Цими днями ми святкуємо 29-ту річницю незалежності України. У понеділок не бракуватиме святкових привітань і гучних промов. Але я би хотів поговорити про менш приємне – про проблеми, які залишаться з нами і після свята.

Вони ставлять під велике питання, як ми будемо зустрічати наступний День Незалежності. Та чи будемо взагалі.

Погляньте навколо, лише на останні події.

Війна, повені та пожежі, спроби прочищення нашого мозку, економічна криза, кібератаки, пандемія коронавірусу. Динамічно змінюються зони впливу великих політичних гравців. Зростає конкуренція між державами. Остаточно трансформується пострадянський простір – ми бачимо це через події у Білорусі та отруєння Олексія Навального. Це є одним з уроків цих подій.

Загроз все більше. До того ж вони комплексні. І вони, як хвилі, підсилюють вплив одна одної. За таких умов подальше стале існування України і українців не гарантоване.

Ці загрози вимагають від держави невідкладних дій. Але ми їх не бачимо!

Немає нових ідей та рішень у сфері національної безпеки. Навпаки, їхня якість катастрофічно падає. Немає комплексного погляду на проблеми і виклики. Панує популізм. Відсутнє лідерство і немає зрозумілого плану дій.

До певної міри все, нинішня відсутність дії є похідною іншої, головна проблема. 

В Україні досі немає затвердженої стратегії національної безпеки.

Є "проєкти", триває бюрократична тяганина. Але досі у країни в центрі Європи, що воює з Росією, у країни, чиє майбутнє не визначене, – немає спільного бачення того, що їй загрожує та що варто робити.

Тим не менш, панікувати не треба. Варто просто змінити кут зору. 

Національна безпека – не питання лише держави, чиновників та людей у владних кабінетах. Не лише вони постраждають, коли загрози перетворяться на реальні біди. 

Національна безпека складається з комплексу факторів. Вона дійсно залежить від державних інститутів – від збройних сил до спецслужб. Але в центрі безпеки – наша спільна стійкість. А це вже залежить від нас.

Сьогодні всі ми — громадяни, бізнес, громадські об’єднання, у тому числі — є гравцями на полі безпеки. Кожен на своєму місці — де працює, де живе, де відпочиває. Стійкість є тоді, коли всі учасники процесу розуміють свою роль і активно взаємодіють.

Натисніть, щоби відкрити малюнок в окремому вікні

То ж з чого варто почати?

1. Отримати цілісний погляд на проблеми. 
   Ми маємо чітко усвідомлювати, звідки прийдуть загрози та як вони пов’язані. Навіть у начебто далеких від безпеки секторах: культурі, освіті, економіці, енергетиці, громадянському суспільстві, бізнесі. 
   
   
2. Зрозуміти і розподілити відповідальність. 
   Нам потрібно розуміти, які у нас з вами ролі — хто й за що відповідає у новій реальності. Який внесок у безпеку може зробити вчитель, бізнесмен, лікар, програміст, військовий чи чиновник. Підготовка до загроз — зміцнення нашої стійкості.
   
   
3. Розробити справжню стратегію національної безпеки.
   Повернуся до того, про що вже йшлося: нам не вистачає комплексного документа, написаного зрозумілою мовою, який буде доступним кожному. Який можна взяти і застосовувати на місцях. Він має чітко, чесно та недвозначно описувати кроки, які посилять нашу безпеку.

Якщо не робити нічого, ми будемо безпорадно реагувати на нові кризи. Своє бачення нам будуть нав’язувати та надягати на голову, використовуючи всі можливі важелі: від військового та економічного до культурного та інформаційного.

Чи варто з цим змиритись? Вважаю, що ні. Впевнений, ви теж.

Сьогодні безпека країни — справа кожного громадянина. Наша спільна мета — зробити Україну та кожного з нас стійкими та спроможними діяти. Коли потрібно — разом.

Врешті-решт, від цього залежить, чи зустріне Україна свій наступний День Незалежності.