27 жовтня народний депутат Олексій Гончаренко першим серед українських парламентаріїв виступив в Асамблеї (парламенті) частково визнаного Косова, у тому числі – закликавши Україну визнати його незалежність. 

Цей крок викликав неоднозначну оцінку керівництва Верховної ради: там заявили, що поїздка депутата до Косова є його власною ініціативою і що він не уповноважений представляти український парламент у питанні визнання незалежності Косова.

ЄвроПравда запропонувала Олексію Гончаренку викласти свої аргументи на користь необхідності визнання Україною незалежності Косова. Ми готові до продовження дискусії та будемо раді оприлюднити аргументи проти такого кроку. 

* * * * *

Через війну Україна дійсно стала центром вільного світу. Тисячі обкладинок провідних видань присвячені Україні. 

З міністром іноземних справ зустрічається президент США. Український президент може спокійно скликати термінове засідання G7. Такої ваги, такого впливу, такої уваги Україна не отримувала ніколи. 

Разом з тим ця увага оголила наші вічні проблеми на міжнародній арені. А саме – відсутність стратегії. 

Які глобальні цінності ми відстоюємо? Хто є нашими союзниками? Чи можемо ми ігнорувати тих, хто щиро бажає нам перемоги? 

Останнє питання напряму стосується Косова – держави на Балканах, чию незалежність Київ досі так і не визнав. 

Косово та міфи навколо нього

Для України питання Косова – це не конкретно про Косово, не про юридичні аргументи і не про прецеденти. 

Це про те, а що ж являє собою міжнародна доктрина України. І в ситуації з Косовом, як і в будь-якій іншій подібній ситуації, Україна довгий час обирала для себе "вигідний" варіант. Але такий шлях – завжди програшний. 

Навколо Косова існує низка аргументів, які довгий час впливали на нашу політику. 

Аргумент перший: визнання Косова створить прецедент з підтримки окупації Криму. 

Відразу зазначимо: цей аргумент не є правдивим. Приклад Косова ніяк не повʼязаний із Кримом. 

Косово ніхто не анексує і ніхто не привласнює. Щодо Косова навіть є рішення Міжнародного суду ООН. 

Косово визнали більшість країн світу. Зрештою, Косово має перспективу колись стати членом ЄС. 

Аргумент другий: за такого кроку Києва Сербія перетвориться на ворога.

Сербія – близький союзник Росії. Голосування Сербії в ООН, численні заяви президента та правлячої еліти цієї країни часто є відверто антиукраїнськими. 

А заяви близьких до президента Сербії політиків про "денацифікацію" Балкан є нічим іншим, як продовженням російського вектора міжнародної політики. 

Натомість Косово приєдналося до антиросійських санкцій у 2014 році. Косово допомагає українцям зараз.

Косово однозначно є союзником України.

Аргумент третій: визнання Косова відверне від нас Китай. 

Для Китаю досить важлива політика недоторканності кордонів через ситуацію з Тайванем. Разом з тим для Китаю Росія – стратегічний партнер. 

Під час голосувань в ООН Китай або підтримує Росію, або утримується. 

Також Китай не підтримує Україну. Не постачає гуманітарну допомогу. Не засуджує агресію Росії проти України. Не намагається натиснути на Росію, щоб та вивела свої війська і припинила агресію.

Якщо Китаю стане вигідно – він спокійно визнає законною окупацію Росією українських територій. 

І це не залежить від нашої позиції. Ми ніяк не можемо спровокувати чи змінити думку Китаю, бо Україна не є стратегічним чи важливим торговим партнером Китаю. 

То що заважає Україні визнати Косово?

22 червня 2010 року Міжнародний суд ООН визнав, що суверенітет Косова не суперечить міжнародному праву. 

По суті, тут можна ставити крапку і визнавати незалежність Косова – цей крок не порушить жодної міжнародної доктрини. 

Зараз незалежність Косова визнають 100 країн. І якщо подивитись на світову мапу, то вона дуже збігається з країнами, які підтримують нас зараз. Це саме ті країни, які вводять санкції, втрачають в економіці, приймають наших біженців, передають нам зброю. 

Ці країни витрачають просто зараз мільярди на підтримку України. 

Але в аналогічній ситуації, коли гіпотетично ми можемо отримати мінімальний дискомфорт з визнанням Косова, ми не можемо відмовитися від курсу "це не в наших інтересах".

Проблема не лише у Косові

Перш за все, процитую Володимира Зеленського: "Німців та українців пов’язують спільні європейські цінності – свобода і демократія. Міцно стоїмо пліч-о-пліч". 

І президент, і глава МЗС України від початку війни неодноразово робили такі заяви. І це дійсно правда. Народ України бореться і стоїть за європейські цінності. 

Просто, як це буває дуже часто, держава не встигає за народом. 

Проблема в тому, що іноді здається, що європейські цінності нам потрібні лише тоді, коли вони стосуються нас. Коли нам потрібна грошова чи гуманітарна допомога, коли нам потрібна військова підтримка, коли потрібно ввести санкції. Коли важливо отримати кандидатство в члени ЄС.

Тоді ці цінності досить зручні. Вони тут як тут і до них можна апелювати. 

Але, наприклад, коли потрібно проголосувати за проведення дебатів про ситуацію у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, де китайська влада проводить реальну політику геноциду уйгурів, і ми всі знаємо про це – ми утримуємось.

І таке рішення було прийняте Києвом вже після початку війни. Коли ми усюди говоримо, що боремося за свободу та права людини. Коли просимо світ визнати те, що робить Росія на окупованих територіях, геноцидом. 

Годі казати, що рік тому Україна відкликала свій підпис під проєктом резолюції Ради з прав людини ООН про засудження дискримінації Китаєм уйгурів у Сіньцзяні. 

Це далеко не єдиний приклад нашої "подвійної" позиції.

Коли Іран почав постачати дрони в Росію, ми вимагали від Ізраїлю надати нам зброю та атакувати Іран. А 30 жовтня 2022-го Україна раптом голосує за резолюцію ООН, яка закликає Ізраїль позбутися ядерної зброї. Тоді як наші союзники США та Канада голосують проти.

Від 2015 року Україна підтримала 95 антиізраїльських резолюцій в ООН і не підтримала жодну проізраїльську.

Гаразд, не будемо більше про Ізраїль. Але чому українське МЗС не підтримало протести людей в Ірані проти нинішнього режиму? 

Просто зараз там вбивають протестувальників, кидають їх у тюрми і проводять масові репресії. Чому ми не на боці людей? 

Ще один приклад відсутності принципової позиції – Білорусь. 

Від 2020 року, після побиття людей, після незаконного захоплення влади Лукашенком, опозиція закликає розірвати дипломатичні відносини з Білоруссю. Припинити з нею торгівлю та оголосити економічну блокаду. 

Натомість Україна за державний кошт почала закуповувати бітум у величезних обсягах, даючи можливість режиму Лукашенко втриматись при владі. Чому? Бо так "дешевше". 

Ми мовчазно спостерігали, як зло набирає обертів у Білорусі, аж допоки воно звідти не вломилося в наш дім.

10 жовтня Дмитро Кулеба закликав країни Африки облишити "нейтральність" і засудити агресію РФ. А чому країни Африки мають діяти не так, як ми? В чому різниця? 

Тож, як бачите, Косово – лише один із багатьох випадків, коли Україна не може чи не хоче впроваджувати зовнішню політику, що базується на цінностях, які ми публічно декларуємо. 

* * * * *

Якщо Україна проголошує те, що для нас фундаментальними є європейські цінності – значить, ми маємо стояти за них. Жертвувати заради них. І боротися за них. 

Прагматично – вибудовувати відносини з країнами, які точно не будуть по інший бік барикад. 

Ми знаємо ці країни. Ці країни є членами ЄС, НАТО або союзниками Альянсу. Ці країни підтримують Україну просто зараз, як підтримували і інші країни, коли ті були в біді.

Косово – серед них. Але Україна досі воліє цього не помічати. 

Час виправляти цю помилку. 

Бути лідером вільного світу – це не лише про обкладинки в Time. Бути лідером вільного світу – це про відповідальність та позицію. 

Україні поки складно усвідомити свою роль, складно виступити проти Китаю чи Ірану, складно зайняти позицію, складно назвати геноцид – геноцидом, а вбивство – вбивством, складно втратити дешеву нафту з Білорусі. 

Це все складно, але цей шлях ми маємо пройти. А почати його можна з визнання незалежності Косова.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів