"Украинцы за рубежом должны стать политической силой – так, как это удалось еврейскому народу"

Повномасштабне вторгнення РФ докорінно змінило усі міжнародні процеси та явища, пов’язані з Україною. Питання діаспори – українців, що постійно проживають за кордоном, – не стали винятком.

Мільйони українок та українців, що виїхали з країни за короткий період від 2022 року, докорінно змінили структуру та географію діаспори. А те, що з ними поїхала значна кількість дітей, додало викликів. У тому числі – щодо збереження їхньої ідентичності.

Про нову роль діаспори, про допомогу під час війни, про асиміляцію українців у державах Європи та інші виклики "Європейська правда" поговорила з президентом Світового конгресу українців Павлом Ґродом, який зустрічається у Києві з українським керівництвом.

Ми публікуємо відеозапис цієї розмови.

А для тих, хто віддає перевагу читанню, ми підготували також скорочений текстовий виклад тез, які почули від президента СКУ – нижче вони викладені від першої особи.

Про 25-30 мільйонів українців за кордоном

Загалом понад 25 мільйонів українців живуть за межами України. Такою численною українська діаспора не була ніколи в історії.

Точніше, я вважаю, що ця кількість ближча до 30 мільйонів чи навіть вища.

25 мільйонів – це консервативна, підтверджена оцінка, яка включає 5-7 мільйонів, що виїхали з України вже після повномасштабного вторгнення

Загалом ми нараховуємо п’ять хвиль еміграції. Ті, хто поїхав після 2022 року – це п’ята хвиля.

А перші представники найдавнішої української діаспори приїхали до Канади, Австралії, Аргентини, Бразилії тощо ще у XIX сторіччі. Їхні нащадки вже чотири-п’ять поколінь живуть поза Україною; багато хто (особливо у Південній Америці) забули свою мову. Поза тим, вони свідомі того, що вони українці, пишаються тим, що вони українці. І тепер ми їх намагаємося перетворити на "політичну діаспору", бо до повномасштабного вторгнення цього не було.

Також треба визнати, що дуже багато з тих, хто виїхав, повністю загубили своє українство, відмовилися бути українцями.

Порахувати їхню кількість неможливо.

І зараз важливо зберегти українськість у якнайбільшої кількості тих, хто поїхав під час великої війни, та створювати умови для повоєнного повернення людей до України.

Про дітей, що опинилися у діаспорі під час війни

З 2022 року за кордон виїхали 600 тисяч дітей шкільного віку. З них десь половина, 320 тисяч, беруть участь в українських школах. Тобто половина не бере участі в українській освіті.

Чому так?

Багато хто з батьків вважає, що для цього треба вчитися у двох школах одночасно – наприклад, ходити на повний день до чеської школи і тоді ще пів дня вчитися в українській. Хоча насправді з боку уряду такої вимоги немає. Міносвіти потребує, щоб діти вивчали лише три предмети: історію, літературу і мову. Міністерство вже спростило правила щодо цього.

Зараз питання у тому, як поінформувати про таку можливість батьків, родичів українських дітей – про те, що Міністерство освіти визнаватиме решту предметів.

І це не просто важливо. Це – велика загроза для української безпеки!

Без школи і без спілкування діти загублять свою мову та українську ідентичність – і асимілюються в суспільстві тієї країни, де живуть. Як наслідок, після завершення війни вся ця родина не повернеться в Україну. Бо мами напевно вирішать лишатися у новому середовищі, до якого тепер належить дитина.

Понад те, у такому разі на нас чекає ще одна хвиля еміграції.

Бо ті чоловіки, які сьогодні воюють, після війни захочуть об'єднатися зі своєю родиною, і для цього будуть змушені виїхати за кордон. 

Натомість у родинах, де діти зберігають українську ідентичність, шанси на їхнє повернення до України є набагато вищими.

Не варто недооцінювати те, що уряди європейських держав зацікавлені в асиміляції українців, які знайшли у них прихисток. Тому є вимоги, щоб українські діти вчилися мовою країни, де вони живуть – німецькою тощо.

При цьому на словах представники влади європейської країни говорять політично правильні речі: мовляв, ми хочемо, щоб українці повернулися в Україну і взяли участь у повоєнній відбудові – але поки вони живуть у нас, вони мають почуватися як свої, як вдома. Тому ми й хочемо, щоб вони вчилися нашою мовою, щоб інтегрувалися.

Я не проти інтеграції, але є велике застереження щодо асиміляції.

Утім, треба зауважити, що інтеграція без асиміляції є можливою. Я інтегрований в канадське суспільство, але ж це не заважає мені вважати себе українцем.

Потрібно більше, ніж школа

Лишатися українцями – це не тільки вчитися в школі онлайн.

Потрібні інституції, які виховують дітей як свідомих українців.

Наведу мій особистий приклад. Мої батьки емігрували до Канади після Другої світової війни і там жили українським життям завдяки тому, що українці Канади створили цю можливість. Там були українські церкви, культурні центри, українські центри для молоді. У Канаді, США, Австралії є українські студентські організації, культурні організації (хоча і там їх треба більше).

Але у ЄС, де зараз перебуває основна маса українців, цієї інфраструктури немає. Тож їхня побудова – одна з наших головних цілей.

Європейські держави ніколи не вважатимуть своєю задачею збереження українцями своєї ідентичності.

Якщо ми на це розраховуємо, то ми себе дуримо.

Вони цього не робитимуть.

Можуть бути політичні заяви на підтримку української спільноти. Вони можуть надати приміщення, якщо ми про цю допомогу попросимо.

Але все це буде можливо лише у разі, якщо буде наша ініціатива, якщо ми будемо доводити, що нам самим це необхідно. І йдеться не про ініціативу української держави, а громади, самих людей.

Українці з дітьми десь у країнах ЄС не повинні чекати, щоб хтось їм зорганізував дитячий садок: створіть його самі. Якщо хочете ходити до української церкви, будуйте українську церкву. 

Українці повинні мати вплив

Є великий потенціал для того, щоб українці за кордоном стали політичною силою.

Я наводжу приклад єврейського народу. Євреїв у світі менше, ніж українців, але вони у багатьох державах є величезною політичною і економічною силою. Чому ми не можемо досягти такого ж результату?

Рецепт полягає у тому, що вони сотні років поспіль виховують своїх дітей як свідомих євреїв. Мають свої школи, синагоги. Збираються разом і один одному допомагають у бізнесі.

І дуже важливо, щоб ми, українці теж почувалися повністю українцями.

А бути українцями – це не лише збиратися на зустрічі, вбиратися у вишиванки і співати гарні українські пісні (що, звичайно, теж важливо). А передусім треба бути політично активними, долучатися до політичних процесів на користь України.

Звісно, чимало українців за кордоном допомагають державі вже зараз.

Це і збори пожертв на гуманітарні потреби і на ЗСУ у країнах, де вони живуть – наразі завдяки цьому вже зібрано мільярди доларів, передано купа допомоги – від бронежилетів до дронів.

Також українці за кордоном допомагають політично.

Адвокаційна робота Світового конгресу українців та організацій, що є його складовими, нагадує світові про необхідність підтримувати Україну.

Це величезна сила, яку не варто недооцінювати. Бо політики робитимуть те, що від них вимагає суспільство. Тож ми маємо висувати ці вимоги і самі як виборці, і через наш вплив у медіа тощо.

Про подвійне громадянство

Президент Зеленський ще під час передвиборчої кампанії у 2019 році обіцяв запровадити механізм подвійного або множинного громадянства. І це потрібно зробити.

Ось мій особистий приклад.

Я українець. Мій батько народився на українських етнічних територіях, які сьогодні є частиною Польщі. Через це я можу в будь-який момент отримати польський паспорт – без жодних проблем, без жодних іспитів.

Але отримати українське громадянство я, етнічний українець, не можу, бо з українського боку є вимога зректися свого канадського громадянства і всіх привілеїв, які маю з канадським паспортом. Мало людей готові це зробити.

Зважаючи на велику кількість українців за кордоном, ми не маємо втрачати цей ресурс.

Маючи законодавчий дозвіл на множинне громадянство, закордонні українці матимуть змогу приїжджати і служити Україні, працювати на Україну. Тому ми вітали раніше і вітаємо зараз ініціативу президента Зеленського щодо "подвійного громадянства".

Та водночас для нас важливо і дуже принципово, щоб цей закон не запровадив кілька "сортів" громадянства. Я вважаю, що те, що у людини є множинне громадянство, не свідчить про людину нічого. Зрештою, є багато зрадників, які мають тільки українське громадянство. Натомість серед закордонних українців є багато тих, хто готовий допомогти у відбудові країни.

Хоча очевидно, що не буде дозволу на подвійне громадянство тим, хто має паспорти Російської Федерації чи Білорусі.

Думки Павла Ґрода записав Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"