Сьогоднішнє вшанування пам’яті жертв Волинської різанини, яке вже кілька років формально є "Національним днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян II Речі Посполитої", дає нагоду поміркувати, як історія може вплинути на польсько-українські відносини.

Нинішня війна сколихнула цивілізований світ і неймовірно зблизила поляків і українців, змусивши історію відійти на задній план.

Однак її конфліктогенний потенціал радше не вичерпався, а тільки послабився, тим паче що тимчасово був прикритий жахом війни та небезпекою для обох країн з боку тоталітарної Росії.

За президентства Володимира Зеленського проблеми на тлі історії почали відігравати значно меншу роль у польсько-українських відносинах. Слід, однак, визнати, що аж ніяк не всі важкі справи з історичним підґрунтям, які виникли за президентства Петра Порошенка та під час першого періоду уряду "Права і справедливості" в Польщі, вдалося розв’язати.

Нагадаймо тільки, що обурення в Польщі викликало одне з положень закону "Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті", що забороняє зневажливе ставлення до УПА, рівно як і визнавання приналежності Волині та Галичини до міжвоєнної Польщі як "окупації", а етнічних чисток, здійснених УПА проти польських мешканців Волині та Галичини у 1943-1945 роках – як війни польського та українського підпілля, під час якої постраждало також цивільне населення.

Викликала жаль також героїзація головного командира УПА Романа Шухевича, винного в розправі над поляками, або заборона ексгумаційних робіт для польських установ в Україні.

В Україні натомість звертали увагу, між іншим, на неспроможність польської держави швидко відновити легальну меморіальну плиту на братській могилі УПА в Польщі, що її зруйнували "невідомі виконавці", на порівняння дій українських націоналістів у Законі про ІНП (на щастя, вже зміненому) з діями Третього рейху і СРСР і, нарешті, заяви політиків, які узалежнювали підтримку Польщею європейської інтеграції України від інтерпретації Україною власного минулого.

Згодом клімат довіри та бажання вирішити ці проблеми стали поступово повертатися.

Притому дуже позитивно було сприйнято визнання у Люблінській декларації, підписаній рік тому міністрами закордонних справ Польщі, Литви та України, давньої Речі Посполитої як джерела європейських цінностей і політичної культури всіх країн регіону.

Війна неймовірно зблизила наші країни і наші народи. Польща виявилася надзвичайно вірним союзником України, третім після США та Великої Британії постачальником військової техніки в Україну, матеріально-технічною базою, через яку проходить західна допомога Україні.

Польща була та є прихильником якнайшвидшого вступу України до Європейського Союзу та найсуворіших можливих санкцій проти Росії і на дипломатичному рівні робить все, що в її силах, аби інші країни прийняли цю позицію також.

Врешті-решт, Польща виявилася країною, яка надзвичайно гостинно прийняла пару мільйонів українських біженців. Поляки виявили до українців величезну симпатію та підтримку.

Навіть кола націоналістів, для яких проблема Волинської різанини й досі є надзвичайно важливою, відверто симпатизують українській боротьбі проти Росії, а влада робить усе, щоб мобілізувати громадську думку на підтримку України.

Тому колишні українські історичні демагоги вже не нападають на Польщу, або тому що змінили власну думку, або тому що не бачать внутрішньополітичної доцільності в антипольських випадах – адже симпатія українців до поляків і Польщі, завжди висока, нині просто величезна. Найкращим доказом може бути рекордно позитивне ставлення українців до президента Анджея Дуди, який є лідером симпатій українців до іноземних політиків.

Україна також зробила позитивний історичний жест щодо Польщі – відкрила важливих для польської історичної пам’яті левів на польському військовому цвинтарі у Львові, які кілька років стояли там у картонних коробках. Вона також оголосила про намір зняття заборони на ексгумації.

Загалом війна переоцінила багато поглядів на сусіда в польських та українських публічних дебатах і змусила всіх усвідомити, що в політиці питання минулого не можуть домінувати над викликами сьогодення, особливо над захистом України від екзистенційної загрози, якою є Росія.

Однак періоди внутрішньополітичного національного консенсусу рідко тривають довго.

Історія все ще має потенціал обтяжити польсько-українські відносини в майбутньому, ускладнюючи політикам, особливо тим, хто звертається до правого електорату, проводити політику зближення між двома країнами.

Першим симптомом була жвава дискусія у Польщі про заяви посла України в Берліні Андрія Мельника, який по-дилетантськи порівнював міжвоєнну Польщу з СРСР.

Варто сподіватися, що злочини Росії змусять обидва народи назавжди усвідомити, що є важливим, а що важливішим. Хочеться також сподіватися, що всі – і в Україні, і в Польщі – нарешті зрозуміють, що різне трактування історії не означає ворожнечу, не означає потурання злочинам минулого чи створення ґрунту для антиукраїнського союзу з Росією або антипольського союзу з Німеччиною (а лише кілька років тому такі трактування можна було зустріти навіть серед серйозних коментаторів).

