск, під час Другої світової був в’язнем концтабору Штуттгоф, а наприкінці війни його (як і багатьох кашубів) примусово мобілізували в німецьку армію.

Очільник уряду недаремно згадав про це, прямо з трибуни звернувшись до лідера "Права і справедливості". Крім того, Туск говорив до Качинського на "ти", тим самим нагадуючи, що їх пов’язує багаторічне емоційно напружене знайомство.

2005 року наприкінці виборчої кампанії Яцек Курський, один із політтехнологів Качинського та партії ПіС, запустив у ЗМІ інформацію про те, буцімто дід Туска пішов добровольцем служити у вермахт.

Саме про цю ситуацію нагадав Туск у своєму нещодавньому парламентському виступі в Сеймі. Дивлячись на Ярослава Качинського, він сказав, що його брат Лех за життя називав Курського негідником.

Ярослав Качинський не витримав: він сприйняв це як неповагу до пам’яті брата і вийшов на трибуну Сейму, хоча голосу йому не давали. "Дональд Туск — німецький агент", — вигукував він.

Вигадана історія про діда з вермахту досі залишається основним наклепом проти Туска.

"Туск — німець", "Туск — холуй Берліна", — ці тези стали найсерйознішим негативним наративом в інструментарії "Права і справедливості".

Протягом кількох останніх років підконтрольне державі телебачення транслювало в інформаційних програмах вирвані з якоїсь промови Туска німецькою мовою слова "für Deutschland", себто "для Німеччини" — як доказ німецьких зв’язків прем’єр-міністра.

Однак навіть ця історія не стала таким глибоким і навіть травматичним особистим конфліктом між Качинським і Туском, як катастрофа під Смоленськом 10 квітня 2010 року.

Тоді загинули Лех Качинський, його дружина та багато польських політиків, генералів і чиновників.

Смерть брата та заходи уряду на чолі з Туском, спрямовані на те, щоб повернути тіла жертв з Росії і з’ясувати причини трагедії, стали основою для формування другого канонічного міфу "Права і справедливості": Туск — зрадник Польщі, він змовився з Путіним.

Після 2010 року конфлікт Качинського і Туска перейшов у суто особисту площину і залишається таким досі.

Туск лютий чи ледащий?

У 90-ті роки Дональд Туск був зіркою польської політики. І все ж, попри молодість і популярність, він тоді не зробив великої кар’єри.

Так, звісно, Туск став депутатом, а наприкінці 90-х — сенатором. Однак у польському парламенті Сенат радше вважається місцем для політиків старої гвардії, своєрідною лавою запасних.

Саме за сенатських часів утвердилася думка, нібито Туск ледачий. Адже в Сенаті не так і багато роботи.

Вдруге чутки про лінощі Туска поповзли, коли він уже був прем’єр-міністром. Тоді він полюбляв взяти собі вихідний, щоб пограти в улюблений футбол, полетіти на вікенд до рідного Гданська або посидіти з друзями за келихом вина.

Проте цей образ "розслабленого" політика затьмарює важку роботу, сконцентровану на визначених цілях і проблемах.

"Туск добре відчуває потреби суспільства", — кажуть люди з його оточення.

Річ у тому, що політик багато років уважно вивчає та використовує дані опитувань і досліджень, які проводяться на кожну актуальну та цікаву для суспільства тему.

Він щодня присвячує час аналізу таких розвідок і робить з них висновки. На цій основі політик підбирає наратив і навіть окремі слова.

Тому коли поляки після вступу країни до ЄС почали масово виїжджати на заробітки до Західної Європи, зокрема в Ірландію, Туск почав обіцяти "другу Ірландію в Польщі".

Колеги неохоче зізнаються, що прем’єр може бути різким і керує твердою рукою.

Легендою стала фраза, яку придумали піарники прем’єра: "Туск лютий".

Складне повернення

Найсерйознішу кризу перший уряд Туска пережив 2010 року після Смоленської катастрофи. Ця трагічна подія надала нової динаміки конфлікту між табором прем’єр-міністра та командою Ярослава Качинського.

Наприкінці правління ГП Туск поїхав до Брюсселя, де обійняв посаду президента Європейської ради та голови Європейської народної партії.

У Європейській раді Туск зіткнувся з кількома найбільшими кризами ЄС за останні роки: боргами в єврозоні, фінансовими проблемами Греції, розгортанням Brexit, міграційною кризою 2015 року, проблемами верховенства права в Польщі та Угорщині, а також російською агресією проти України, яка розпочалася 2014 року.

Не всі кризи вдалося стримати. Велика Британія врешті-решт покинула європейське співтовариство, а наслідки міграційної кризи відчуваються й досі.

Однак Туску успішно вдавалося пом’якшувати кризи і гасити пожежі, наскільки це дозволяла його посада голови ради.

2021 року він повернувся у зовсім іншу Польщу — країну, що поринула в запеклу політичну боротьбу, на арені якої панував ПіС.

Тоді підпорядковані уряду медіа називали Туска людиною Берліна.

Його сприймали як баласт — навіть опозиція.

В опозиційних колах панувало переконання, що Польщі потрібне нове обличчя та новий лідер, такий як мер Варшави Рафал Тшасковський. Чимало опозиціонерів вважало Туска легкою мішенню для ПіС і людиною з минулого. І все ж політик послідовно відновлював свої позиції.

Туск твердою рукою підпорядкував собі партію "Громадянська платформа" й почав копітку роботу: він їздив усією Польщею і зустрічався з людьми в малих і великих містах.

Ті, хто не вірив у його працьовитість, помилилися, адже Туск укотре підійшов до політики цілеспрямовано.

Він твердо вирішив, що його мета — мобілізувати виборців, яким набридло правління ПіС.

* * * * *

Якою буде політика Туска?

Він мріє зміцнити свою політичну позицію та позицію Польщі в Європі й відновити іміджеві втрати, спричинені періодом правління ПіС.

Безумовно, він захоче закріпити перемогу над ПіС і відновити позиції своєї партії в державних інституціях, а також виграти наступні вибори. Адже 2024-го відбудуться місцеві вибори та вибори до Європейського парламенту, а ще через рік обиратимуть президента.

Туск напевно не буде схильний до компромісів у польській внутрішній політиці.

Одна з причин, чому тепер Туску буде дуже непросто керувати урядом, полягає в тому, що в його оточенні є і досвідчені політики, і представники молодого покоління. Щоправда, в ньому немає багатьох впливових постатей "старої гвардії": Мірослава Джевецького, Гжегожа Схетини, Славоміра Новака.

Зате завдяки молодим діячам, які тільки прийшли у світ серйозної політики, уряд Туска матиме більше енергії й сил боротися з новими викликами.

Крім того, уряд Туска складається з багатьох партій і трьох основних таборів: "Громадянської коаліції", партії "Польща 2050" Шимона Головні, Польської селянської партії та "Лівих".

Поєднати різноманітні амбіції та виборчі програми буде складно.

Ідилії не сприяє й ситуація на міжнародній арені. Повномасштабна агресія РФ в Україні, внутрішні проблеми в Євросоюзі, глобальне суперництво між Заходом і Китаєм, вибори в США — це лише найважливіші з проблемних сфер, з якими доведеться мати справу Дональду Туску.

Автор: Міхал Кацевич,

публіцист, журналіст порталу Biełsat

Стаття початково була опублікована на порталі "Нова Польща" та републікується зі згоди правовласника. Переклад Ірени Шевченко