Перший день осені 2022 року в Польщі та Німеччині запам’ятається не тільки як чергова, 83-тя річниця початку Другої світової війни. Саме цього дня в польських та європейських медіа гучно пролунала заява лідера правлячої партії "Право і справедливість" Ярослава Качинського.

"Не перша, але і не друга" за впливовістю людина Польщі підтвердила, що його держава офіційно вимагатиме у Німеччини відшкодування за збитки, яких вона зазнала внаслідок Другої світової війни. А також він озвучив розмір репарації, який офіційна Варшава вважає справедливим – 6,2 трлн злотих ($1,32 трлн).

Хоча до вечора формальних заяв з боку польського уряду чи канцелярії президента не було, тема, яку обговорюють вже тривалий час, може набути реальних рис.

І це може вплинути не лише на польсько-німецькі відносини, а й на перспективи отримання Україною компенсації за збитки, заподіяні російським вторгненням.

Що отримала Польща?

У 1945 році держави-переможниці врахували досвід Першої світової війни і прийняли рішення не накладати на Німеччину величезних грошових репарацій, які б стали для неї тягарем на наступні десятиліття.

Натомість репарації здійснювалися у формі територіальних поступок, передачі об’єктів інфраструктури та промисловості та навіть прав інтелектуальної власності.

Матеріальну компенсацію в основному отримували чотири держави-переможниці, які зі свого боку забезпечували її використання для компенсації іншим постраждалим державам (наприклад, СРСР – державам соцтабору, в тому числі Польщі).

Згодом Німеччина виплачувала і грошову компенсацію в обмін на відмову від анексії її територій (зокрема, державами Бенілюксу), але ці випадки не були системними. Також окремо вирішувалося питання виплати компенсації індивідам, які стали жертвою нацистських звірств (наприклад, жертви Голокосту, остарбайтери).

Польща була однією з найбільш постраждалих країн за підсумками війни, тому питання її відновлення стояло дуже гостро.

Однак СРСР, в орбіті впливу якого вона перебувала, мав на меті єдність соцтабору і усунення взаємних претензій.

Тому 23 серпня 1953 року Польська Народна Республіка в односторонньому порядку заявила про відмову від вимоги воєнних репарацій. Це було зроблене в обмін на визнання НДР кордону по лінії Одер-Нейсе, яке було формалізовано за три роки до того в рамках Зґожелецького договору 1950 року.

В той самий час ПНР із Західною Німеччиною вирішували (особливо активно – в 1970-х роках) питання відшкодування постраждалим полякам. Цей процес успішно тривав і після об’єднання Німеччини та розпаду соцтабору.

Після краху соцтабору питання, чи має Польща вимагати репарацій в Німеччині на державному рівні, тривалий час підіймалося лише в експертних колах.

Але з 2017 року цю тему почали активно обговорювати в середовищі "ПіС". А вчора, із заявою Ярослава Качинського, вона набула реальних рис.

"За" і "проти"

Наразі незрозуміло, якою буде можлива стратегія Польщі щодо отримання репарацій. Навряд чи Німеччина буде всерйоз обговорювати це питання на двосторонньому рівні, тим більше, що досі реакція Берліна була категоричною – питання репарацій є закритим. 

Якщо говорити про можливість розгляду цього питання в Міжнародному суді ООН, то Польща сама відмовилася від визнання юрисдикції Суду щодо фактів, які мали місце до 1990 року. Та й цей орган у своїх рішеннях (наприклад, ДР Конго проти Уганди 2022 року) вказував, що строк між правопорушенням і присудженням компенсації не має бути надто довгим. Тому понад 80 років, які вже минули, роблять шлях в межах наявних інструментів міжнародного правосуддя майже неймовірним.

Прихильники того, що Польща має отримати репарації від Німеччини, озвучують кілька ключових аргументів, кожен із яких має свої політичні та юридичні хиби.

Наприклад, часто заяву 1953 року ставлять під сумнів через те, що Польща в той час була під контролем СРСР і не приймала по-справжньому незалежних зовнішньополітичних рішень. Висуваються і зовсім формальні причини – наприклад, те, що ця заява не була зареєстрована в ООН.

Іншим аргументом є те, що ця відмова стосувалася Східної Німеччини – НДР, а не Західної, з якою це питання не було врегульоване. А тому нинішня Німеччина, як правонаступниця Західної, має і може нести відповідальність у формі компенсації.

Також лунають претензії і до СРСР про невиконання зобов’язань щодо забезпечення відшкодування Польщі, що порушувало зобов’язання Союзу за Потсдамським миром.

Усі ці аргументи є достатньо крихкими з точки зору права.

Попри очевидний вплив Радянського Союзу, Польська Народна Республіка була і визнавалася суверенною державою. Крім того, правонаступництво сучасної Польщі щодо міжнародних договорів, укладених ПНР, зафіксоване у ст. 241 польської конституції.

Зрештою, реєстрація в ООН передбачена саме для договорів, а не для односторонніх заяв. І головне – вже уряд Польщі 19 жовтня 2004 року підтвердив законність заяви 1953 року.

Тим не менш, апеляції до відновлення справедливості можуть бути потужними публічними аргументами, щоб політично штовхати цю ідею.

Особливо в світлі протистояння Варшави і Брюсселя через верховенство права та доступ Польщі до європейських фондів і звинувачень Берліна в неоімперіалізмі, які часто лунають в польській політиці.

Але існують й інші ризики, крім двосторонньої напруги.

Що в скриньці Пандори?

У першу чергу ці вимоги можуть спровокувати цілий вал взаємних претензій щодо відшкодування збитків, які мали місце в 1939-1945 роках, і багато старих нерозв’язаних вузлів знову нагадають про себе.

Мова не тільки про вимоги до Німеччини, а й з її боку: у 1990-2000-х роках дуже дражливим було питання німецьких громадян та їхніх нащадків, які були депортовані з Польщі, та їхніх вимог про відшкодування за втрачену власність тощо. 

У принципі вся система повоєнної архітектури Європи, в тому числі державних кордонів, може бути поставлена під сумнів, якщо йти за логікою, що ПНР чи інші держави-соцтабору не були суверенними державами. Але такий розвиток подій усе ж є малоймовірним.

Найбільшим ризиком є односторонні кроки до отримання відшкодування, які може вжити Польща, наприклад щодо майна Німеччини.

Вони зіткнуться з тією ж проблемою, яка зараз стоїть перед Україною – юрисдикційні імунітети суверенної держави, – однак ще більше віддалять перспективу зміни їх розуміння на міжнародному рівні.

Виняток для України в цих обставинах буде створенням небезпечного прецеденту, а отже, отримання заморожених російських активів стане ще дальшою перспективою.

Крім того, якщо вимоги Польщі спровокують кризу і розпочнеться пошук її вирішення, то міжнародний процес відшкодування воєнних збитків Україні буде як мінімум затягнуто, а його успіх без міжнародної підтримки є неможливим.

Зацікавлена спільнота, яку в обох випадках складають ЄС та країни G7, буде намагатися вирішити цю кризу в першу чергу, і принципи, які будуть вироблені при вирішенні польсько-німецької ситуації, будуть застосовані і щодо України. Й зовсім необов’язково вони будуть корисними для нас.

За будь-яких обставин головним короткостроковим бенефіціаром є РФ.

Потенційний, хай і надуманий конфлікт між союзниками України в умовах економічної кризи однозначно зіграє їй на руку. І створить можливості, щоб віддалити перспективу виплати відшкодування Україні за наслідки російської агресії.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів