От украинцев до гагаузов: кто и почему формирует основу поддержки Кремля в Молдове

Молдова готується до історичного голосування – виборів президента та референдуму про європейське майбутнє, що відбудуться в один день, 20 жовтня. "Європейська правда" ще у вересні розповідала про те, у чому важливість цього голосування та чому конституційний референдум про ЄС непокоїть Кремль навіть більше, ніж вибори. Також запрошуємо переглянути наше свіже відео про розклад сил у Молдові.

Утім, Росія також до цього готується. Наприклад, днями стало відомо про програму підготовки молоді до участі у масових заворушеннях.

Та й на самому голосуванні не бракуватиме тих, хто проголосує за проросійських кандидатів, а також проти майбутнього Молдови у ЄС.

Хто ці люди, що відкрито підтримують Росію навіть у часи великої війни?

Щоби пояснити, звідки береться та на чому ґрунтується русофілія у Молдові, редактор "ЄвроПравди" попрямував до сусідньої країни, де відвідав два дуже різних регіони – Гагаузію на півдні і Бельці на півночі. Чи не єдина деталь, що їх об’єднує: і там, і там люди багато років поспіль голосують за проросійські сили та рішення.

У Бельцях ситуація особливо важлива для нас, оскільки базу підтримки РФ та Путіна формують етнічні українці! Думки, які звучать від української діаспори півночі Молдови, можуть здивувати і навіть шокувати. І це – системна, давня проблема, з якою Україна майже не працює.

А Гагаузія – це регіон, де центральна влада Молдови збирає плоди своєї багаторічної бездіяльності. За неї автономія перетворилася на "заповідник Радянського союзу", де люди масово заперечують реальність та вірять у Росію. А про те, що за Союзу гагаузи були одним з найбільш репресованих народів – тут воліють зайвий раз не згадувати.

Утім, є і добрі новини. В обох регіонах-оплотах проросійськості зараз помітні зміни, які дають надію. А голосування 20 жовтня може ці зміни додатково зафіксувати.

Про все це – у репортажі "ЄвроПравди" з Молдови.

"Не все так однозначно"

Молдова – багатонаціональна держава, а українці – це головна її національна меншина. За даними попереднього перепису населення, проведеного 2014 року, на підконтрольній уряду частині території (тобто без Придністров’я) українці складають майже 6,5% населення, або понад 180 тисяч людей (хоча у 2004-му громадян Молдови, що ідентифікували себе як українці, було значно більше – понад 280 тисяч).

Левова частка з них живуть на півночі.

У Бельцях, другому за розміром місті Молдови, на базарі або у транспорті нерідко чуєш розмову українською. А навколо Бельців та у прилеглих районах – чимало сіл із домінуванням етнічних українців. Та, зрештою, близькість до українського Поділля має своє значення. Як і те, що багато людей з цього регіону мають в Україні родинні зв’язки та контакти.

Тут також є консульство України і кілька об’єднань етнічних українців, найбільше з яких – Спілка українців Молдови "Заповіт", до якої завітав кореспондент "ЄвроПравди". Чудове доглянуте приміщення у самому центрі міста, поруч із парком та пам’ятником Шевченку, підтверджує, що українці тут дійсно є.

Та щойно постає питання не етнічної, а політичної близькості – і картина стає зовсім іншою.

Проблема не нова. Північ Молдови традиційно, протягом усього періоду незалежності, голосувала за проросійські партії та лідерів. А зараз, коли постало руба питання про те, чи йде Молдова до вступу в Євросоюз – саме північні райони, з високою часткою українців, перетворилися на "зону ризику", де підтримка європейського вектора є найменш певною.

І це не є випадковим збігом. Українці – серед тих суспільних груп, що найменше підтримують європейське майбутнє своєї країни.

Точніше, обох своїх країн. Бо рух України до ЄС їм також не видається очевидним.

"Чому ми маємо протиставляти – "до Європи" чи "до Росії"? Чому ми не можемо просто думати, що у світі є Україна, окрема держава", – емоційно реагує на запитання кореспондента очільник "Заповіту" Василь Панчук, і відчувається, що його колеги підтримують цю позицію.

Світоглядні питання, питання європейської ідентичності, які є настільки важливими для українців всередині України – у Молдові сприймаються зовсім інакше. 

Натомість українці зі спілки, що спілкуються чудовою, чистою українською мовою, постійно наголошували, що їхня організація "поза політикою".

"Коли ми запрошуємо українців сюди, до українського дому, то не дивимося, якою мовою вони розмовляють, що підтримують. Для нас важливо, щоб у людини був український дух!" – впевнено пояснює Степан Лядрик, заступник голови "Заповіту".

З відповіддю на запитання про те, що ж являє собою цей "український дух", не все так просто. Пан Лядрик наводить у відповідь приклад того, які почуття наповнюють щирих українців, коли ті вдягають вишиванки, йдучи у свято до пам’ятника Шевченку. Утім, відразу визнає, що зараз серед молоді цього бракує, і для багатьох (в Україні зокрема) вишиванка перетворилася на повсякденність.

Складно обрати, що вразило у цій суперечці найбільше. Чи те, що співрозмовники "ЄвроПравди" щиро не могли повірити, що в Україні сприйняття української ідентичності є радикально відмінним. Чи їхня впевненість у тому, що прибічники руху України до ЄС просто ловлять кон’юнктуру ("ви ж не будете говорити те саме, якщо влада в Україні зміниться"). Чи кинута одним зі співрозмовників фраза про причини російської агресії: "Звинувачувати в усьому Путіна – це найпростіше, але напевно варто замислитися, що є також інші, реальні причини війни".

Причому відчувається, що усі вони щиро вболівають за Україну, бажають їй миру та добра. Але бачать її геть інакше.

Пропаганда та русифікація

Чому так склалося? Причин насправді чимало.

І одна з них – це те, що Київ не надто переймається думкою своєї діаспори і не переймається її підтримкою. Причому йдеться не про нинішній час, а про тривалу практику. У тій чи іншій формі про це згадували різноманітні співрозмовники "ЄвроПравди" серед українців у Бельцях, і не тільки у "Заповіті"

"Як можна чекати, що люди, українці Молдови, будуть думати про Україну – у той час як вони не відчувають підтримки з боку української держави", – підсумовує це Василь Панчук, керівник спілки українців.

І дійсно, багато десятиріч поспіль, ще від радянських часів, українці Молдови мають безліч підстав відчувати, що їх сприймають немов "інший різновид росіян". Телебачення мовою меншини? Так ось же воно – є російськомовні або навіть російські телеканали. Газети, вивіски? Є, те саме. Вивчення мови? Є російські класи.

Як наслідок, значна частина української громади і досі, навіть у часи великої війни, живе в інформаційному полі, сформованому російською пропагандою. З усіма електоральними і світоглядними наслідками.

Ще один наслідок – те, що українська поволі перетворилася у Молдові на "хатню мову", яку діти чують від батьків, яка для багатьох є рідною, "материнською", тобто першою мовою у житті – але на цьому все й зупиняється.

Хоча активісти, що плекають українську мову у Молдові, кажуть, що це можливо змінити.

"Хотілося би, щоб у кожному селі, де є хоча б 50% українців, держава гарантувала можливість вивчення української у місцевій школі. Бо зараз є суто українські села, де, наприклад, директорка школи – зросійщена українка, і вона проти цього. І ніхто нічого не може зробити", – ділиться з "ЄвроПравдою" Діана Ігнатенко, керівниця Центр української мови і культури Бельцького державного університету. Звичайно, це рішення має ухвалити офіційний Кишинів, але ж це завдання влади України – піднімати це питання з колегами з Молдови.

Тим більше що зараз, коли влада Молдови є проукраїнською та проєвропейською, ця ініціатива мала би шанси на успіх.

До слова, відвідини українського центру в університеті стало подією, що дає надію на те, що зміни можливі. Тут сприйняття української ідентичності значно більш подібне до того, що ми звикли бачити та чути в Україні.

"Українська молодь більше зорієнтована на Європу, бачить там можливості", – каже студентка четвертого курсу Ганна Весела, і з нею погоджуються інші студенти кафедри. І хоча молодь півночі Молдови далеко не є одностайною у своєму виборі, але саме вона є рушієм змін, у тому числі електоральних. 

Любов попри репресії

Комрат – невелике містечко на півдні Молдови, до якого веде нова траса чудової якості, побудована коштом Євросоюзу. У ньому лише 20 тисяч мешканців, але все одно це – найбільше місто та столиця Гагаузької автономії.

Кореспондент "Європейської правди" бував у Комраті й зараз вирішив зупинитися у готелі, знайомому за минулими поїздками. За цей час приміщення оновили. Наприклад, на стіні біля входу з’явився портрет Ататюрка ("у нас турки часто зупиняються, їм приємно", пояснює представниця готелю).

Та є ще примітніші зміни.

На рецепції готелю – інсталяція з прапорами різних країн.

У минулі рази серед них не було державного прапора Молдови; тоді це дивувало, але багато що говорило про Гагаузію.

Тепер тут поставили відразу три (!) молдовських прапори. Є також український прапорець з тризубом. Натомість прапор Росії, який раніше займав чільне місце у цій композиції, зник з неї.

Даю співробітниці готелю свій український паспорт і намагаюся зробити закладу комплімент, відзначивши зникнення російської символіки – от тільки виявляється, що у готелі це сприймають як привід не для гордості, а радше для сорому. "Та, мабуть, це хтось забрав, ми не прибирали, я вважаю, що мали всі бути", – геть недоречно починає виправдовуватися вона.

У Гагаузії недостатньо прихильно ставитися до Росії – дійсно соромно. І взагалі не можна!

Ця автономія є найбільш проросійським регіоном Молдови.

Коли кажуть про російський вплив у Молдові, то зазвичай згадують Придністров’я. Утім, це стереотип. Приміром у 2020 році, коли на виборах президента зійшлися прозахідна Мая Санду і проросійський Ігор Додон, на дільницях для мешканців Придністров’я Санду підтримали 18% виборці. А у Гагаузії – лише 5%!

А у 2014-му у Гагаузькій автономії відбувся "консультативний референдум" про можливість вступу Молдови до ЄС. Цей варант історичного розвитку тоді підтримало лише 2,5% виборців, що прийшли на дільниці.

За 10 років змінилося дуже багато, але в обидві сторони. 

З одного боку, Молдова стала ближчою до ЄС і навіть відкрила вступні переговори.

З іншого боку, влада Гагаузії змінилася не просто на відверто проросійську, а неприховано кремлівську.

Як відомо, у 2023 році башканом, тобто керівницею Гагаузії обрали Євгенію Гуцул – нікому не відому до того домогосподарку, єдиною роллю якої є представлення позиції Ілана Шора – колишнього молдовського олігарха, причетного до крадіжки мільярда євро з трьох банків Молдови. Вина Шора доведена судом, але він, користуючись депутатською недоторканністю, вчасно втік з Молдови і зараз оселився у Москві, де представляє інтереси влади РФ у питанні впливу на Молдову, а також не приховує того, що передає до Молдови гроші (як вважають, йдеться про кошти воєнного бюджету РФ) для антизахідних протестів та іншої дестабілізаційної активності.

Утім, у Гагаузії аргументи, які є в Кишиневі проти Шора, не сприймаються серйозно. Значна частина гагаузів готові голосувати за будь-кого, на кого покажуть з Москви – тобто на кого покаже Шор. Механізми, якими це вдається досягнути, – окреме питання, до якого ми ще перейдемо. А спершу про особливість, яка шокує.

"Європейська правда" вже розповідала про Гагаузію, гагаузьку націю та її історію (є текст і відео), і там йшлося про те, що у 1940-х роках гагаузи стали одним з об’єктів жахливих сталінських репресій. Як стверджують у історичному музеї Авдарми, від голоду, штучно створеного за вказівкою Москви у повоєнні роки, в гагаузьких селах загинуло 30-60% мешканців.

Однак згодом гагаузам вдалося "забути" цю трагічну сторінку історії. Вона жодним чином не затьмарює те обожнювання Москви та Росії, яке трапляється у регіоні. А регіональна влада намагається не згадувати про ці історичні події. Немає урочистостей на рівні автономії (на кшталт того, як Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору). А музей, побудований на приватні кошті у гагаузькому селі Авдарма, – єдиний у Гагаузії, що фокусує увагу саме на цьому.

А коли окремі ентузіасти почали просувати ідею відзначення сталінські репресії в парламенті автономії, то контраргументом стало те, що "у Москві можуть сприйняти це як антиросійський крок".

Віртуальна допомога Росії

Нова дорога, що веде до Комрата і далі крізь Гагаузію, відкрилася на початку 2024 року. На ній – написи румунською мовою про те, що дорога побудована з використанням європейських фондів; те саме (теж румунською) написано на щитах уздовж траси.

А ще в межах Гагаузії цей напис кілька разів продублювали на асфальті гагаузькою мовою.

Він протримався кілька днів – і тоді хтось замалював його чорною фарбою. Кишинів у відповідь відновив напис на асфальті. І оголосив, що відновлюватиме його скільки потрібно. Зрештою центр переміг; напис є і досі.

Ця дрібна історія насправді дуже показова. Вона свідчить і про те, що у Кишиневі досі не дуже розуміють Гагаузію. Наприклад, не розуміють, що в Гагаузії більшість старших людей не читати ані румунською, ані гагаузькою (бо у радянські часи це була усна мова). Основна мова Гагаузії – російська, саме нею треба спілкуватися, щоби люди тебе почули. І це додатковий "секрет" успіху комунікації з Москви.

І це багато пояснює у перебігу "боротьби за серця гагаузів" між Заходом і Росією.

Бо якщо виходити виключно з чисел, то можна подумати, що Росія у цій боротьбі катастрофічно програє.

Вона давно не є лідером у допомозі регіону, але зараз її підтримка на розбудову Гагаузії є взагалі нульовою.

Віцемер гагаузької столиці Віктор Балджи у розмові з "ЄвроПравдою" визнає, що без допомоги партнерів місто було б приреченим на стагнацію.

"Бюджет Комрата – 126 млн лей, але майже все – захищені статті. Ми можемо витратити на благоустрій тільки 15 млн, це дуже мало. Але проєкти від донорів, які ми залучили, цього року додають 60 млн лей, тобто майже половину всього бюджету і вчетверо більше, ніж ми могли би витратити самі", – пояснює він.

Список донорів достатньо широкий, але його можна розбити на три блоки за походженням коштів.

"Десь 40% – це Туреччина, ще 40% – Євросоюз та країни ЄС, і ще 20% – це американські кошти, наприклад програми USAID", – каже він. Перепитую, а де ж у переліку допомога Росії? Відповідь однозначна: "А від Росії останнім часом не було нічого. Кілька років тому була якась техніка для комунального господарства, і це все".

Подібна ситуація у місті та й у Гагаузії загалом склалася давно. Але – парадоксально – чимало гагаузів продовжують вірити, що насправді допомогу їм надає Росія, і що це саме на російські гроші будують те, що отримує місто.

"Звичайна бабуся у Комраті просто не в курсі, що щось, як-то трасу чи дорогу, побудували на кошти ЄС. Є ті, хто вірять, що більше допомоги автономія отримує від Росії", – каже колишня депутатка Національних зборів, журналістка Єкатерина Жекова.

Віктор Балджи вимушений визнати, що ця проблема існує.

Міська влада намагається з цим боротися, пояснювати це. Але можливості обмежені, бо влада автономії, якою керують з Москви, блокує поширення інформації про західну допомогу. Наприклад, на гагаузькому телеканалі GRT це – небажана тема. "GRT захоплене Шором і його ставленики там керують. Для тих, хто готовий вести чесний діалог, туди закритий доступ. А це єдине ЗМІ в автономії з максимальною аудиторією", – підтверджує Жекова.

Власне, інцидент із замальовуванням інформації про європейську допомогу – один з проявів того, як проросійським силам і політикам не до вподоби те, що Гагаузія стає кращою саме на західні гроші.

"Але я вірю, що з часом люди побачать, звідки до нас йдуть кошти та добробут", – переконує віцемер.

Схожа ситуація – з допомогою від Шора.

Вона існує переважно віртуально. Усі ключові обіцянки цього політика-популіста, які він дав, висуваючи Гуцул на посаду, лишилися не втілені. А обіцяв він справді багато: трамвай, аеропорт, 500 млн на рік тощо. Згодом додалася обіцянка забезпечити безкоштовний газ. Всі ці фантазії лишилися на папері.

Єдиним реально реалізованим проєктом став "Гагаузіяленд" – великий дитячий майданчик (бо парком атракціонів, як він зветься офіційно, це назвати важко), розташований за 15 кілометрів від Комрата, в селі Конгаз.

Він відкрився цього літа, хоча земляні роботи навколо нього ще тривають.

Журналіста "ЄвроПравди", що під’їхав до "Гагаузленду" подивитися на локацію, відразу оточила охорона. Керівник, якого набрали телефоном, намагався перевірити, "чи не буде це політична стаття", і заборонив брати інтерв’ю у співробітників. А самі охоронці найбільше переймалися тим, щоби вони не опинилися у кадрі. "Навіщо, щоби хтось дізнався про людину, що вона тут працює", – пояснив один з них.

Любов за гроші

Ця історія дуже показова. У регіоні, де Шора обожнюють; де жартують, що люди готові проголосувати за табуретку, якщо про це попросить Шор, водночас є небажання мати із ним асоціацію.

Утім, насправді це і є сконцентроване представлення того, як організована та як працює піраміда Шора у Гагаузії зокрема і в Молдові загалом.

Звісно, є ті, хто щиро повірив у безглузді обіцянки цього кремлівського агента. Але їхню віру забезпечують ті, хто поширюють таку інформацію, і роблять це виключно за гроші. Наприклад, у Гагаузії в кожному селі є керівники мережі, керівники меншого рівня, а у Комраті є координатори цих керівників. Ця мережа забезпечує і голосування, і мітинги.

Усі співрозмовники ЄП підтверджують: жоден мітинг за Шора навіть у Гагаузії не відбувався безкоштовно, за рахунок ідейних прибічників. А нещодавно оприлюднене у Кишиневі журналістське розслідування, у якому журналістка Ziarul de Gardă проникла у організацію Шора і працювала на неї, проводячи приховану зйомку, свідчить, що такою є ситуація по всій Молдові.

"Там усе засновано на грошах. Приберіть з цієї гри гроші – і все розвалиться як картковий будиночок", – переконує "Європейську правду" почесний консул України у Комраті В'ячеслава Драгнєв.

І це насправді дає надію на зміни.

Інше джерело надії – це те, що проти Шора та його ставлениці Євгенії, по суті, почали об’єднуватися муніципальні керівники.

Бо у них вибір простий. Підтримуєш Шора – обрубаєш для себе канал спілкування із західними донорами, які фінансують проєкти розвитку у Гагаузії. Ілан Шор вже давно перебуває під західними санкціями, а нещодавно підсанкційною стала також башкан Гуцул.

А втім, для реальних змін потрібно, щоби ті, хто зараз говорить правду про відсутність російської допомоги, про реальну орієнтованість Гагаузії на Захід, перебрали на себе владу у автономії в цілому. Єкатерина Жекова наголошує, що таких людей мало: "Гагаузія є, а лідерів немає. Нову еліту, нових лідерів громадської думки в Гагаузії треба вирощувати". Іншого виходу немає.

І, нарешті, підстави на надію дає молодь.

Тоді як старші гагаузи і далі продовжують відгороджуватися від Кишинева, показово не бажають вчити мову тощо, молодь дивиться на майбутнє реалістичніше.

"Молодь розуміє, що знання державної мови потрібне для майбутнього, для кар'єри. І якщо 15 років тому в Комраті була одна маленька школа з навчанням румунською, то зараз – три хороші школи", – каже В'ячеслава Драгнєв, який має виробничі потужності на півдні Гагаузії і бачить, як змінюється світогляд також його співробітників.

Тож зміни назріли. Вони точно будуть. А результати референдуму щодо Європи, які у Гагаузії будуть суттєво, багаторазово вищі за результати 10-річної давнини, мають засвідчити для багатьох, що це бажання змін відчувають також інші гагаузи.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди", Бельці-Комрат