"Языки меньшинств" на службе Кремля: зачем правительство Шмыгаля меняет Хартию и что можно улучшить
Наприкінці грудня 2024 року Кабінет міністрів України зареєстрував законопроєкт, що лишився малопоміченим, але є надважливим. Він має виправити прикру помилку, що з’явилася у законодавстві два десятки років тому і відтоді створила для України купу проблем, вплинувши на наше суспільно-політичне життя.
Але виправлення, запропоновані урядом, є далеко не ідеальними та не вирішують частину наявних та відомих проблем.
Йдеться про Європейську хартію регіональних або міноритарних мов.
Спершу пояснимо, що пішло не так і що саме намагається виправити уряд. Питання у перекладі окремих важливих термінів.
Україна стала єдиною державою у Раді Європі, що ратифікувала цю хартію, використавши в її назві термін "мови національних меншин" (англійською – Languages of National Minorities) замість оригінальної назви "міноритарні мови" (Minority Languages). Усі інші держави переклали текст дослівно, без цієї помилки.
Точніше, в Європі є ще одна столиця, де також вважають, що Хартія стосується національних меншин. Це – Росія, яка підписала Хартію у 2001 році, але так і не ратифікувала її.
Чи є цей збіг випадковим – окреме питання.
Але головне – те, що це докорінно змінило суть документа.
Пояснимо, у чому проблема.
Річ у тім, що Хартія не має на меті захищати права меншинних груп (як-от національних меншин), що підкреслюється навіть у пояснювальній записці до неї. Для мов нацменшин є інші міжнародні механізми захисту.
Тож у чинному наразі офіційному перекладі цієї міжнародної угоди відбулася підміна понять.
А головний наслідок – те, що з використанням терміну, що збігається лише з російським прочитанням Хартії, ми вклали у руки росіянам та проросійським політикам в Україні козирну карту та подарували їм привід волати про "утиски російської меншини". І цю карту вони десятиліттями використовують проти України на європейській арені.
Урядова ініціатива покликана це виправити.
Кого мала би захищати Хартія?
Розберемося, що означає термін "регіональні або міноритарні мови".
Текст цього договору каже, що йдеться про мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають менше половини населення цієї держави, причому лише мови, які не належать до числа офіційних у цій державі, а також не є діалектом державної/офіційної мови (останнє у Хартії наголошується окремо).
Простіше кажучи, регіональна або міноритарна мова – це та, якою говорять люди, що здавна проживають у певному регіоні країни, у тому числі представники достатньо невеликих груп.
Та й загалом,
Хартія була створена заради підтримки загрожених чи зникаючих мов, якими говорить невелика кількість людей.
Ще одна цікава деталь: держави, що доєднувалися до Хартії, мали самостійно визначити перелік таких мов. Фактично країни отримали можливість перед ратифікацією визначитися, чи включати до переліку певні мови, навіть якщо ті зникають, або ж навпаки, надати певним мовам надмірний захист, навіть якщо про їхнє зникнення не йдеться.
До прикладу, Фінляндія, ратифікувавши Хартію, включила до цього переліку інарі-саамську, карельську, північносаамську, ромську, російську, скольт-саамську, шведську, татарську та ідиш. Тобто і загрожені мови, і мови держав-сусідок.
Німеччина визначила регіональні або міноритарні мови для окремих земель. У землі Шлезвіг-Гольштейн це данська, тобто мова сусідньої держави. Але усі інші – це мови, носії яких не мають власної держави, як-от нижньонімецька у кількох землях (попри назву, ця мова не є діалектом німецької), нижньолужицька у Бранденбурзі тощо. Такий підхід насправді найкраще відображає мету Хартії та дає можливості встановити оптимальні механізми захисту окремих мов у певних землях, де вони є найбільш поширеними.
Яким мовам надала захист Україна?
У законі про ратифікацію Хартії від 2003 року Україна подала такий перелік регіональних або міноритарних мов: білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська.
У цьому переліку є дві мови, щодо яких немає сумніву, що вони відповідають цілям Хартії – це гагаузька та кримськотатарська.
Решта 11 мов з визначеного Україною списку є офіційними у своїх державах.
Точніше, президент та парламент вирішили записати туди державні мови інших країн. Хоча в реальності не все так очевидно, адже для фахівців постає питання, чим насправді є грецька та єврейська мови, згадані у ратифікаційному законі. Можна лише припускати, що йшлося про новогрецьку та іврит та (або) ідиш. А віднедавна стало руба ще й питання "молдавської мови".
У Верховній Раді вже пропонували змінити перелік мов, на які має поширюватися Хартія.
Однією з пропозицій було переписати його практично повністю, лишивши такі мови: гагаузьку, ідиш, караїмську, кримськотатарську, кримчацьку, ромську, румейську та урумську.
Такий перелік насправді найбільш повно відповідає меті Хартії. Бо її мета – не просто захищати усіх тих носіїв мови, хто становить меншість населення на певній території. Натомість Хартія покликана зберігати різноманіття культур і традицій.
Втілення Хартії в Україні – найгірший можливий досвід
Втім, просто заявити, що певні міноритарні мови є захищеними, недостатньо. Ще важливішим є втілення положень Хартії, тобто імплементація.
Фактично Хартію в Україні імплементував сумнозвісний закон "Про засади державної мовної політики", більше відомий за назвою "закон Ківалова-Колесніченка". Цей документ, ухвалений у 2012 році кількома десятками "кнопкодавів" з коаліції Партії регіонів та комуністів, надавав російській мові надмірний захист та практично робив її другою державною, хоча одночасно й розширив дію Хартії на вірменську, ромську, русинську, караїмську та кримчацьку мови.
Це викликало обурення та спротив громадянського суспільства, але відповіддю на це стало кивання в бік начебто вимог "Хартії про захист мов національних меншин".
Перекрутивши хибним перекладом суть Хартії, проросійські політики використовували її як інструмент для русифікації України, прикриваючи цим документом зусилля, спрямовані фактично на те, щоб з публічного простору зникла українська мова. Це канонічний приклад того, як Росія за допомогою підміни й розмивання понять обертає інструменти демократій проти них самих, а насправді – працює над їхнім знищенням.
У 2019 році парламент ухвалив закон "Про забезпечення функціонування української як державної", тож підхід до втілення Хартії суттєво змінився. Проте проблема її хибного перекладу, що свого часу призвів до русифікації, спекуляцій та турбулентностей в українському суспільстві – лишилася.
Понад те, за десятиліття використання Хартії її неправильний переклад став сприйматися в Україні за істину.
Що пропонує уряд зараз
По-перше, урядовий законопроєкт узгоджує з оригіналом українську назву та положення цього міжнародного договору, що має отримати назву "Європейська хартія регіональних мов або мов меншин". Також виправляються згадки некоректної, нині чинної назви договору у законах "Про національні меншини (спільноти) України" та "Про медіа".
По-друге, він встановлює, що в Україні положення Хартії застосовуватимуть до таких мов: білоруська, болгарська, гагаузька, кримськотатарська, новогрецька, німецька, польська, румунська, словацька, угорська, чеська та іврит. Тобто з переліку зникли російська, яка точно не потребує захисту, та "молдавська мова", якої не існує навіть у конституційному полі Молдови – а натомість додається чеська. Згадка про єврейську мову змінили на іврит, а грецьку – на новогрецьку. На останньому зупинимося окремо трохи далі.
Чи є це рішення ідеальним?
Насправді простір для доопрацювання є. Зокрема, у перелік мов, до яких може застосовуватися Хартія, можна було би включити ті, які справді потребують захисту – ідиш, караїмську, кримчацьку, ромську, румейську, урумську.
Цю думку підтримує і Віктор Єленський, голова Державної служби етнополітики та свободи совісті, який зазначає, що перелік мов, що захищаються відповідно до норм Хартії мав би вбирати в себе загрожені мови. Цей перелік у 2024 році затвердив той самий уряд, який подав законопроєкт про зміну формулювань Хартії – але тут його підхід виявився іншим.
Отже, згаданий перелік включає білоруську, гагаузьку, ідиш, караїмську, кримськотатарську, кримчацьку, ромську, румейську та урумську мови. Зовсім інший список, ніж у законопроєкті, чи не так? Зараз Держслужба етнополітики фактично займається розробкою стратегії збереження цих мов.
А тепер, як і обіцяли вище, повернемося до новогрецької мови.
В Україні до складу грецької меншини продовжують зарахувати кілька достатньо відмінних одна від одної етнічних груп: надазовських греків, понтійських греків і грецьку діаспору. Відповідно до даних перепису 2001 року, частка надазовських греків у цій структурі грецької меншини становила 85% – але урядовий законопроєкт захищає не їх, а нову грецьку діаспору. Тому представники ГО "Надазовські греки: уруми та румеї" Ольга Цуприкова та Микола Ахбаш наголошують, що еллінізація і підміна новогрецькою мовою урумської та румейської мов не мають нічого спільного зі збереженням культури надазовських греків. Навпаки – створюють додаткові умови для зникнення як цих мов, так і надазовських греків як таких.
Втім, усі ці зауваження можливо врахувати.
Законопроєкт ще може бути змінений комітетами Верховної Ради і ухвалений так, щоб Україна отримала перелік регіональних та міноритарних мов, які дійсно підлягають захисту, та такий, що найкраще відповідатиме меті Хартії і водночас допоможе вибити козирі з рук російської пропаганди.
Лишається додати, що ухвалення цього закону у будь-якому разі буде нетривіальним рішенням.
Внесення змін до ратифікаційного закону міжнародного договору є дуже рідкісною практикою. Це питання фактично не врегульоване ні у законі "Про міжнародні договори України", ні у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, ні в законі про регламент.
Але це доведеться робити – особливо зважаючи на те, що це далеко не єдиний приклад, коли в українських перекладах міжнародних конвенцій з’являється відчутний "російський акцент".
Авторка: Оксана Заболотна,
аналітикиня Центру спільних дій,
для "Європейської правди"