Коротко опис проблеми звучить так: Україна та українці просять НАТО про закриття повітряного простору над Україною. Однак у відповідь чують лише відмови. 

Якби Альянс пішов на встановлення "безпольотної зони", саме його протиповітряні сили та військова авіація мусили би збивати літальні апарати, що порушують цю заборону, а це, на думку НАТО, може означати втягнення блоку у прямий та широкомасштабний збройний конфлікт із Росією.

Така позиція Альянсу багатьом і в Україні, і в світі здається кричуще неприйнятною. Особливо на тлі постійних повітряних атак на українські міста та загибелі мирного населення. Лунають офіційні заяви з вимогою "закрити небо над Україною", підписуються петиції, проводяться мітинги по цілому світу, мистецькі акції в Києві, про це говорять у магазинах, в транспорті, на кухнях, у телефонних розмовах із родичами…

Але і в експертно-політичних колах небажання НАТО "закрити небо" сприймається без розуміння.

Зокрема, через те, що раніше, під час кількох інших конфліктів, сили Альянсу виконували роль "повітряного патруля".

Чому ж зараз НАТО не йде на цей крок?

Перші кілька відповідей є суто військовими.

Перше, що треба знати, це те, що операціям із "закриття неба" зазвичай має передувати придушення систем протиповітряної оборони противника. Так було, наприклад, в Іраку в 1990-х.

Але так не є в Україні у 2022-му році, бо на українському напрямку (наприклад, у прикордонних районах Білорусі) росіяни мають напоготові потужні системи протиповітряної оборони. Медіа цитують високопоставленого чиновника з оборонного відомства, який 8 березня заявив, що "майже вся Україна так чи інакше" перебуває у зоні російського зенітно-ракетного покриття.

Нагадаємо, що під час війни у Сирії в 2016 році Сполучені Штати не пішли на встановлення "безпольотної зони" над містом Алеппо, бо Росія на той момент уже розгорнула в регіоні ППО та мала можливість швидко перекидати в зону бойових дій свої літаки.

Присутність у зоні бойових дій або можливість швидкого залучення потужної авіації противника є ще одним фактором, який зменшує ймовірність оголошення "зони, вільної від польотів".

Як каже Даніель Гегедюс з Німецького фонду Маршалла, "бойові повітряні патрулі (в безпольотних зонах) можуть впоратися з парою літаків, які порушують зону, але не зі скоординованим масовим розгортанням кількох десятків чи навіть сотень літаків, які росіяни можуть розгорнути, якщо захочуть, щоб кинути виклик (зонам, забороненим для польотів)".

Ще один фактор, що ускладнює запровадження безпольотної зони, здається не таким непереборним, як два вже названих. Але його теж треба мати на увазі.

Йдеться про величезну площу, яку буде потрібно контролювати та захищати у повітрі.

Цілодобове повітряне патрулювання над Україною – країною, яка охоплює більш ніж удвічі більшу площу заборонених для польотів зон, ніж це було в Іраку, – потребуватиме сотень винищувачів, каже Дейв Дептула, генерал-лейтенант ВПС у відставці, нині декан Інституту аерокосмічних досліджень Мітчелла.

Закриття неба над Україною також означало б тисячі льотчиків на кількох базах, десятки баз для заправки та обслуговування винищувачів.

"Це діє не так, що ви просто перемикаєте вимикач і – "добре, ми встановимо заборонену для польотів зону", – говорить Дептула. – Щоб це було ефективним, потрібна ретельна підготовка". "Ви не просто кажете: "Це – заборонена для польотів зона". Ви повинні забезпечити безпольотну зону", – каже колишній генерал ВПС США Філіп Брідлав.

Інший блок питань, що постають у зв’язку з дискусією про запровадження забороненої для польотів зони – безпеково-політичні.

Найсвіжіший та найбільш яскравий приклад, коли НАТО виконував роль "повітряного патруля" – війна в колишньої Югославії в першій половині 1990-х років. Тоді Альянс розпочав операцію із забезпечення забороненої для польотів зони над Боснією і Герцеговиною у квітні 1993 року відповідно до Резолюції 816 Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй та відповідної ухвали Північноатлантичної ради.

Тобто рішення про безпольотну зону приймалося на рівні ООН, а не НАТО, і фактично консенсусом провідних країн світу.

Наша ситуація з наявністю серед постійних членів РБ ООН безпосередньо країни-агресора, Російської Федерації, кардинально відрізняється – наразі підтримки на рівні Радбезу чекати не варто.

Самостійне рішення НАТО є теоретично можливим, як нас переконує низка експертів, але після всього того негативу, що його отримала несанкціонована ООН операція Альянсу проти Югославії через агресію Белграда проти Косова, такий крок здається малореальним.

Є й інша проблема військового характеру, яка постала тоді у Боснії і про яку ми теж маємо згадати.

Річ у тім, що всі миротворчі зусилля міжнародної спільноти під час боснійської війни, включно із "закриттям неба", не змогли ані зупинити війну, ані попередити низку гуманітарних катастроф, як-от геноцид в Сребрениці чи розстріл мешканців Сараєва.

В якийсь момент з’ясувалося, що без потужної наземної операції припинити сербську агресію неможливо.

Тоді Захід закрив очі на проведення армією Хорватії разом із боснійськими хорватами та боснійцями операцій проти боснійських сербів. І лише коли хорвати вийшли на околиці головного сербського міста у Боснії, Баня-Луки, сербів вдалося вмовити на проведення мирних переговорів і війну було зупинено.

Реалії російсько-української війни повністю виключають такий варіант.

З огляду на всі наведені аргументи та з урахуванням усіх обставин стає зрозумілим, що для припинення російської агресії світ не зможе скопіювати якийсь досвід попередніх війн.

Міжнародній спільноті доведеться виробити та спробувати застосувати новий план дій для встановлення миру. Напевно, він має включати запровадження безпольотної зони, але загалом, як виглядає, рішення буде більш комплексним та складним.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів