Наприкінці минулого тижня президент Зеленський відвідав Берлін та Париж, щоби підписати там угоди про безпекову співпрацю. Тепер, разом з проривною британською угодою, Україна має безпекові угоди вже з трьома державами-членами G7.

Ще кілька документів – на підході.

Всі три документи, утім, виявилися відмінними. Найслабшими стали політичні зобов’язання Німеччини. Олаф Шольц, зокрема, очікувано відмовився від будь-яких конкретних згадок щодо майбутнього членства України у НАТО, а "рикошетом" через це постраждали і формулювання, пов’язані з членством у ЄС.

Однак є в них і спільні риси – як позитивні (наприклад, щодо деталізації дій партнерів у разі повторної війни з РФ), так і негативні (наприклад, те, що жодна з угод не передбачає ратифікації). Як кажуть, формат без ратифікації Україні довелося обрати на вимогу США, але у Києві не виключають, що процедура ратифікації з’явиться на наступному етапі. Річ у тім, що вже зараз у планах є внесення змін до вже підписаних угод.

Навіщо це відбувається, чим відрізняються німецька, французька та британська угоди, а також чому переговори зі Сполученими Штатами застрягли на початковому етапі – читайте у статті "Європейської правди".

Німеччина понад усе

Про візити Володимира Зеленського до Берліна та Парижа, які він здійснив протягом одного дня, Офіс президента офіційно повідомив напередодні поїздки, і це стало безпрецедентним кроком – адже досі, від початку великої війни, Київ не анонсував закордонні візити наперед.

Цього разу вирішили зробити виняток – і це дозволило зібрати більше журналістів на подію, яка стала справді історичною для відносин України з цими державами. Адже Зеленський поїхав у це турне для того, щоби підписати безпекові договори з Німеччиною та Францією.

І це не єдина особливість цього візиту.

Ті, хто стежить за українсько-французькими відносинами, чули, що договір з Францією був готовий вже деякий час тому, і Емманюель Макрон планував особисто прибути до Києва для його підписання. Але потім візит відклали з якоїсь невідомої причини.

Як кажуть, назва цієї причини – Німеччина.

Річ у тім, що німці зараз є безумовним лідером з постачання зброї до України серед європейських держав та поступаються лише США. А тому, подейкують у дипломатичному корпусі, Берлін прагнув зберегти першість у підписанні договору з Україною. А оскільки для Києва черговість не мала значення, то й заперечень бути не могло.

Значно важливіше те, що формулювання німецького договору виявилися слабшими за французький і попередній – британський. Але Шольц і тут знайшов компенсатор, який дозволив закрити очі на його обережність. Берлін взяв на себе зобов’язання надати Україні у 2024 році військову допомогу на суму 7,1 млрд євро! Це дуже велика сума, вона майже у 2,5 рази перевищує французьке зобов’язання. А кілька мільярдів у вигляді снарядів і ракет, як-то кажуть, "на дорозі не валяються".

Та перед тим як пояснити, що ж відрізняється у цих угодах – коротко нагадаємо, про що йдеться.

Ще у липні минулого року на саміті НАТО у Вільнюсі усі держави G7 та низка інших держав, що до них приєдналися (передусім членів НАТО) взяли на себе зобов'язання розробити та підписати з Україною безпекові договори. Мета – забезпечити мінімальні безпекові зобов’язання держав Заходу для України до того часу, поки Україна не вступить в Альянс.

В Офісі президента тоді сподівалися дуже швидко домовитися про такі "гарантії" зі Сполученими Штатами, на які насправді орієнтувалися усі інші "гаранти". Але не так сталося, як гадалося: Вашингтон так і не перейшов до змістовних переговорів (чому так, пояснимо далі) – і все загальмувало.

Аж доки зачароване коло не прорвала інша держава G7, Велика Британія.

Британський договір виявився безумовним проривом.

І питання не лише у його змісті, який був справді чудовим (читайте у статті "Пояснюємо, що увійшло до договору з Британією та чому це – перемога"), а й у самому факті підписання, та ще й з Британією – ядерною державою, членом G7 та постійним членом Радбезу ООН.

Ще тоді "Європейська правда" прогнозувала, що за британцями "натовпом" підуть інші держави, і саме це сталося – наприклад, Канада ще у січні оголосила про терміновий початок переговорів з Україною; Нідерланди зараз заявляють, що переговори "на фінальному етапі", а Данія публічно просить Зеленського підписати один з наступних договорів із ними.

І цей ажіотаж, частиною якого також була суперечка між Німеччиною та Францією, сам по собі є надзвичайно крутою новиною. Бо він спростовує міф, що увага до України спадає. Насправді все складніше. Попри те, що українська тематика дійсно зникає із західних ЗМІ та попри реальні проблеми по лінії США, Польщі та деяких інших держав, інші не просто лишаються з нами, а й прагнуть бути лідерами підтримки України. Без жодної "втоми".

Любов без зобов’язань

Та повернімося до п’ятничних переговорів та підписаних документів.

Звертало на себе увагу те, що на Банковій зробили висновки з іміджевої пастки, у яку вони потрапили після підписання договору з Британією. Тоді Зеленський заявляв, що Україна підписала "гарантії безпеки", що не було правдою, бо слово "гарантії" у договорі відсутнє. А Сунак час від часу говорив про "безпекові запевнення", що теж було неправдою, але в іншу сторону – це слабше формулювання, ніж прописано у документі.

Насправді ж підписаний договір говорив про британські "безпекові зобов’язання". Це все дрібниці, але у міжнародних відносинах вони мають значення.

Договір з Францією практично дослівно повторює амбітні британські формулювання. У тому числі щодо того, що Франція бере юридичні зобов’язання щодо безпекової підтримки України.

А от Німеччині сміливості на таку формулу не вистачило, тому Шольц підписав договір, у якому йдеться про безпекові домовленості з Україною. Різниця доволі косметична, але для Берліна вона виявилася принциповою.

І якби лише про цю формулу йшлося!

Ще важливіше те, що Берліну забракло сміливості говорити про майбутнє членство України в НАТО і ЄС.

Особливо це помітно щодо НАТО. І це не дивно, якщо загадати, що на Вільнюському саміті саме Шольц разом із Байденом заблокували надання Україні політичного запрошення до Альянсу, у той час як усі інші члени були готові на це погодитися.

Просто порівняйте формулювання.

Наочно, чи не так? Навіть у рамковій угоді з G7 вжиті набагато амбітніші зобов’язання, ніж ті, що взяла на себе Німеччина.

Таке дистанціювання від НАТО є "пунктиком" особисто Шольца, і тут, певно, нічого не вдієш. Щонайменше доти, доки думку про майбутнє України в Альянсі не змінить також американська адміністрація.

Ви могли помітити, що разом з НАТО із деяких пунктів "вичистили" і згадки про ЄС. Утім, за даними джерел ЄП, тут немає небезпеки. "Вирішили, що некоректно буде згадати про "майбутнє членство України в ЄС", викресливши тільки НАТО. Тому не згадали жодного. Але жодного сигналу це не надсилає, канцлер лишається прихильником вступу України до Євросоюзу", – пояснює одне з джерел "ЄвроПравди".

Гроші, міни, ядерка

До французького договору якихось реальних претензій немає. Парижу можна і варто подякувати за угоду, яка за амбітністю повторює британську. Емманюель Макрон, як і Ріші Сунак, задекларував політичне зобов’язання довготерміново виділяти гроші для військової підтримки України в обсягах, порівнюваних з британськими. У 2024 році, зокрема, Франція планує виділити "до 3 млрд євро" на оборонну підтримку.

Попри явно незадовільні для нас формулювання щодо НАТО, німецький договір не можна назвати "провальним".

Щоби довести це, достатньо згадати про гроші.

Олаф Шольц взяв на себе політичне зобов’язання передати Україні у 2024 році зброю на суму 7,1 млрд євро! Лишається додати, що ВВП Німеччини більший за французький у майже 1,5 рази. Тож співвідношення обіцяної оборонної підтримки – явно на користь Німеччини.

І це не єдина відмінність. Німецька угода навіть за обсягом більша за французьку, бо у ній є кілька унікальних пунктів. Наприклад, Берлін детально записав в угоді, що докладатиме зусилля та ресурси у розмінування, а також зробив одним з пріоритетів ядерну безпеку. А ще німецька угода виявилася амбітнішою у зобов’язаннях підтримувати Україну у створенні так званого "трибуналу для Путіна".

Німеччина погодилася задекларувати, що вона "поділяє переконання (України) щодо необхідності забезпечення відповідальності за злочин агресії проти України та створення трибуналу для забезпечення ефективної відповідальності".

Ані Франція, ані Британія на таке не зважилися.

В Офісі президента, який курує ведення переговорів щодо безпекових угод, прогнозують, що і надалі ці договори будуть відрізнятися від партнера до партнера.

"Крім того, кожна країна пропонує щось своє, у кожній угоді має бути якась родзинка. Наприклад, німці запропонували ці пункти (щодо розмінування і ядерки. – Ред.) – і ми погодилися. Також з Берліном вдалося домовитися про більш амбітні формулювання щодо відповідальності", – пояснив заступник голови ОПУ Ігор Жовква.

Глобальна проблема

Як "Європейська правда" пояснювала ще у статті про британську угоду, головне – не переоцінювати значення узгоджених безпекових домовленостей. Вони важливі, але не універсальні, і вони точно не є замінником членства в НАТО.

По це, власне, йдеться і в самих цих угодах.

Їхні ключові положення стосуються гарантій подальшого надання Україні зброї та іншої допомоги, яку партнери вже надають для опору агресії РФ; підтвердження того, що результатом має стати повне відновлення цілісності України у кордонах 1991 року; а також гарантій швидкого запровадження нових механізмів тиску на Росії у разі поновлення війни з її боку.

"Також мають бути уніфікованими статті щодо санкційного тиску, компенсації збитків Україні за рахунок РФ, юридичної відповідальності РФ", – пояснює Жовква.

Усе це є в усіх трьох документах, і вони будуть у подальших договорах. Один з них Україна, можливо, підпише вже наприкінці цього тижня.

А от із США прогресу немає. З кількох джерел "ЄвроПравді" відомо, що американці поставили процес на паузу принаймні доти, доки Конгрес не схвалить великий пакет допомоги Україні, щоб не зашкодити цьому процесу. І на це Україна ніяк не вплине.

Але є також проблема, яку Київ потенційно міг би вирішити – і це поки не вдалося.

Це – проблема ратифікації.

"Європейська правда" дорікала щодо цього і раніше, після британської угоди. Однак ні французька, ні німецька угода не передбачають механізму ратифікації.

Треба підкреслити: відсутність ратифікації не робить угоду менш чинною. Це – так само зобов’язуючий документ. Але його політична важливість дещо підважена. Наприклад, якщо у Франції після чергових виборів радикально зміниться уряд, президент та конфігурація парламенту, то нова влада зможе легко сказати, що вона нічого нікому не винна. Це – виклик, який треба усвідомлювати.

Утім, одне з джерел ЄП стверджує, що і це сталося через США. Мовляв, Вашингтон наполіг на тому, щоб ратифікації безпекових угод не було, розуміючи, що не проведе їх через Конгрес. В ОПУ ці деталі не коментують, але визнають, що питання справді у партнерах.

"На нинішньому етапі у країнах G7 немає єдності щодо ратифікації, тому ми не робимо ратифікацію з жодною із країн. Бо тут "всі або ніхто". Коли ця єдність з’явиться – ми будемо раді до цього повернутися. Я підкреслю, що угода – це живий механізм. Ми вже говоримо з партнерами про те, щоби уточнити механізм реагування у разі майбутньої агресії. І також ми говоримо з усіма партнерами про те, щоби повернутися до ратифікації на цьому етапі", – розповів Ігор Жовква.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"