Водночас необхідно подумати, як винести уроки з періоду 2014-2019 років та назавжди прибрати конфліктність історії.

Безперечно, найбільшим викликом буде вирішення проблеми Волинської різанини, яку в Україні називають "трагедією" (зауважимо, що поляки часто протестують проти такої назви злочину, оскільки вони трактують поняття трагедії вужче – не стільки як щось жахливе, але як щось жахливе, що сталося в результаті вироку долі, а не внаслідок свідомих дій людей).

Тут проблема не в тому, що сталося майже вісімдесят років тому, а в тому, як це подається сьогодні.

У Польщі часто не розуміють, що УПА в українській пам’яті є не стільки антипольською силою, як радше живою традицію опору проти Росії.

Зрештою, величезна частка родин у Західній Україні мала когось в УПА, тому з політичного погляду важко уявити, щоб українські політики виправдали сподівання багатьох поляків і колективно засудили УПА як формацію, заплямовану злочинністю; тим паче що агресія Росії сприяла поширенню винятково позитивного образу діяльності УПА також на інші частини України.

Можна, однак, уявити собі принаймні засудження тих командирів УПА, котрі, як Дмитро Клячківський, були ініціаторами та головними виконавцями етнічних чисток, замість того, щоб Верховна рада вшанувала цих людей і толерувала їхні пам’ятники. Можна також уявити собі поправку до закону про декомунізацію, вже обіцяну Порошенком, аби змінити норму, що забороняє сумніватися у сенсі діяльності УПА та невинності її вояків.

Це явно сприйматиметься як сигнал готовності Києва заспокоїти занепокоєння поляків. Це полегшило б польській владі спроби пояснити полякам, чому Українська повстанська армія залишається важливою складовою української національної пам’яті, чому упівські традиції, такі як вітання "Слава Україні!" чи пісня "Зродились ми великої години", стали частиною загальноукраїнської культури чи гімном українського війська і чому культ УПА не має нічого спільного зі схваленням її антипольських дій.

На практичному рівні для вирішення суперечки щодо трактування Волині доцільно було б відновити професійний історичний діалог під егідою обох країн. Це можна зробити, наприклад, за допомогою Центру діалогу Юліуша Мєрошевського, інституції, створеної законом Сейму, ухваленим кілька днів тому, основною діяльністю якої буде ведення та підтримка діалогу, зокрема інтелектуального, між поляками та українцями.

Перш за все, необхідно обговорити критерії оцінки подій минулого, цінності, на основі яких ми маємо про них судити, а потім вироблені таким чином спільні рекомендації використовувати для всебічної характеристики найконфліктніших питань, таких як гайдамаччина, польсько-українська війна за Львів і Галичину 1918-1919 рр., становище українців у міжвоєнній Польщі, Волинська різанина чи антиукраїнська діяльність польського підпілля у східній частині сучасної Польщі та післявоєнні депортації українців.

Водночас було б корисно переглянути навчальні програми з історії та літератури в обох країнах, щоб вони більше враховували знання про сусідню країну та, наскільки це можливо, забезпечували збалансоване тлумачення або принаймні показували бачення іншої нації у випадку найбільш суперечливих аспектів минулого.

При цьому також варто було б пропагувати позитивні аспекти співіснування двох народів у минулому – їх було незліченно, але вони невідомі широкому загалу або щезають в уяві на тлі різних сюжетів "важкої історії".

Безсумнівно, політики та високопосадовці обох країн повинні усвідомлювати, що історія поляків та українців, минуле Польщі та України, медіапростір Польщі та України переплетені настільки, що стосовно багатьох історичних епох важко говорити про національну історію лише поляків чи лише українців.

Отже, державні вшанування пам’яті чи історичні інтерпретації, які просуває держава, повинні враховувати це й здійснюватися в консультаціях з професійними істориками, які розуміють вразливість сусіда.

Тимчасом досі ми часто без рефлексій повторювали націоналістичні історіографічні стереотипи.

Нарешті, варто обом країнам інвестувати у навчання мови сусіднього народу. У Польщі російську мову все ще вивчають у багатьох школах як другу іноземну мову – після англійської, хоча її престиж, статус і придатність у найближчі роки лише впадуть.

Освітня пропозиція повинна бути збагачена українською мовою, бо саме з Україною, а не з Росією, пов’язане майбутнє Польщі. Так само в Україні варто було б масово запроваджувати польську мову як другу іноземну.

Зараз це, як правило, німецька чи французька, незважаючи на потребу незрівнянно більших зусиль і ресурсів для оволодіння цими мовами, і, ймовірно, меншу користь в них у майбутньому. А знати мову свого сусіда завжди варто.

Цей перелік, звісно, не повний, але варто якнайшвидше почати його реалізувати. Зробімо це, якщо хочемо використати історичний момент та забезпечити майбутнє обох суверенних держав у тісному союзі одне з одним.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів