"Украинские" обещания нового генсека НАТО. Как Рютте одолел вето Орбана и чего ждать дальше

До саміту НАТО лишилося менш як три тижні, і зазвичай це час, коли головні результати зустрічі лідерів вже узгоджені.

Тиждень, що минає, остаточно зняв питання зі ще одного очікуваного результату саміту у Вашингтоні: Альянс отримає нового генерального секретаря. Після тривалих пошуків і переговорів та після того, як Столтенбергу двічі продовжували термін повноважень, Альянсу нарешті вдалося узгодити, хто обійме цю посаду: в наступні роки секретаріат НАТО очолюватиме багаторічний лідер уряду Нідерландів Марк Рютте.

Щоби досягти згоди з цього питання, Альянсу необхідно було подолати вето угорського прем’єра, і це сталося. Віктор Орбан відмовився від ключової претензії до Рютте, так і не отримавши того, що вимагав.

А втім, щоби зберегти обличчя, Орбан та майбутній генсек домовилися про письмові "гарантії", які стосуються України.

Ця стаття пояснює, про що йдеться; чому можна стверджувати, що Орбан знову брехав; а також чого чекати та чого – не чекати Україні за нового генсека НАТО.

Складний пошук генсека

9 липня у Вашингтоні зберуться керівники держав-членів Альянсу. Саме вони мають погодити між собою низку надважливих рішень, що визначать майбутнє функціонування Альянсу тощо.

Це – офіційна версія.

А в реальності рішення самітів майже завжди узгоджуються наперед, на рівні дипломатів, і лідери лише формально затверджують їх на зустрічі. Винятки з цього правила бувають, але вони мають бути одиничними і зазвичай свідчать про глибоку розбіжність столиць із якихось важливих питань. Так, наприклад, минулого року на Вільнюському саміті НАТО формулювання щодо України справді ухвалювали просто на переговорах президентів та прем’єрів.

Цього року саміт особливий: він відбувається у Вашингтоні, а його господар, президент США Джо Байден, веде передвиборчу кампанію і розглядає зустріч лідерів як один із елементів цієї кампанії, який засвідчить його міжнародне лідерство.

Тому цього разу США наполегливо працюють над тим, щоби жодних несподіванок не було. А обрання нового генсека тут є важливим елементом.

Європейська правда торік уже розповідала про "конкурс" в Альянсі (та його фаворита), але варто нагадати тезово.

Цивільну, невійськову частину діяльності Альянсу здійснює секретаріат НАТО. Його очолює генсек, який головує на зустрічах Північноатлантичної ради, шукає компроміси між країнами зі складних політичних питань, зустрічається з партнерами тощо. При цьому треба пам’ятати, що формально генсек не може ухвалювати жодних принципових рішень від імені Альянсу, це лишається у повноваженнях держав-членів. Але бюрократичні важелі дають йому дуже високий вплив на процес ухвалення цих рішень. І навіть ідеї про те, як подолати ту чи іншу кризу чи як прописати те чи інше рішення, зазвичай пропонує саме команда генерального секретаря.

Словом, генсек НАТО – це набагато більше, ніж просто обличчя Альянсу. І тому його вибір має особливе значення.

Норвежець Єнс Столтенберг посів цю посаду ще у 2014-му, причому його обрали на чотири роки. У 2018-му його повноваження продовжили ще на стільки ж. Цікава деталь: сам Столтенберг цього не прагнув – навпаки, він мріяв повернутися до Норвегії. Але тоді іншої гідної кандидатури не було, і союзники спільно переконали його лишитися ще на один термін.

У 2022 році історія повторилася, але Столтенберг сказав тверде "ні" новому чотирирічному терміну. Президент США особисто попросив генсека лишитися ще на рік, адже війна в Європі – не найкращий час для зміни лідерів.

Але минув рік, і нічого не змінилося. Всі кандидати, яких розглядали на цю посаду, не знайшли підтримки, зокрема у Вашингтоні. Байден знову особисто попросив Столтенберга лишитися, але тепер – най-найостанніший раз.

Чому цей вибір виявився настільки непростим?

Одна з причин – це неформальна вимога про те, що НАТО має очолювати експосадовець найвищого рангу. Тобто бажано, щоби це був колишній президент або прем’єр, який от щойно склав повноваження, але воліє піти з національної політики та сконцентруватися на Альянсі.

Друга вимога: генсек повинен мати авторитет та імідж переговірника високого класу, який здатен досягати консенсусу між союзниками навіть у складних суперечках.

І є третя вимога: те, що генсек має, по суті, перестати бути політиком. Генеральний секретар не повинен підміняти собою лідерів держав-членів.

Скласти цей пазл було справді непросто. Але відставка Марка Рютте з посади прем’єра Нідерландів автоматично перетворила його на фаворита цих перегонів.

Не тільки Угорщина

Марк Рютте ще до офіційного балотування здобув імідж дуже-дуже рейтингового потенційного кандидата на топпосаду в Альянсі.

Рютте 14 років поспіль очолював уряд цієї країни, за цей час йому чотири рази вдавалося формувати коаліцію. А в Нідерландах, де політика є дуже фрагментованою, це – украй непроста задача. Достатньо згадати, що на останніх його виборах, у 2021 році, до парламенту пройшли 17 партій. Словом, його здатність шукати компроміси, а потім керувати від імені різношерстного уряду – поза сумнівом.

Але це не гарантувало успіху в перегонах на посаду генсека.

По-перше, в низці столиць було бажання вперше отримати посаду генсека для однієї з держав Центральної/Східної Європи. І про це багато хто говорив відкрито – наприклад очільник МЗС Польщі Радек Сікорський. Для втілення цього бажання Румунія висунула кандидатуру президента Клауса Йоганніса, в якого цього року саме закінчується термін роботи на посаді.

А втім, у натівських колах від початку було враження, що Йоганніс сам вважає себе "запасним кандидатом" та відступить у разі, якщо Рютте матиме підтримку решти країн. Так зрештою і сталося.

По-друге, попри все своє вміння шукати компроміси, Рютте має в НАТО і політичних противників.

Перш за все увага була прикута до Туреччини (головні причини – проблеми у ставленні влади Нідерландів до турецької меншини, а також неготовність уряду Рютте в усьому погоджуватися з ердоганівським прочитанням боротьби з тероризмом), а також до Угорщини (і через те, що Нідерланди відстоюють європейські спільні цінності, від яких уряд Орбана давно відійшов, і через особисту жорстку критику авторитаризму Орбана з боку Рютте).

Обидва лідери не зрадили цих очікувань: і Туреччина, й Угорщина відразу оголосили, що не готові підтримати кандидатуру Марка Рютте. Ну а потім до них додалася Словаччина під керівництвом орбанівського сателіта Роберта Фіцо.

Реджеп Ердоган здався першим, ще у квітні.

Віктор Орбан, який давно звик до ролі лідера-ізгоя, якого всі союзники тихо ненавидять, але змушені терпіти, тримався до останнього. Лише цього тижня прем’єр-міністр Угорщини підтвердив, що більше не виступає проти кандидатури Марка Рютте.

Причому Орбан повідомив своїм виборцям, що зняв застереження, бо Рютте, мовляв, виконав його вимоги.

Це, однак, виявилося неправдою.

Обмін "честі Орбана" на Україну

Пояснюючи своє рішення, угорський лідер заявив, що майбутній генсек, підтримав його щодо того, що Угорщина "не братиме участі в діяльності НАТО в Україні й жодні угорські кошти не будуть використовуватися для її підтримки". Із цим у нього, мовляв, зникли аргументи для блокування нідерландського колеги.

Хоча якщо згадати попередні публічні заяви Орбана та його урядовців, нескладно переконатися, що це не так.

У Будапешті офіційно наголошували, що головна (і певний час навіть єдина) претензія до Рютте – це те, що він зневажає чинну угорську владу. В команді Орбана, проте, намагалися подати це як зневагу до Угорщини в цілому.

"Ми, безумовно, не можемо підтримати обрання на посаду генерального секретаря НАТО людини, яка раніше хотіла поставити Угорщину на коліна. Було б дуже дивно, якби кандидатуру такої людини підтримав угорський уряд", – казав, зокрема, в березні очільник МЗС Угорщини Петер Сійярто.

Те, що нідерландський уряд свого часу підтримував покарання Угорщини в ЄС та опирався розмороженню її коштів, був послідовним критиком орбанізму і навіть виступав за виключення Угорщини з ЄС – беззаперечно, тож Орбану було за що злитися.

Але коли Угорщина лишилася, по суті, єдиною державою, що зриває консенсус щодо наступного генсека, змінилася і її риторика.

Віктор Орбан спершу висунув додаткову вимогу і заявив, що "питання честі", тобто заяви Рютте, які "угорці йому не пробачать", не є єдиним.

На додачу він захотів укласти "угоду про Україну".

"Ми хотіли б укласти з майбутнім генеральним секретарем угоду про те, що ми не будемо брати участь в операціях НАТО проти росіян в Україні, навіть якщо ми член НАТО", – сказав угорський прем’єр 6 червня. 

А менше ніж за два тижні з’ясувалося, що "честь" Орбана не є проблемою взагалі. Рютте відмовився перепрошувати, а Орбан зняв свою вимогу та задовольнився тим, що майбутній генсек напише йому листа про Угорщину, Україну та війну і що цей лист нібито дасть Угорщині необхідні гарантії. Марк Рютте підтвердив цю домовленість.

То про що ж йдеться?

Насправді Орбан не отримав абсолютно нічого. Рютте лише зобов’язався письмово повідомити йому, що Угорщина самостійно визначає рівень своєї участі у можливих майбутніх операціях Альянсу – але рівно таке право угорцям гарантує і Північноатлантичний договір, тобто основна угода НАТО. І ганебне рішення Будапешта не надавати Україні безпекову допомогу також є самостійним. Альянс не міг і не зможе змусити уряд Орбана до протилежного. Жодних письмових гарантій тут не треба.

Тож можна з певністю говорити, що інтереси України від "компромісу" з Орбаном не постраждали.

Обмежений оптимізм

Що ж, негативних наслідків від очікуваного обрання Рютте на посаду генсека немає. Але чи є позитивні?

Найточнішою є відповідь про те, що позитиви збережуться, не зміняться.

"ЄвроПравда" у статті про "генсеківські перегони" розповідала, що чинний керівник секретаріату Альянсу Єнс Столтенберг є цілком проукраїнським, до нього тут справді немає зауважень. І хоча його робота є переважно "тихою", не надто публічною (як і годиться для генсека), але саме він та його команда стоять за абсолютною більшістю проукраїнських рішень, ухвалених у Альянсі.

А нещодавно Столтенберг навіть вийшов за межі свого мандата та почав публічно адвокувати надання Україні дозволу бити по Росії. Тобто перетворився з виконавця на політика – і досяг у цьому успіху.

Зараз очікування щодо Рютте найчастіше складають на підставі того, що його уряд був виразно проукраїнським: був одним із піонерів у наданні сучасного озброєння, а торік оголосив про передачу ЗСУ винищувачів F-16.

І це справді важливо та дозволяє оптимістично оцінювати його можливі подальші дії.

Але буде помилкою чекати від генсека Рютте надактивної підтримки ЗСУ.

Як вже йшлося вище, генеральний секретар за визначенням не є тим, хто ухвалює рішення про підтримку. Ця роль лишається в лідерів НАТО.

А задача генсека – лишатися в тіні й використовувати всі важелі для того, щоб схилити лідерів у потрібний бік. Саме цього й очікують від нідерландця на новій посаді.

А ще є великі сподівання, що Рютте, якому раніше вдавався діалог із президентом Трампом – у разі перемоги останнього на виборах-2024 – використає всю свою харизму та майстерність, щоби створити нову американську політику. Зокрема й щодо України. І хоча "рука Рютте" там може бути і не помітна, його роль, напевно, буде непересічною.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"