Проблема не только в Трампе. Как справиться с новой волной популистов, особо опасной для Украины

Що об’єднує такі різні країни ЄС, як Словаччину, Австрію, Нідерланди та Францію? В усіх цих державах на нещодавніх парламентських виборах найбільше голосів отримали популісти.

Не в усіх випадках перемога забезпечила популістам прихід до влади. Не всюди йдеться про ультраправих популістів (навпаки, зараз все помітнішим стає ультраліве крило). 

Але в усіх випадках успіх популістів створює чималі проблеми для України. Ба більше, у частини з них українське питання навіть було ядром кампанії та однією зі складових їхньої перемоги.

Реальні проблеми для України популістські партії створюють навіть у тих країнах, де їм не вдалося вийти в лідери (як-от у Німеччині, Польщі, Італії тощо).

Можна говорити з певністю, що попереду – перемоги популістів і в інших державах. 

Вони вже відбуваються, одна за одною – достатньо поглянути на вибори у східних німецьких землях. Та й на рівні цілих держав цей список має розширитися – наприклад, мало сумнівів, що ця доля не омине Чехію: уряд, який зараз є відданим союзником України, може очолити кандидат, що йде на вибори з антиукраїнською риторикою.

Треба усвідомити: це стало новою реальністю сучасного світу.

Перемоги партій і кандидатів, які 20 років тому не мали би й шансу увійти до політичної еліти, триватимуть і далі. Принаймні – доки триває війна.

Цей текст пояснює, що стало та лишається причиною такої карколомної зміни.

А ще необхідно звернути увагу на те, що подекуди антиукраїнська риторика стає основою успіху нових політичних лідерів. В умовах, коли Україна настільки залежить від західної допомоги, це несе особливу небезпеку. Хоча привертає увагу й те, що подекуди популісти можуть обирати і проукраїнську або нейтральну до нас політику.

І Україна має сконцентрувати зусилля на тому, щоби штовхати їх у цей бік.

America First? Європа не відстає!

Звісно ж, успіх популістів не є ознакою лише останніх років (зокрема, розмови про "ультраправий ухил" у Європі точаться вже років десять). Та зараз є всі підстави говорити про довгостроковий тренд, який то посилюється, то слабшає, але загалом – перетворився на нову реальність та одну з ключових загроз для західних демократій.

Щоправда, зараз ця загроза стала більш небезпечною саме для України.

Згадати про те, коли у цьому тренді був попередній пік, нескладно, бо саме тоді відбулася найпотужніша у світовому масштабі перемога популіста: йдеться про 2016 рік, коли Дональд Трамп виграв вибори президента США.

Політик, що не пропонував виборцям ані змістовної, ані ідеологічної платформи, ані розуміння державної системи та оперував лише популістичними гаслами – зміг "зламати" американських правих, тобто Республіканську партію, а також згуртував навколо себе усіх, хто був прихильний до ультраправого порядку денного і через це раніше лишався на узбіччі американської політики.

Саме його досвід довів світові, що

навіть у сталій демократії популістичних гасел може бути достатньо, щоби стати одним з провідних політиків та навіть очолити державу.

Сполучені Штати – далеко не єдиний приклад вибухового зростання популістів у ті роки.

Подібні процеси одночасно відбувалися і в низці інших держав Заходу. 

Найбільш показовим прикладом перемоги популістів у Європі є, напевно, Італія, де на початку 2018 року до влади прийшов "Рух 5 зірок". Ця політична сила, заснована коміком Джузеппе Грілло, навіть в офіційній риториці визнає, що її ідеологія – "популізм". Щоправда, лівий, а не правий, як у Трампа.

"5 зірок" спершу були жартівливою ініціативою, що проводила вуличні акції під екстравагантними і не зовсім цензурними лозунгами. Жартівливий період тривав кілька років. 

Аж раптом у 2009 році (запам'ятайте цю часову мітку, вона важлива і ми до неї ще повернемося!) Грілло відчув, що його жарти отримують достатньо політичного фундаменту. У жовтні того року він перетворив політичний рух на партію, яка, не ховаючи своєї популістичної суті і навіть підкреслюючи її, збирала голоси італійців, розчарованих у традиційних партіях.

Але справжній тріумф настав у 2018 році. На дострокових парламентських виборах "Рух 5 зірок" здобув статус найпопулярнішої у країні партії, причому з шаленим відривом від решти (переможці отримали 32,7%, а Демпартія, що фінішувала на другій сходинці – лише 18,8%).

І, звісно ж, вони, як і годиться для популістів, перемогли без притомної та реалістичної програми – але кого цим здивуєш у політиці?

Головним козирем "5 зірок" стала втома виборців від "традиційних партій".

І цей тренд у ті роки мав ще більше поширення.

Нагадаємо, у Франції у 2017 році до влади прийшов президент Емманюель Макрон. Його до традиційних популістів не зарахуєш; до того ж він мав досвід в уряді та не був "новим обличчям". Але Макрон зробив ставку саме на потребу "знести" з політики старі партії, неспроможні вирішувати проблеми французів – і цей козир виявився виграшним.

У тому ж 2017-му в Німеччині здобула свій перший тріумф антисистемна "Альтернатива для Німеччини". У Нідерландах у 2016-му "антисистемники" протисли референдум проти асоціації з Україною (до слова, ті, хто голосував на ньому, переважно також не мали претензій саме до України, а передусім виступали проти рішень Брюсселя, тобто "традиційної сили"). 

Дещо відмінний, але також дотичний приклад – Велика Британія, де тоді набула популярності антисистемна та популістична UKIP, яка у 2016 році зіграла вагому роль у голосуванні щодо Brexit, тобто виходу Британії з ЄС. А невдовзі "традиційну" Консервативну партію очолив Борис Джонсон. Він хоч і мав урядовий досвід та, на відміну від інших партій з цього списку, запам’ятався нам як твердий прихильник України, але насправді – за діями та риторикою – Джонсон також є класичним популістом.

Перелік насправді можна продовжувати. Але вражає, що велика кількість суспільств "захворіли на популізм" майже одночасно.

У чому секрет успіху популістів?

Одне з пояснень цього тренду – відкладений ефект фінансової кризи 2008 року, яка суттєво вдарила по середньому красу західного світу. Як наслідок – сформувався прошарок людей, чий рівень життя суттєво впав. 

Тож претензії західного електорату, який звик до постійного зростання добробуту і раптом опинився поза зоною комфорту, були спрямовані проти "старих еліт", які не втілили те, на що ці виборці розраховували.

І це створює чудові можливості для політиків, готових запропонувати виборцям просте (а відповідно – легке) рішення складних проблем. І такі політики, звичайно, знайшлися. 

Пригадуєте, ми наголошували, що "Рух 5 зірок" відчув появу електорального ґрунту у 2009 році і в жовтні того року навіть зважився створити на цьому ґрунті партію? Принаймні, за часом тут є чіткий збіг.

Але справжній пік і у "5 зірок", і в інших партій був відкладений на кілька років. Це також має пояснення. Відтоді минув електоральний цикл, тож у дуже багатьох країнах за цей час виборці змінили уряд та партію влади, а зону докризового комфорту це не повернуло.

Так загострилося бажання шукати нові політичні сили.

Криза 2008 року – далеко не єдине джерело, що підживлює прагнення виборців до змін.

На середину 2010-х років припав також пік кількох інших тенденцій, що вдарили по західних суспільствах. 

Європу сколихнула серія терактів, що позбавила європейців відчуття безпеки, яке є базовою цінністю. Різко посилився тренд нелегальної міграції, і це стало спільною проблемою як для ЄС (особливо через "сирійську" міграційну кризу 2015 року), так і для США. 

Це підштовхнуло чимало суспільних груп до більшої закритості та консерватизму, аж до появи у риториці європейських політиків тем, які у період докризової стабільності були табуйованими – як-от ксенофобія та гомофобія. 

Виявилося, що для частини електорату саме ці питання є болючими, а "традиційні" партії захистити від них виявилися несилі. 

І, нарешті, надважливим рушієм змін стала інформаційна революція.

У недавньому минулому існував певний ценз для доступу до медіа і поширення політичних поглядів на широку аудиторію. І газети, і телебачення, і радіо фільтрували відвертих маргіналів та носіїв небезпечних ідей, тож інформаційне середовище формували погляди "традиційних" політиків. 

Або інший приклад: щоб донести до людей експертну думку, треба було дійсно мати експертизу у темі – інакше не вийде пройти фільтр, встановлений редакціями.

Перехід до ери соцмереж, YouTube, а згодом і TikTok створив справжню революцію. Виявилося, що є простий шлях поширювати на мільйонні аудиторії навіть відверту маячню або фейки.

А носії поглядів, які досі вважали маргінальними, з’ясували, що насправді їх багато і що вони можуть мати політичний вплив.

Усе це полегшило та прискорило появу нових партій "нізвідки".

І цілком природно, що у багатьох випадках ці новачки представляють або країні ліві та праві погляди, які досі вважали маргінальними; або взагалі не мають окресленої ідеології та коливаються разом із суспільною думкою.

Україна теж не лишилася поза європейськими тенденціями.

Перемога Володимира Зеленського у 2019 році та віртуальної на той час партії "Слуга народу", яка ще шукала свою ідеологію та програмні принципи, цілком підпадає під цей тренд.

Російська війна та антиукраїнська хвиля 

Чи варто сподіватися, що хвиля перемог популістів вичерпується? 

Спершу було підґрунтя для таких надій. Хтось із представників цього тренду, включно з Трампом, програв наступні вибори. Десь керівник-популіст привів партію до таких глибоких проблем, що це стало для багатьох "щепленням" від повторення помилок – щось подібне сталося у Британії, де на Борисі Джонсоні лежить суттєва частка провини за провал консерваторів на минулих виборах. Хтось, отримавши владу, змінив погляди з радикальних на більш помірковані. Приклад – чинна італійська партія влади "Брати Італії" на чолі з Джорджією Мелоні. 

Втім, підстав для оптимізму немає. Насправді ситуація лише погіршилася.

Фундаментальні причини, що створили "ефект Трампа" та подібні перетворення, нікуди не поділися. Інформаційна революція лише набула масштабу, додатково послабивши традиційні ЗМІ (та й останні під фінансовим тиском та у спробі конкурувати за аудиторію з соцмережами втратили якість та глибину). 

Старі кризи та загрози теж зберігають вплив. Проблема нелегальної міграції досі формує позицію багатьох (у президентських змаганнях у США це – одна з ключових тем). Терористична загроза знову відчувається гостріше, особливо після атаки ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року (як вважають, вона призвела до несподіваної перемоги у Нідерландах крайньоправої Партії свободи – вибори у листопаді прийшлися на пік нетривалого зростання її рейтингу). 

Але з’явилися нові фактори, що походять з Росії. 

Початок 2020-х років став періодом двох поспіль криз, кожна з яких суттєво вдарила по добробуту громадян і допомогла відновити зростання антисистемних гравців. 

Йдеться про пандемію COVID-19 та повномасштабну війну РФ проти України.

Для багатьох європейських урядів пандемія стала потужним викликом, а середовище "антиваксерів" дало дорогу у велику політику новій хвилі популістів. 

А потім по ослаблених західних урядах вдарила війна та підтримка ними України.

І хоча спочатку шок від дій РФ призвів до безпрецедентної західної єдності суспільства у підтримці України – але до марафону війни виявилися готові не всі, особливо коли з’ясувалося, що без західного фінансування, допомоги та єдності в економічних обмеженнях для РФ не обійтися. Для багатьох європейців складний, довгий і коштовний шлях опору війні є менш привабливим за "простий рецепт" – швидко завершити війну ціною поступок України. 

Це стало для популістів поживним середовищем. 

А друзі України опинилися у політичній пастці. Виявилося, що їхні сміливі дії та заяви на підтримку ЗСУ можуть мати побічний ефект, який шкодить Києву.

До прикладу, пропозиція президента Франції Емманюеля Макрона відправити французьких військових в Україну, що пролунала на початку року, стала серйозним поштовхом для популярності популістів. Навіть попри те, що Макрон не чекав приєднання до його ідеї усіх європейських держав; попри те, що від початку не йшлося про участь іноземних військ у бойових діях; і, зрештою, попри те, що наразі втілення цього плану виглядає досить малоймовірним – саме лише оприлюднення цієї ідеї спричинило політичну революцію далеко за межами Франції. 

"Жоден словак не буде відправлений на війну в Україну" – це гасло, що посилалося на ініціативу Макрона, визначило переможця президентських виборів у Словаччині, що відбулися на початку квітня – невдовзі після заяв французького президента. Саме завдяки використанню цієї уявної (хоч і безпідставної) загрози соратник Роберта Фіцо Петер Пеллегріні виграв з незначною перевагою (53,12%) у проукраїнського кандидата, ексочільника МЗС Івана Корчока.

Немає сумнівів, що популісти так чи інакше експлуатуватимуть антиукраїнські тези і на наступних виборах у державах ЄС. Зокрема, у Чехії експрем’єр Андрей Бабіш, який, найімовірніше, повернеться до уряду після виборів 2025 року – вже веде кампанію з риторикою про те, що він, мовляв, керуватиме "урядом миру" на відміну від чинного чеського "уряду війни", який постачає боєприпаси ЗСУ. 

Не всі популісти однаково шкідливі?

Ще попередня хвиля популістів була загрозою для України. Ми вже згадували про нідерландський референдум, що ледь не зірвав ратифікацію Угоди про асоціацію і на подолання наслідків якого пішло кілька років. Та й те, що популістські партії за сумісництвом виявлялися прихильними до Росії і нерідко навіть отримували фінансування з Кремля, додавало пересторог.

Але це не зрівняти з проблемами, які є зараз.

Нинішня хвиля популістів, що перемагають у країнах Євросоюзу, становить для України екзистенційну загрозу. В умовах, коли наша держава залежить від зовнішньої допомоги та коли будь-яка держава ЄС потенційно може зупинити санкційний тиск на РФ, це є очевидним.

Утім, звертає на себе увагу, що не всі популісти стають відкритими противниками України.

І йдеться не лише про вже згадану Італію, де Джорджія Мелоні, отримавши посаду прем’єра, перевершила очікування навіть оптимістів у питанні підтримки України. Значно більш показовим є приклад Нідерландів.

Очільник партії-переможця виборів Герт Вілдерс перебуває у політиці вже давно і має свою історію. Зокрема – у ставленні до України, яке яскраво проявилося під час референдуму 2016 року, де Вілдерс твердо стояв на антиукраїнських позиціях. 

Однак під час виборчої кампанії 2024 року він намагався "забути" про ту сторінку і старанно уникав української тематики. А коли Партія свободи все ж перемогла, то інші політичні сили Нідерландів, що погодилися на створення коаліції, об’єдналися з вимогою, щоб ця ультраправа сила не отримала жодного впливу на зовнішню політику і оборону.

Як наслідок, допомога Нідерландів ЗСУ не постраждала від зміни уряду в Гаазі. 

Інший приклад – Франція. 

Є достатньо причин ставитися з підозрою до партії "Національне об’єднання" Марін Ле Пен і навіть вважати її антиукраїнською. Історія з російським де-факто державним фінансуванням цієї політичної сили також дає для цього підстави. Але на дострокових парламентських виборах 2024 року "Нацоб’єднання" старанно уникало будь-яких заяв, які можна було б назвати антиукраїнськими. Ультралівий Жан-Люк Меланшон та його "Нескорена Франція" також суттєво пом’якшили заяви щодо України. 

А єдина партія, що обрала відкрито проросійську риторику – "Реконкіста" Еріка Земмура – зазнала на цих виборах провалу.

Усі згадані у цьому блоці партії можна зарахувати до табору популістів. І всі, крім Земмура, виявилися достатньо досвідченими, щоб дослухатися до думки виборців. А у Нідерландах та Франції суспільна думка твердо лишається на боці України. І це впливає навіть на популістів! Так, ми можемо бути незадоволеними рівнем амбітності французів у питанні допомоги нашій державі, але до розвороту політики держави вони не готові.

А про вже згаданого Бориса Джонсона (також яскравого популіста) годі й говорити. І знову – його позиція відповідала думці дуже проукраїнського суспільства Британії.

В умовах, коли ніхто не має змоги зупинити поступ та перемоги політиків-популістів у європейських державах, цей досвід є певним дороговказом. Так, це непросто; так, це забирає час; але передусім варто зосередити зусилля на тому, щоби переконувати суспільство.

Адже там, де суспільна думка є проукраїнською, популісти або не ризикують атакувати Україну, або стають нашими союзниками.

Чи є можливість досягти таких змін? Перевірити це дозволить розвиток подій у Німеччині, що зараз загрожує перетворитися на серйозну проблему для України. За останній місяць на місцевих виборах у трьох німецьких землях сили, що позиціонують себе як антиукраїнські – "Альтернатива для Німеччини" та Альянс Сари Вагенкнехт, – показали високі результати, й дуже імовірно, що у всіх трьох регіонах Альянс увійде до земельного уряду. Понад те, ця політична сила претендує на національну роль, у тому числі на федеральних виборах наступного року (ЄвроПравда готує окрему публікацію з цього приводу).

Водночас опитування свідчать, що більшість німецького суспільства лишається на боці нашої держави.

Зараз Україна (і уряд, і суспільство, і наші німецькі друзі) дійсно має суттєво наростити зусилля у поясненні німцям, чому для них самих важлива перемога України. І якщо ці зусилля матимуть принаймні частковий успіх, у нас має з’явитися шанс зробити антиукраїнські настрої неприйнятними для політиків, що хочуть увійти до наступної влади.

Так, це амбітне і непросте завдання. Але зважаючи на світові тенденції, за яких популісти лише зберігатимуть та нарощуватимуть вплив, схоже, що іншого вибору у нашої держави просто немає.

Автори: Юрій Панченко, Сергій Сидоренко,

редактори "Європейської правди"