Був теплий травневий вечір 2014 року. Фестиваль старого кіно, що проходив у Подгориці, зібрав неабияку кількість бажаючих подивитися класику світового кінематографа.

Фільмом-відкриттям стала "Касабланка", що вийшла на екрани у 1942 році.

Не помилюся, якщо скажу, що абсолютна більшість кіноманів вирішили подивитися картину через її культовий статус. "Касабланку" вважають одним із найкращих фільмів усіх часів; образи головних героїв стали іконою стилю; операторські прийоми вважають еталонними; діалоги розібрані на "найкращі цитати з фільмів"…

Але мене тоді вразив абсолютно інший меседж, який, свідомо чи випадково, протранслювали чорногорські організатори фестивалю. Це відчуття подиху великої війни, яка йде в Європі, і позиціонування Чорногорії як нової Касабланки – країни на європейській околиці, де вороги можуть зустрітися просто в кафе, і не вбити одне одного – принаймні одразу.

З 2014-го я багато разів бувала на Балканах, точніше – на Західних Балканах. В різних країнах. Але атмосфери "нової Касабланки" більш ніде зустріти не вдалося.

Довгий час з 2014 року Чорногорія одночасно демонструвала приязнь до українців, але і "розуміння росіян".

В ту пору я не зустрічала жодного чорногорця, який не співчував би Україні, але і жодного, хто в тій чи інший спосіб не дав би зрозуміти, що не дуже підтримує небажання українців змиритися з пануванням Росії.

Пам’ятники Пушкіну та Висоцькому, "Московський" міст та Московська вулиця в Подгориці, російська мова на кожному кроці в Будві, портрети Путіна в сувенірних лавках Петроваца...

Навіть вступ до НАТО не сильно вплинув на цей загальний настрій. Чорногорці, як і раніше, намагалися дотримуватися політики багатовекторності хоча б там, де це було можливо. Радо приймаючи і комісарів з ЄС, і інвесторів з Китаю, і туристів з РФ, і американських грантодавців...

У 2020 році цей уявний баланс, який влаштовував і чорногорців, і їхніх зовнішньополітичних партнерів, дав збій.

Колись про події, які привели до влади у Чорногорії проросійські сили, напишуть цілі наукові дослідження та художні романи. Якщо ж коментувати дуже коротко, то можна зазначити, що необізнаність у місцевій специфіці та недалекоглядність США, Європейського Союзу та НАТО, фетишизація західними урядами теми антикорупції та абстрактних громадянських свобод, за цілковитого ігнорування геополітичного та безпекового контексту, призвели до того, що у чорногорських владних коридорах вперше з'явилися не просто просербські та проросійські політики, а безпосередньо російські агенти.

З того часу багато було зроблено для виправлення цього дивного, як для країни НАТО, стану речей. Зрештою, чорногорський прем’єр минулого року приїздив підтримати Україну, а міністерство оборони країни відправило в Україну значну військову допомогу (в міру своїх сил, звісно).

Але щось таки безнадійно зламалося в "балканській Касабланці". І особливо це стало помітно в останні кілька днів.

Мітинг у Подгориці з російськими триколорами і літерою Z, якій охороняють поліцейські, а прокуратура не бачить у символах російської агресії проти України нічого протизаконного.

Зірвані концерти в Будві і Которі "Ляпіса", який позиціонує себе як український гурт і збирає гроші на ЗСУ...

І на цьому тлі виконувач обов’язків прем’єр-міністра Дрітан Абазович, який влітку 2022 року побував у Ірпені та Бородянці, а тепер, у лютому 2023-го, радіє запуску в Чорногорії горілчаного заводу найбільшої алкогольної компанії Росії.

"Водка", вочевидь, необхідна Чорногорії, тому що "хороші росіяни", що масово кинулися в балканську країну після початку повномасштабної російської агресії проти України, хочуть пити звичні напої, а не якусь незрозумілу ракію.

"Але як же ж так? – запитаєте ви. – Ми чули, що протягом 2022 року чорногорська влада вислала 85% працівників російського посольства в Подгориці (очевидно, що за шпигунство)". Це дійсно так. Але, як стверджує посол РФ у Чорногорії Владислав Масленніков, дії офіційної Подгориці різко контрастують зі ставленням чорногорського суспільства, народу Чорногорії до Росії та громадян РФ.

Перевірити це твердження росіянина можна буде вже доволі скоро.

У березні на Чорногорію чекають президентські вибори. Можливо, невдовзі – й дострокові парламентські.

Підсумки голосування покажуть, який геополітичний курс обирає країна.

Втім, читаючи місцевих політичних оглядачів, розумієш, що кардинальних змін нинішнього курсу та ментального повернення Чорногорії на євроатлантичні рейки від виборів чекати не доводиться. Ба більше – може стати гірше.

Дрейф Чорногорії до антизахідного та антиукраїнського табору може продовжитися та пришвидшитися.

Що робитимуть у цій ситуації ЄС та НАТО, незрозуміло. Але ж їм точно щось доведеться робити. Бо пікети та скасування концерту "Ляпіса" – це неприємно, але не катастрофічно. А ось акції протесту біля військових баз та спроба заблокувати навчання НАТО, чим займалися нещодавно на півночі Чорногорії "активісти" спортивної зовнішності – це вже зовсім інша ситуація.

Було б, звісно, добре, якби чорногорці схаменулися, та й у Брюсселі й Вашингтоні звернули б увагу на небезпеку чорногорських геополітичних метаморфоз.

Бо якось дуже не хочеться, щоб у якийсь момент замість відповідального члена Північноатлантичного альянсу та кандидата №1 на вступ до Європейського Союзу ми побачили на Адріатичному узбережжі навіть не романтичну, хоча й контроверсійну "балканську Касабланку", а нового сателіта російського агресора.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів