Ті українці, хто із симпатією ставиться до протестів у сусідній Білорусі, нерідко наголошують: вони не можуть підтримувати білоруську опозицію через відверто проросійські заяви її представників.

Ця проблема – цілком реальна. Опоненти Лукашенка – від нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич до формальної лідерки опозиції Світлани Тихановської – згадують український Майдан як щось винятково негативне. Багато хто з них не цурається поїздок до окупованого Криму. 

Вони підкреслюють, що не збираються переглядати відносини з РФ і що протести взагалі не мають геополітичного навантаження – з ким бути, з Росією чи з Євросоюзом.

А якщо згадати, що чимало білоруських опозиційних лідерів мали тісні зв’язки з РФ та навіть працювали на російські державні корпорації, на кшталт "Газпрому", питань виникає ще більше.

Ці факти значною мірою й забезпечили ставлення в Україні до подій у Білорусі.

Попри симпатії до борців за демократію та шок від дій білоруських силовиків, протести у сусідній країні часто виглядали як конкуренція між прихильниками РФ, у якій "хто би не виграв, ти програєш".

Втім, навіть така лояльна до РФ опозиція, яка не прагне зміни зовнішнього курсу своєї країни і готова залучити російське керівництво як посередника для діалогу із Лукашенком, не має у РФ тієї підтримки, на яку багато хто з них розраховував. Ба більше, у російських медіа, які просувають думку Кремля, їх радше критикують та намагаються зобразити "маріонетками Заходу".

Варто зазначити, що початок протестів, який виявився несподіваним і для РФ, спершу викликав у Москві дискусію, що більше відповідає російським інтересам: підтримка Лукашенка, нейтралітет чи навіть підтримка протестувальників.

При цьому у Кремля були підстави відмовити Лукашенку у підтримці – останніми роками Мінськ багато зробив для відновлення діалогу із США та ЄС. Навіть попри відверте незадоволення Москви.

На додачу – РФ вже показала, що далеко не завжди у схожих ситуаціях обирає шлях безумовної підтримки чинної влади. Два роки тому там не стали боротися проти протестів у Вірменії, визнавши нового прем’єра Нікола Пашиняна, що прийшов до влади завдяки масовим протестам. 

Вірменський досвід "приборкання Майдану" у Москві вважають загалом успішним. Попри те, що Пашинян в опозиції боровся проти входження Вірменії у Євразійський союз, у ранзі прем’єра він утримується від будь-якої корекції зовнішнього курсу країни.

Схоже, що аналогічний сценарій Путіну пропонували деякі західні лідери – погодитися на зміну влади за умови збереження Білорусі в орбіті впливу РФ. Такий сценарій міг влаштувати частину держав ЄС, адже дозволяв зберегти обличчя, не псуючи черговий раз відносин із Путіним.

Натомість, після певних коливань, Росія зробила інший вибір.

Він полягає у демонстративному визнанні виборів у Білорусі як таких, що відбулися (а відповідно – і у визнанні Лукашенка як глави держави) при одночасному просуванні ідеї оновлення білоруської конституції, яке призвело би до перерозподілу важелів влади від президента до уряду та парламенту.

"Президент Білорусі запропонував конституційну реформу. За нашою спільною оцінкою, це і є та форма, в якій цілком можна організувати діалог з громадянським суспільством і яка повинна дозволити обговорити всі питання, що хвилюють ту чи іншу частину білоруських громадян", – заявив 1 вересня глава російського МЗС Сергєй Лавров.

От фальсификаций до роли России: девять вопросов и ответов о протестах в Беларуси

Навіщо РФ наполягає на конституційних змінах, в принципі, очевидно.

Москву не влаштовувало всевладдя Лукашенка, який був здатний за необхідності коригувати вектор своєї зовнішньої політики, балансуючи між РФ та Заходом. Натомість диверсифікація призведе до появи кількох центрів впливу, які конкуруватимуть між собою, потребуючи постійної російської підтримки.

Проте модернізацію конституції обіцяє провести й опозиція, але у Москві підтримали не її, а Лукашенка. То чому "вірменський сценарій" цього разу не влаштував Кремль?

Швидше за все, там побоюються, що нова, навіть проросійська, влада все одно буде змушена робити кроки зі зменшення залежності своєї країни від РФ.

Новій владі буде простіше відновити співпрацю з МВФ (що створить альтернативу російським кредитам), прискорити набуття членства Білорусі у Світовій організації торгівлі (що дозволить поступово диверсифікувати експорт), поглибити відносини з ЄС та США.

На це можна заперечити, що досі РФ не забороняла своїм союзникам співпрацювати із Заходом, звісно, в певних межах. Так, у 2017 році, ще до революції, Вірменія підписала з ЄС Всебічну та посилену угоду про партнерство, і це не стало проблемою у відносинах із РФ.

То чому ж, реагуючи на білоруські протести, політика Кремля знову стала безкомпромісною?

Пояснень може бути щонайменше два.

По-перше, Білорусь має більшу вагу в російських ідеологічних міфах. Адже навіть найбожевільнішому російському пропагандисту не спадає на думку вважати вірмен, узбеків або таджиків "одним народом" із росіянами.

А по-друге, Білорусь прив’язана до РФ в першу чергу залежністю від російських ринків та кредитів. А відповідно, за бажання Заходу, зменшення цієї залежності від РФ можливо компенсувати. 

З Вірменією ситуація інша. Вона межує із недружніми сусідами – Азербайджаном та Туреччиною – і тому потребує російської підтримки за будь-якої влади. Це для Єревана – питання виживання.

Білорусь схожої залежності не має.

Саме тому у РФ не дуже довіряють ані заявам білоруської опозиції, ані проросійським настроям самих білорусів.

А щоб пояснити свої дії всередині РФ, білоруська опозиція була призначена на роль тих, хто просуває інтереси Заходу на шкоду Росії. Як би це дивно не здавалося зі сторони.

Проте така стратегія може дорого коштувати РФ. Адже висвітлення протестів як спецоперації Заходу проти інтересів Росії здатне суттєво зменшити рівень симпатії білорусів до РФ. 

І новій білоруській владі, яка рано чи пізно змінить Лукашенка, доведеться із цим рахуватися.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора