ЄвроПравда продовжує публікації про те, чи варто Україні підтримувати Азербайджан у конфлікті навколо Нагірного Карабаху. Ми вже розповідали про відмінність цього регіону від Криму та Донбасу та публікували думку британського експерта про те, чому з точки зору міжнародного права вірменська окупація Карабаху є іншою, ніж агресія РФ проти України. 

Ця колонка представляє протилежний погляд. У ній авторитетний експерт Ігор Семиволос аргументує підтримку Україною позиції Азербайджану.

"Європейська правда" готова до продовження дискусії.

* * * * *

Карабаський конфлікт має суттєві відмінності від інших, що спалахнули на пострадянському просторі одразу після розпаду Радянського Союзу.

Насамперед конфлікт у Карабаху спалахнув у часи пізньої радянщини, знаменуючи собою вихід із 60-річного підпілля національного питання, яке так і не було розв’язане більшовиками.

По-друге, цей конфлікт мав усі ознаки міжнаціонального і одночасно територіального, де центр – Москва – була швидше арбітром, до якого апелювали всі сторони.

Ну і нарешті, позиція Москви в цьому конфлікті змінювалася від початкової підтримки Азербайджану в радянський час до повної підтримки Вірменії часів розпаду Союзу та першої Карабаської війни 1991-1994 років.

Для вірмен Карабах, або, як вони його називають, Арцах (назва, запозичена з античних часів), є класичним об’єктом прагнень до об'єднання територій, населених співвітчизниками, в одній державі. Це прагнення було накладено на антитурецькі настрої, які є питомою частиною модерної вірменської ідентичності.

Для азербайджанців Карабах став відправною точкою національного пробудження, трагічного і героїчного водночас.

Москва завдяки Карабаху отримала не лише постійний клопіт, але й можливість одноосібно впливати на політичні процеси на Південному Кавказі.

Після поразки у першій Карабаській війні Азербайджан втратив близько 20% своєї території.

При цьому Вірменія мала вікно можливостей виграти не лише війну, але й мир. Переговорний процес, в якому брали участь президент Вірменії Левон Тер-Петросян та президент Азербайджану Гейдар Алієв, міг завершитися успішно за формулою "території в обмін на статус", коли при формальному збереженні регіону у складі Азербайджану регіон отримав би автономію, що майже не поступалася незалежній країні. 

Проте навіть натяки на такий компроміс зустріли шалений опір у "карабаській партії" всередині Вірменії. Як наслідок, наступними двома президентами Вірменії були представники "карабаського клану", за яких можливість будь-якого компромісу була остаточно знята з порядку денного. 

Нова ставка Єревана полягала у закріпленні у свідомості та міжнародних документах результатів війни, які б врешті-решт привели до анексії і поглинання окупованих територій. Ця ситуація не змінилася й після революції 2018 року, внаслідок якої карабаський клан було усунуто від влади. 

Заморожений конфлікт у Карабаху, під колискові Мінської групи ОБСЄ, був символом безперспективності мирного врегулювання, посівши почесне місце серед інших подібних конфліктів у світі.

Ситуація почала змінюватися після запуску Азербайджаном нафто- і газогонів, а також з небаченим до цього часу зростанням ціни на вуглеводні. Нафтодолари відкрили для Баку можливість модернізації азербайджанської армії і відродити надію у можливість силового вирішення цього конфлікту.

Для досягнення цієї мети необхідно було виконати дві геополітичні умови – знайти спільну мову з Путіним та заручитися підтримкою Ердогана.

Азербайджан почав вкладати чималі гроші у просування свого іміджу та позиції, намагаючись наочно демонструвати позитивні зміни в розвитку.

Загалом можна сказати, що нова політика Баку була успішною. Стратегічний союз з Туреччиною, який ознаменувався масштабним парадом на честь 100-річчя звільнення Баку від більшовицького правління кавказькою ісламською армією під керівництвом турецького генерала Нурі-паши, унаочнив нову реальність.

А де місце України, спитаєте ви?

Власне, від початку збройного конфлікту Україна послідовно підтримувала територіальну цілісність Азербайджану і надавала цій південнокавказькій республіці як військову, так і гуманітарну допомогу. Особливо це було важливим на початку конфлікту, коли Азербайджан опинився сам на сам з добре озброєною і мотивованою вірменською армією.

Логічним стала ініціатива України і Азербайджану із формування ГУАМ, організації, яка виникла як запобіжник новоімперським прагненням Кремля. 

На жаль, потенціал цієї організації залишився нерозкритий, значною мірою через суперечності, які виникли свого часу на тлі демократичних перетворень в Україні, Грузії та Молдові.

Втім, на зовнішньополітичному рівні солідарне голосування та обопільна підтримка була очевидним фактом, особливо після початку російсько-української війни, анексії Криму та окупації ОРДЛО російськими військами.

Вірменія натомість, ставши частиною оборонного союзу ОДКБ, де головну скрипку грає Росія, і на міжнародному рівні беззастережно підтримуючи московську позицію, набула неформального статусу недружньої держави.

Які подібності та відмінності існують між конфліктом навколо Нагірного Карабаху та російсько-українською війною?  

Давайте розберемося.

Я вже згадував про вірменське прагнення до збирання територій – де землі, які коли-небудь входили до складу середньовічної вірменської держави, вважаються своїми.

Це уявлення визначає сталий конфлікт з Туреччиною та відповідну меморативну політику, побудовану на трагічних подіях геноциду вірмен в Османській імперії в 1915-16 роках. У вірменській історіографії геноцид не обмежувався лише цими датами, а охоплював події всього періоду аж до совєтизації Вірменії у 1920 році.

Отже, всі "втрачені" землі вірмени автоматично вважають своїми і потенційно готові за них воювати.

Російська ірредента формується виходячи з інших міркувань – там, де була пролита кров російського солдата, там потенційно російська земля. Тому важливим для російської меморативної політики є підкреслення, наприклад, героїчної оборони Севастополя під час Кримської війни чи Другої світової, а ідеологія "рускава міра" спирається на агресивне "побєдобєсіє".

Втім, наявність у Криму чи в Росії активних прихильників приєднання до РФ не могла змінити того факту, що їхня позиція була маргінальна.

Українське суспільство, особливо після війни Росії з Грузією 2008 року, розуміючи небезпеку можливого вторгнення Росії до Криму, доклало чимало зусиль для превенції міжнаціональних конфліктів. Загалом успішно.  

Отже, в лютому 2014 року Росія не мала жодних аргументів, які бодай якось пояснювали їхні дії гіпотетичним захистом російськомовного населення, і вдалася до прямої агресії з метою захоплення української території. Те саме відбулося і на сході нашої країни.

Таким чином, тимчасова втрата частини наших земель сталася через пряму військову агресію Росії, а не через внутрішньополітичний насильницький конфлікт.

В цьому головна відмінність між конфліктом у Нагірному Карабаху та подіями в Україні 2014 року. 

Натомість у діях Росії і Вірменії простежується подібність, яка витікає із прагнень переглянути кордони та територіальних претензій до сусідів.

Виходячи з цим міркувань, підтримка Україною територіальної цілісності Азербайджану є абсолютно логічною і послідовною позицією.  

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора