Зеленский в американском пекле: почему визит в США принес столько проблем и как их решать

У Володимира Зеленського навряд чи були ілюзії щодо того, яким складним буде його нинішній візит до США.

Завершальна фаза, можливо, найбільш драматичної з 1968 року президентської кампанії у США. Підігрітий максимально інтерес до анонсованого Плану перемоги, який президент України пообіцяв представити не тільки президенту США, а й обом кандидатам.

І паралельно – потреба вирішити цілий перелік нагальних та водночас чутливих питань ще з нинішньою адміністрацією. 

Однак навряд чи глава держави особисто чи хтось з його команди міг уявити,

що поїздка президента України до США стане візитом в американське передвиборче пекло.

Ситуацією, коли український президент буде фактично звинувачений чільними представниками Республіканської партії в підігруванні виборчій кампанії кандидата від Демократичної партії, а спікер Конгресу письмово вимагатиме від Зеленського негайного звільнення посла України.

Адже це щось абсолютно безпрецедентне в українсько-американських відносинах.

Залучення поза бажанням

Парадоксальність ситуації полягає у тому, що і Зеленський, й інші представники української влади часом навіть занадто показово демонстрували рівновіддаленість від обох таборів кандидатів, без жестів симпатії жодному з них.

"Кого обере американський народ, з тим і будемо працювати", – приблизно так звучала позиція України у відповідь на всі питання з цього приводу.

Ба більше, на відміну від деяких міжнародних партнерів України, Зеленський якраз і не був помічений у драматизації можливого повернення Дональда Трампа в Білий дім. Його аж ніяк не можна зарахувати ні до політичного фан-клубу Демократичної партії, ні, тим більше, нині чинного президента США, відносини з яким у президента України відверто не склалися..

Так само довгий час не складалися відносини з віцепрезиденткою Камалою Гарріс, яка протягом більшості із семи зустрічей з українським президентом виступала в основному в ролі ретранслятора тривожних повідомлень від президента США і демонструвала радше протокольну підтримку України, а не щире зацікавлення в її перемозі.

Справжній діалог із Гарріс почав вибудовуватися лише під час її візиту на Саміт миру у Швейцарії. 

Понад те, є підстави стверджувати, що з наростанням розчарування нинішньою, багато в чому паралізованою страхом адміністрацією США страшилки щодо повернення Трампа, котрі озвучували й продовжують озвучувати закордонні співрозмовники української влади – як з лав Демократичної партії, так і з окремих європейських країн, – здатні більше викликати роздратування в українських високих кабінетах, аніж справді налякати.

"Як ви взагалі можете так спокійно ставитися до ідеї повернення Трампа в Білий дім?" – не раз доводилось чути від закордонних дипломатів та експертів.

На момент візиту Зеленського до США в американському дискурсі сформувалось уявлення, що перемога Гарріс – це добре для України, погано для Ізраїлю, перемога Трампа – це добре для Ізраїлю, погано для України.

Під час візиту Зеленського стало очевидно, що в частині України віцепрезидентка США намагається лише посилити це сприйняття, використовуючи контраст у риториці щодо України між нею і Трампом як доказ того, що лише її президентство здатне забезпечити подальшу підтримку України.

Найцікавішим – і, можливо, найсумнішим для України – в цій історії є те, що чимало чільних представників адміністрації дійсно переконані, що вони роблять для України максимум можливого, а стратегія Джо Байдена настільки ефективна, що все, що потрібно Камалі Гарріс у разі обрання – це з гордістю її продовжувати.

Вони дійсно вважають, що перемогою є вже сам факт, що Україна третій рік поспіль здатна продовжувати боротьбу ("Ukraine is still free"), і саме лідерство Білого дому та президента Байдена забезпечило підтримку цій боротьбі.

А якщо Україна чи її друзі вважають не так, то проблема у їхньому вмінні бути вдячними, а не у результатах роботи адміністрації на українському напрямку.

Візит за інших передвиборчих розкладів

Однак повернімося до контексту візиту.

Майже бездоганно пройшовши по тонкому політичному льоду під час візиту до Вашингтона у липні, Володимир Зеленський був впевнений, що йому вдасться зробити це і цього разу.

Зрештою, дійсно вдалося, але спочатку довелося зіштовхнутись з новою політичною реальністю, в якій кандидатами в президенти вже є не Трамп і Байден, як було під час його попереднього візиту до США, а Трамп і Гарріс.

У першій реальності Трамп впевнено позиціонував себе за п'ять хвилин президентом і не особливо переймався заявами та загалом візитами міжнародних лідерів. У другій – він почувається вразливим, відчуває, що з’явився ризик програти.

Складається враження, що Трамп досі не може змиритися з тим, що Байден більше не його опонент. Відтак він місцями панікує, зривається, бʼє по Україні як по одній зі своїх улюблених мішеней ще з виборчої кампанії 2016 року, коли нас так само звинувачували у втручанні в американські вибори на користь кандидатки від Демократичної партії Гілларі Клінтон.

Є підстави вважати, що десь з того часу Україна почала сприйматися Трампом як улюблене дитя демократів та стала своєрідним політичним прокляттям для нього самого.

Це відчуття лише посилилося у 2019-2020 роках, коли телефонна розмова саме з президентом України стала тригером процесу, котрий переріс у першу спробу імпічменту 45-го президента. 

Однак є дві дуже серйозні відмінності зі звинуваченнями України у втручанні в вибори в 2016 та в 2020 роках і зараз.

По-перше, тоді окремі відомі громадяни України дійсно дали підстави говорити про спроби вплинути на виборчий процес, надаючи чи обіцяючи командам кандидатів певні компрометуючі матеріали на чільних представників кампанії Трампа вісім років тому, і на членів сім’ї Байдена чотири роки тому.

Натомість зараз Україна не давала навіть мінімальних підстав для звинувачень у втручанні у вибори.

По-друге, станом на 2016 рік (з яким у ці дні виникає стійке дежавю і досвід якого мали врахувати в українській делегації, готуючи нинішній візит) підтримка США не була настільки критичною.

Як не була настільки критичною потреба у взаємодії з президентом США, що добуває останні тижні на посаді.

Тут така потреба залишається до завершення каденції Байдена, бо у розпал гарячої фази повномасштабної війни ми не маємо розкоші чекати на вибори, інавгурацію та формування нового уряду, як це роблять багато інших країнах світу, аби вирішити нагальні питання.

Під час нинішнього візиту Зеленський мав одночасно подбати про те, як вписати український порядок денний у передвиборчу американську матрицю, котра, з одного боку, складається з того, наскільки та чи інша міжнародна зустріч та заява кандидатів допоможе їм підвищити шанси на обрання, а з іншого – зводиться до формування спадщини (legacy) нинішнього президента, в якому Україні буде відведене не ключове, але все ж чільне місце.

Володимир Зеленський перебував у США в той момент, коли адміністрація США відчайдушно, місцями метушливо шукала рішень, які б задовольнили обидві потреби – допомогли Камалі Гарріс стати президентом і сприяли посиленню президентської спадщини Джо Байдена. 

У Трампа натомість відчайдушно шукали можливостей нівелювати різницю в рейтингах підтримки у ключових swing states, від яких зрештою залежать результати виборів.

Зокрема – чи навіть передусім – у Пенсильванії, котру Зеленський відвідав з благородною метою, очевидно, продемонструвати, як від допомоги Україні виграють конкретні підприємства у США, створюються нові робочі місця.

Завод у рідному місті Байдена – дійсно одне з найбільш показових підприємств у цьому плані в США. Однак для команди Трампа Пенсильванія сьогодні – це виключно про його власне забезпечення робочим місцем в Овальному кабінеті. 

Звідси й така реакція на візит.

"Спадщина" Байдена

Не лише виборче тло було суперскладним для візиту українського президента.

Тло щодо формування спадщини Байдена теж не було надто сприятливим.

На момент візиту Зеленського до США в адміністрації панувало переконання, що рішенням, яке могло б одночасно стати основою зовнішньополітичної спадщини Байдена і допомогти Камалі Гарріс з обранням, мало б бути хоча б якесь перемирʼя на Близькому Сході.

Ризикну припустити, що

для Байдена зараз важливіше не допустити ширшої війни на Близькому Сході, аніж подбати про завершення війни в Україні.

І є певні підстави вважати, що насправді цей пріоритет де в чому заважає, а не допомагає імплементації українського порядку денного.

Скажімо, злі язики в дипломатичних колах подейкують, що рішення про удари вглиб Росії західною далекобійною зброєю досі не стало реальністю через американську "вдячність" Москві за "стримування" Ірану в регіоні, а не лише через ядерні страшилки Путіна.

До речі, якщо далекобійні удари не мають сенсу й не спроможні зіграти жодної важливої ролі у війні, як стверджують деякі американські посадовці, то чому Путін особисто погрожує відреагувати застосуванням ядерної зброї саме на це "безсенсовне" рішення?

Новим яскравим промінчиком у контексті спадщини Байдена щодо України став напередодні візиту хіба що початок реальної дискусії про можливе запрошення України до НАТО ще за його каденції у разі виконання Україною певного переліку передумов у контексті реформ.

Дійсно, таке запрошення не просто суттєво посилило б спадщину 46-го президента, воно зробило б її найбільш значущою серед усіх демократичних президентів США в історії незалежної України.

Однак публічно Байден зробив на пресбрифінгу з Зеленським наголос на так званому безпековому компакті, а не на членстві в НАТО. Очевидно, ця дискусія буде продовжена на майбутніх зустрічах з українським президентом.

Адміністрації на сьогодні дуже важливо не дати приводів для посилення і без того активної риторики Дональда Трампа, що політика Байдена щодо російсько-української війни – це безпосереднє втягування США у третю світову війну та ядерне протистояння з РФ.

Попри інший, не український фокус у Вашингтоні, Зеленському вдалося привернути увагу до свого візиту широко розрекламованим Планом перемоги, який він віз презентувати і нинішньому президенту, і двом кандидатам.

Наразі виглядає так, що навіть якби цей план до останнього існував лише у вигляді чека з ресторану, його варто було б завчасно анонсувати, аби не лише привернути увагу до перебування Зеленського в США, а й пожвавити дискусії саме у контексті того, як Україна може виграти війну, а не "заморозити" її "по лінії фронту", як почали активно пропонувати окремі політики у Вашингтоні та інших столицях світу.

Водночас завдяки цій дискусії ми виявили і кілька вразливих місць у контексті нашого бачення перемоги.

По-перше, це подальший розрив між вербальним та практичним з боку демократичної адміністрації.

Незважаючи на публічні заяви – зокрема, з боку Камали Гарріс – щодо підтримки бачення Зеленського в контексті завершення війни, наразі відсутні чіткі ознаки того, що нинішня адміністрація сприйняла план президента України з великим ентузіазмом і готова по пунктах розпочати його виконання.

Є інформація, що найближчими тижнями там детальніше вивчатимуть пропозиції президента України і продовжать їхнє обговорення під час наступної зустрічі лідерів держав у жовтні в Берліні. 

Початкове зацікавлення пропозиціями Зеленського і відсутність ентузіазму після ознайомлення з ними може пояснюватись тим, що в адміністрації США очікували швидше побачити план перемир’я, а не план перемоги, виконання якого вони і надалі не вважають реалістичним.

Однак нинішня адміністрація частково сама себе загнала в пастку позицією, що виключно Україна має пропонувати, на яких умовах і яким чином завершувати війну.

Відповідно, вони не можуть ігнорувати українські пропозиції відкрито.

Власне, в цьому – хто має бути ініціатором та автором завершення війни – є чи найбільше розходження між демократами та республіканцями.

Якщо Гарріс слідом за Байденом наголошує, що це має бути Україна, то Трамп чітко дає зрозуміти, що цей процес очолить він особисто і зі своїм власним планом.

Відтак Зеленському дуже важливо продемонструвати на зустрічі з республіканським кандидатом, що український план – це не виклик і тим паче не дипломатичний ляпас плану Трампа.

Це швидше потенційний внесок у його план, який Україна готова обговорювати з ним безпосередньо заради реального миру, а не чергового крихкого перемир’я.

Авторка: Альона Гетьманчук,

директорка Центру "Нова Європа", старша асоційована аналітикиня Атлантичної ради США