Кто "заставил" Трампа дать оружие Украине? Рассказываем о причинах изменений в элите республиканцев

"Історія судить нас за наші дії. Зараз украй важливий час. Я міг би ухвалити егоїстичне рішення й зробити щось інакше. Але я роблю те, що, як вірю, є правильним. Я вважаю, що надання Україні летальної військової допомоги зараз – украй важливе", – заявив напередодні вирішального голосування спікер Палати представників США Майк Джонсон.

"Скажу прямо: краще я відправлю в Україну кулі, ніж американських військових", – додав він.

Цій заяві передувала ще більш сенсаційна заява експрезидента Дональда Трампа про згоду на схвалення пакета допомоги Україні.

Варто зазначити, що досі експрезидент США Трамп уникав питання допомоги Україні, а Джонсон знаходив усе нові й нові причини не ставити український пакет на голосування. Понад те, Трамп так розігрів антиукраїнські настрої всередині партії, що змінити ситуацію не могла навіть його згода на відновлення підтримки України. 

Як наслідок, під час голосування в Палаті представників проти допомоги Україні виступили 111 конгресменів від "великої старої партії", тоді як за – лише 100. Проти підтримки України голосували насамперед республіканці, які орієнтуються на позицію Дональда Трампа ("ЄвроПравда" вже детально писала про їхню яскраву представницю Марджорі Тейлор Грін).

А втім, позитивне завершення епопеї з ухваленням допомоги Україні дає надію, що

Дональда Трампа можна переконати змінити свою позицію на нашу користь. 

Навіть у ситуації, коли йому доводиться йти всупереч своїм прихильникам. 

Тим важливіше детально проаналізувати, завдяки чому вдалося змінити позицію Дональда Трампа та Майка Джонсона, без згоди яких пакет допомоги Україні не був би розблокований. 

Перші компроміси 

Коли американські посадовці різних рівнів переконували, що Україна має двопартійну підтримку Конгресу США та суспільства, вони насправді не лукавили. 

Це доводили як результати голосувань за відповідні рішення, так і опитування громадської думки у Сполучених Штатах.

Але, як завжди, є одне "але". Навіть два.

Перше "але": двопартійна підтримка нічого не означає у Конгресі, який є настільки дисфункціональним, що не може в принципі ухвалити нічого. 

Епопея з багатомісячним затвердженням постійного федерального бюджету, яка тричі загрожувала США шатдауном і вирішилась тільки під кінець березня – за шість місяців після початку фінансового року, – є найпоказовішою ілюстрацією цього.

Залежність спікера Палати представників від примхи одного конгресмена, який може шантажувати його відставкою – ще один приклад.

Друге "але": у період передвиборчої боротьби (яка у США загалом не припиняється ніколи) ідеалістичні мотиви підтримки демократії поступаються рейтингу. 

І тема захисту кордону з Мексикою стала саме такою рейтинговою темою для республіканців – укупі з тезою, що спершу треба витрачати гроші на власну безпеку, аніж на безпеку іноземних країн.

Саме між цим дисфункціональним молотом і політизованим ковадлом намагалися лавіювати пропоненти додаткової допомоги Україні.

Перший епізод цієї історії починається восени 2023 року й завершується на початку лютого та розгортається переважно в американському Сенаті.

Те, як лідери сенаторів від Республіканської та Демократичної партій Мітч Макконнелл і Чак Шумер спільно працювали для досягнення компромісу зі своїми колегами, аби отримати спільний пакет із допомогою Україні та захистом кордону, багато писали і "ЄвроПравда", й інші ЗМІ.

Але для нашої історії принципово важливим є те, що Макконнелл і Шумер свідомо об’єдналися саме з метою знайти шлях підтримати Україну.

Політики, за їхніми ж словами, дійшли двох важливих компромісів: пов’язати допомогу Києву та Ізраїлю (до якого ще тоді був набагато потужніший сентимент у Конгресі) та вилучити заходи з безпеки кордону з фінального пакета – коли стало зрозуміло, що для них достатньо голосів у Сенаті немає.

Сенатські переговори тривали за активної участі Білого дому, який був готовий піти на значні поступки республіканцям у питанні кордону – аби лише схвалити іноземну допомогу.

У питанні цієї допомоги республіканці й демократи у Сенаті мали різний ступінь об’єднаності.

Тоді як колеги Шумера були незначною мірою розділені стосовно того, чи варто надавати допомогу Ізраїлю з огляду на дії в Газі, серед однопартійців Макконнелла було значно більше відкритих критиків допомоги Україні – переважно представників ультраправого крила.

"(Шумер. – Ред.) не міг допомогти мені переконати колег. Не міг цього зробити й президент. То була сімейна суперечка республіканців", – пригадував Макконнелл.

На думку Шумера, саме синхронність зусиль обох лідерів у Сенаті й дозволила частково нейтралізувати опір крайніх правих республіканців: "Ми через день говорили про стратегію або про те, що робити чи що може статися. І це свідчить: якщо є двопартійна сила, рішення можна ухвалити".

Еволюція Джонсона

Значно складнішою була ситуація в Палаті представників США.

Майк Джонсон випадково опинився на посаді спікера. Він не мав значного досвіду партійної роботи, як його попередник Кевін Маккарті. Але він відкрито висловлював підтримку Дональду Трампу й ставав на бік крайніх правих республіканців у питанні допомоги Україні, що дозволило йому заручитись їхньою підтримкою.

Якщо згадати риторику Джонсона на початку спікерства, вона мало чим виказуватиме симпатії до України. Звісно, як і більшість колег, він засуджував повномасштабну агресію Росії. 

Але меседж його був прагматичніший: перш ніж допомагати захищати кордони деінде, треба захистити кордони Америки – читай кордон із Мексикою, де склалася критична ситуація з нелегальною міграцією.

Споглядаючи за своєрідною еволюцією Джонсона, варто мати на увазі дві обставини. 

Перша: маючи рекордно малу більшість (наразі вона становить лише один голос) у Палаті представників, Джонсон залежав від волі навіть одного республіканця, який міг поставити на голосування вотум недовіри спікеру.

Друга: не маючи значного досвіду на керівній посаді, Джонсон вирішив діяти шляхом пошуку компромісів – вислуховуючи всіх і шукаючи умовну "золоту середину". Що, безумовно, також затягувало ухвалення рішень.

В оточенні Майка Джонсона кажуть: він чудово усвідомлював і усвідомлює критичність підтримки України.

Але чому він все ж вирішив внести на голосування пакет із допомогою Києву?

Ця частина історії складається з кількох епізодів.

По-перше, президент США Джо Байден у пошуках компромісу з Джонсоном доручив адміністрації діяти у двох напрямках. Перший – налагодити канал комунікації зі спікером і доносити йому, наскільки важливою є допомога Києву з огляду на безпекові інтереси Штатів, з опорою на розвідувальні дані. Другий – мінімізувати атаки на спікера, аби не зашкодити його позиції серед Республіканської партії ще більше.

Одним із поворотних моментів у зміні позиції Джонсона інсайдери називають зустріч в Овальному кабінеті в лютому 2024 року, куди були запрошені партійні лідери Конгресу. Хоча до видимих зрушень вона не привела, саме тоді спікер вказав на готовність вести переговори стосовно допомоги Україні.

Зусилля Білого дому супроводжувалися численними брифінгами, які для Джонсона проводили топпосадовці Пентагону й Центрального розвідувального управління. На одному з останніх, наприкінці березня, ситуацію в Україні описував особисто директор ЦРУ Вільям Бернс.

Окрім розвідки, свою роль зіграла й релігійність Джонсона. Саме на цей особистий аспект його життя спрямовували зусилля проукраїнські активісти у США.

Серед іншого, вони влаштували зустрічі спікера з українцями-християнами, зокрема одеситом Сергієм Гайдаржи, чия сім’я загинула внаслідок ракетного обстрілу Росії, та передали звернення від українських рятувальників, які перебувають у прифронтових регіонах (покійний батько Джонсона був пожежником).

Це заклало умови компромісної пропозиції спікера, яку він комунікував із Білим домом перед внесенням. Серед них – роздільне голосування за допомогу Ізраїлю, Україні та Тайваню, посилення механізмів підзвітності та відмова від "безлімітного чеку" на фінансову підтримку. Включення російських заморожених активів на підтримку України в "український пакет" також було ідеєю спікера-республіканця.

До того ж свою роль зіграло усвідомлення Джонсона, що республіканці в Палаті представників просто не зможуть об’єднатися довкола допомоги Україні.

Остаточно в цьому він упевнився за день до внесення своїх законопроєктів про допомогу Україні, Ізраїлю й Тайваню на закритій зустрічі республіканської фракції. 

Як виявилося, найбільш палкі трампісти на кшталт Метта Гейца та Марджорі Тейлор Грін прямо заявили, що за жодних умов не проголосують за додаткове фінансування для Києва.

"Перевиховання" Трампа

Ця історія не була б повною, якби в ній не фігурувало ім’я Дональда Трампа.

Його вплив на Республіканську партію – незважаючи на численні суди та провал підтриманих ним кандидатів на проміжних виборах до Конгресу 2022 року – добре відомий.

Так само добре відомі його обіцянки завершити війну в Україні "за 24 години", а також плани припинити будь-яку фінансову та військову допомогу в разі обрання президентом, аби схилити Київ до переговорів.

У деяких колишніх соратників Трампа до того ж збереглося переконання: після історії з імпічментом 2019 року експрезидент має перманентне негативне ставлення до України – яку він звинувачує у "втручанні" у вибори 2016-го на користь демократів та "вигороджуванні" свого опонента Джо Байдена.

Що привело до зміни позиції Трампа стосовно допомоги Києву?

Це стало результатом численних переговорів республіканців, іноземних гостей (яких експрезиденту не бракувало – від колишніх британських прем'єрів Бориса Джонсона та Девіда Кемерона до чинного президента Польщі Анджея Дуди) та дрібки креативу.

Одна з ключових відмінностей пакета допомоги, ухваленого Конгресом, від початкової сенатської пропозиції полягає в наданні фінансової допомоги Україні як кредиту (хай і такого, що підлягає списуванню). 

Ця ідея виникла в симпатиків Майка Джонсона в Сенаті, які хотіли дати йому поле для маневру серед однопартійців – Ліндсі Грема, Кевіна Крамера та Марквейна Малліна.

До слова, Грем та Маллін у лютому проголосували проти сенатського проєкту допомоги Україні. Але вже під час розгляду проєкту Джонсона той-таки Грем протягом пів години з купою слайдів і цитат (навіть сентенція Леоніда Кучми "Україна – не Росія" потрапила в той виступ) розповідав своїм більш скептичним колегам, чому їхні тези про "небажання фінансувати іноземні війни" не витримують жодної критики.

Отож, троє сенаторів спершу говорили між собою про формат допомоги Україні в кредит, а опісля, в лютому, прозондували ґрунт із Трампом – коли той уперше публічно допустив такий формат фінансової підтримки Києва.

Республіканці зробили так, аби Трамп представив ідею про кредит як власну. Адже така хитрість суттєво збільшила шанси на підтримку українського пакета в Конгресі. 

До того ж вони наголошували, що Україна багата на природні ресурси, але значна їх частина перебуває на окупованих Росією територіях – та в разі перемоги вона зможе повернути США весь борг.

Інший напрямок зусиль у переконанні експрезидента США стосувався його ж ідеї про мир "за 24 години" й мав досить просту логіку: якщо Росія захопить Україну, Трамп у разі повернення в Білий дім не зможе домовитись ні про яке припинення війни. Бо Москва завершить війну на своїх умовах.

Цей аргумент, зокрема, доніс Трампу Майк Джонсон під час особистої зустрічі в Мар-а-Лаго на початку квітня.

Саме тоді експрезидент США публічно дав зелене світло спікеру Палати представників вносити свою пропозицію щодо підтримки Києва.

І навіть погрози більш радикальних трампістів не змогли збити його з цього шляху, а Трамп на цьому тлі не відмовився від підтримки спікера.

* * * * *

Ухвалення останнього пакета допомоги Україні у США стало наслідком збігу цілої низки обставин: безпрецедентної співпраці ідеологічних конкурентів у Сенаті, публічних і непублічних зусиль із переконання скептичного спікера Палати представників у важливості допомоги Києву; зрештою, банального підігрування Трампу, який може записати нинішнє рішення у свої досягнення.

На жаль, така ситуативність не є запорукою того, що двопартійна та двопалатна підтримка України збережеться й після завершення політичного циклу в США цього року.

З іншого боку, можливо, такий ситуативний підхід – і справді найкраща стратегія роботи з Дональдом Трампом, який має всі шанси на повернення в Білий дім?

Якщо для Байдена підтримка України (хай які обґрунтовані питання до неї виникають) є питанням цінностей, власної зовнішньополітичної спадщини та навіть особистого сентименту, то Трамп керується зовсім іншими – внутрішньополітичними – аргументами та, не варто відкидати, досі вважає Україну причиною своїх негараздів із імпічментом 2019 року.

Україна, що веде війну буквально за власне існування, воліла б не вдаватися до такого транзакційного підходу у відносинах із головним безпековим союзником. Але не варто відкидати можливості такого сценарію й уже до нього готуватися.

На щастя, близькі союзники України вже мають успішний досвід комунікації з Трампом. 

Це, приміром, польський президент Анджей Дуда і голова британського МЗС Девід Кемерон, які їздили переконувати експрезидента США в необхідності підтримувати Україну; і, що важливо, голова уряду Нідерландів Марк Рютте, якому пророкують посаду наступного генерального секретаря НАТО.

Поки Європа не зможе повністю перебрати на себе лідерську роль у військовій підтримці Києва, варто хоча б морально готуватися вести business as usual із Дональдом Трампом.

Автор: Олег Павлюк,

журналіст "Європейської правди"