5 грудня міністри закордонних справ України, Молдови і Грузії подали верховному представнику ЄС Жозепу Боррелю Спільну заяву щодо майбутнього Східного партнерства (СхП).

Багато хто очікував, що така тристороння позиція буде сформована і представлена раніше, під час офіційних консультацій щодо майбутнього розвитку СхП, які проводив ЄС до кінця жовтня.

Втім, також із запізненням почав роботу новий склад Європейської комісії. Тож спільна позиція урядів була оприлюднена саме вчасно.

Відтепер це офіційно: наша спільна мета – формат ЄС+3.

Цьому передували дії на рівні громадянського суспільства. У середині листопада на третьому Форумі асоціацій у Києві було представлено Спільну декларацію громадських платформ України, Молдови і Грузії про співпрацю на шляху європейської інтеграції.

4 грудня у співпраці з головою "Євронест" Андрюсом Кубілюсом цю декларацію було представлено у Європарламенті у Брюсселі.

Там же лідери громадських платформ трьох країн зробили наступний крок – підписали меморандум про співпрацю між ними і представили його на щорічній Асамблеї Форуму громадянського суспільства Східного партнерства.

Чому це важливо?

Результати нинішньої дискусії про майбутнє СхП, що триватиме до саміту в червні 2020 року, закладуть рамку політики ЄС щодо всіх шістьох країн, і України у тому числі, на майбутні років п'ять, якщо не десять. Тому це стратегічне питання.

Не секрет, що сьогодні у ЄС немає особливого бажання пропонувати щось значно більше, ніж зараз. Натомість виділення трьох асоційованих країн в окрему групу логічно тягне за собою потребу додаткової змістовної пропозиції цим країнам з боку ЄС.

За всього нашого україноцентризму слід розуміти, що хоча ми більші, ніж усі інші країни СхП – але спільна позиція трьох країн у діалозі з ЄС щодо поглиблення інтеграції виглядає потужніше, ніж окрема особлива позиція унікальної України.

Разом з тим, саме Україна може і повинна бути лідером, драйвером цієї "групи трьох".

Це наша заявка на (суб)регіональне лідерство, і наші партнери цього від нас очікують.

Отже, зараз почалося нове коло дискусій між країнами-членами ЄС. Всі вже подали свої пропозиції, кожен намагається встановлювати рамки для інших.

Литовці говорять про "тріо", чехи - про resilience, шведи - про equality, хорвати - про connectivity, німці - про sectoral cooperation…

Протягом наступних пів року всі ці позиції мають бути приведені до спільного знаменника – до спільної позиції ЄС.

Пташиною брюссельською мовою це – дискусія між прихильниками "диференціації" і "інклюзивності". Хтось із країн-членів робить більший наголос на одному, хтось на другому. Швидше за все, результатом буде комбінація обох – питання лише, в якому конкретному балансі.

Звісно, є позиція Франції, яка просто проти будь-чого нового/додаткового. Натомість позиція Німеччини, як доводиться чути, останнім часом почала коливатися, дрейфувати від французької NON до більшої гнучкості.

Проти нас – політичне небажання, бюрократична інерція, побоювання ефектів "ізоляції" неасоційованих країн (Білорусі, Вірменії, Азербайджану). Саме останній аргумент доводиться чути і від різних наших друзів у ЄС.

За нас – різні гравці, як серед країн-членів, так і в брюссельських інституціях, в експертному середовищі ЄС. З точки зору формальної логіки, у нас – залізна аргументація.

Якщо Східне партнерство – це не процес заради процесу, а стратегічна політика – то слід повернутися до питання, а що є його метою?

Вона була визначена на Празькому саміті 10 років тому: політична асоціація і економічна інтеграція. Тоді ЄС зробив цю пропозицію всім країнам-партнерам, але тепер очевидно, що лише три з них її прийняли.

З іншими трьома можна (і треба) мати відносини, але не можна йти до виконання мети СхП. А реалізація вже наявних угод про політичну асоціацію та економічну інтеграцію і визначення нових амбітних цілей на цьому шляху – це завдання для формату ЄС+3.

Що потрібно зробити?

По-перше, слід сформулювати конкретне бачення, чого саме ми хочемо від Брюсселя в інституційному плані: як саме може виглядати ЄС+3 формат і його співіснування (на всіх рівнях – урядовому, парламентському, громадському) з форматом ЄС+6?

По-друге, нам слід працювати з нашими друзями у ЄС, щоб вони підтримали позицію трьох країн. Наприклад, Вишеградська група має формат "V4+6" міністерських зустрічей з усіма шістьма країнами-партнерами. На початку наступного року така зустріч має бути у Празі. Варто запропонувати, щоб як мінімум паралельно з цим відбулася зустріч у форматі "V4+3".

По-третє, нам слід чітко аргументувати позицію для Білорусі, Вірменії та Азербайджану. Пояснити, чому диференціація СхП – теж в їхніх інтересах. Переконати наших друзів у ЄС, хто не хоче мати "зменшення уваги ЄС" до цих країн.

По-четверте, сформулювати спільний меседж, чого три країни змістовно хочуть від ЄС. ІМХО, тут працює нагадування про стару обіцянку Європейської політики сусідства: "everything but institutions".

Добре, ми зараз не говоримо про перспективу членства – але давайте тоді поговоримо про everything. Це секторальна інтеграція до спільного ринку, до політик та ініціатив ЄС…

По-п'яте, не чекаючи готовності Брюсселя, слід почати практичну тристоронню співпрацю. Дискусії у ЄС триватимуть ще пів року, і це саме той час, аби показати, що "три країни" – це серйозно, і це не можна ігнорувати.

До речі, Міжпарламентська асамблея трьох країн, за співголовування трьох спікерів парламентів, була створена ще у 2018 році у Тбілісі. Цього року очікувалося, що вона мала би зустрітися у Києві – вочевидь, вже не встигаємо, але це потрібно зробити якомога раніше у 2020-му.

І нарешті, по-шосте, якщо є спільна українська мета – то потрібна злагоджена ефективна співпраця і взаємне посилення урядового, парламентського, громадського рівнів.

Текст був вперше розміщений на facebook-сторінці автора

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора