Конфликт, у которого нет решения: как преодолеть кризис отношений с Польшей
Україна та Польща з кожним роком все глибше занурюються у кризу, викликану різним тлумаченням власної та сусідської історії. Ситуація дійшла до того рівня, коли нові звинувачення вже програмуються черговими історичними датами, які стають приводом для нових сплесків націоналізму та взаємних претензій.
Конфлікт грунтується на звинуваченнях одна одної у націоналізмі і в своїй основі має різне бачення історичних подій 1939-1944 років. Невблаганний каток історії, який пройшовся по цих територіях, породив природну реакцію і жагу до спротиву, що вилилося у формування націоналістичних організацій ОУН-УПА – як органічної реакції суспільства на посягання на існування народу.
Парадоксальним чином історія повторюється й зараз.
Нинішній сплеск націоналізму в Україні та Польщі – така ж цілком природна реакція суспільства на посягання на суверенітет.
У Польщі він обумовлений страхом перед політикою ЄС і є реакцією громадянського суспільства на дії наднаціональних органів ЄС. І саме мігрантська криза в ЄС, з одного боку, і російсько-український збройний конфлікт стали каталізаторами, які здетонували спочатку перемогу правоцентристської партії "Право і справедливість" на парламентських виборах 2015 року, а згодом і ухвалення низки законів вираженого націоналістичного характеру. Причому вони стосуються не тільки України, а й усього ЄС.
В Україні сплеск націоналізму – це, як не дивно, здорова реакція суспільства на російську військову агресію. Якби такої реакції не було, можна було б ставити інше питання: а у нас взагалі громадянське суспільство є?
Проте незважаючи на причини сплеску націоналізму в обох країнах, його зміст і ставлення до нього в суспільстві істотно відрізняються.
Так, у Польщі він явно спрямований назовні і на всіх, хто, як здається полякам, становить потенційну загрозу для суверенітету Польщі. Більше того, "Право і справедливість" є партією, яка здобула абсолютну більшість у парламенті і самостійно сформувала уряд. Це свідчить, що націоналізм у Польщі є явищем, на яке є великий попит.
Натомість в Україні націоналізм спрямований на ревіталізацію тих політичних сил, символів, які відзначилися в минулому як борці за українську державність, завдяки чому формується національна ідентичність. Звідси й героїзація ОУН та УПА. Форми і методи їхньої боротьби або контроверсійність їхніх дій зазвичай у таких випадках не беруться до уваги.
За своєю суттю український націоналізм є антиросійським і спрямований всередину – на відродження національної самоідентифікації українців і форсоване формування політичної нації. Він є радше громадянським – виявом патріотизму, хоча часом доволі агресивного.
При цьому, що найбільш парадоксально, націоналістичні сили в Україні, на відміну від Польщі, мають примарні парламентські перспективи. Тому звинувачення України у крайньому націоналізмі явно перебільшені. Здебільшого йдеться про суміш і політичного націоналізму, і елементарного хуліганства, яке є наслідком слабкості держави.
Попри це нинішнє польсько-українське непорозуміння створює неабиякі загрози для регіону.
Для України тим самим відкривається другий фронт, що наша держава навряд чи може собі дозволити; Польща тим самим фактично ставить хрест на власних амбіціях бути лідером в регіоні; для обох країн вкрай ускладнюється ймовірність реалізації інфраструктурних проектів.
Тому відвернутися одна від одної означає послабити свої позиції, і дозволити цього собі не може ані Україна, ані Польща. При цьому слід розуміти, що проблема не розсмокчеться зі зміною політичних сил у двох країнах.
Поляки й надалі підтримують ті політичні сили, у баченні яких Україна залишається країною націоналістів та бандерівців. Українська влада також, навіть у разі зміни правлячої партії, не відійде від антиросійської риторики, оскільки на це немає запиту в суспільстві.
А отже, зіткнення польського та українського різновидів націоналізму триватиме, і з цим доведеться жити. Чи є вихід із цієї ситуації?
У політичній конфліктології конфлікти, які стосуються історії, мови, націй, етносів чи релігій, трактуються як конфлікти ідентичностей, які вкрай складно врегулювати. У таких ситуаціях часто дієвішою є тактика "уникнення конфлікту".
Що це означає для України? З огляду на те, що наразі немає об’єктивних підстав для повернення до докризових стосунків, українцям не варто симетрично реагувати на усі польські звинувачення. Максимум, що можна зробити – це знизити інтенсивність протистояння, намагаючись втриматися у формулі "вибачаємо і просимо вибачення".
Звісно, в рамках допустимого максимально включитися у вирішення недосліджених історичних проблем і активізувати роботу польсько-української історичної комісії.
Однак Україні аж ніяк не треба форсувати врегулювання історичних конфліктів.
Натомість двосторонній порядок денний варто заповнити економічними та гуманітарними питаннями, які мають важливе значення для подальшого розвитку регіону. Наразі Україна і Польща мають 141 діючу двосторонню угоду, що створює надзвичайно розгалужену договірно-правову інфраструктуру для співпраці.
Ми не можемо змінити історію, але в наших силах змінити своє ставлення до історичних проблем і не сповзти у конфлікт ідентичностей, перекресливши тим самим власне майбутнє. Хочеться вірити, що розум візьме гору над емоціями!
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора
