Якими мають бути параметри стратегічної співпраці між Польщею та Україною?

Уважно стежу за дискусією на сторінках "Європейської правди" (з української сторони – тут, а з польської – тут та тут), присвяченою стану та перспективам польсько-українських відносин. Зараз вони увійшли у кризову фазу, причиною якої стало нерозуміння сторонами чутливих питань та інтересів одна одної.

До певної міри це також пов'язано з виборчою кампанією, що триває в Польщі.

Проте насправді причина кризи набагато глибша і є наслідком відсутності спільного стратегічного бачення. Бачення, яке б організовувало спеціальну політику реагування на кризи, напруженість чи складні ситуації, яка завжди існує в демократичних системах.

Якщо немає спільного стратегічного бачення, то у відносинах починає домінувати ситуативна оптика, і ми рухаємося від кризи до кризи. 

Варто погодитися з думкою Марії Золкіної, що українська політична еліта не визначилася з вибором стратегічних партнерів, і це, на мою думку, викликає зростаючу стриманість з польського боку.

Зрештою, який сенс ризикувати втратами у внутрішній політиці, проводити політику, яка є складною, а іноді й опозиційною, якщо ті, хто керує Україною, йдуть шляхом, яким намагалася йти команда колишнього президента Петра Порошенка, роблячи ставку на франко-німецьку угоду?

Наслідки такої політичної лінії, на мій погляд, виявилися катастрофічними для України, і повторне проходження цього шляху буде пов'язане зі ще більшим ризиком. Але кожна країна має право на власну політичну лінію, навіть неправильну.

Тому варто хоча б у кількох тезах описати стратегічну позицію України і, певною мірою, Польщі, як я її розумію.

По-перше, загроза з боку Росії – це перманентний фактор, який не зникне упродовж десятиліть.

По-друге, як поточна війна, так і будь-яка війна, яка може спалахнути в майбутньому, буде зіткненням у нашій частині Європи, в якому вирішальне значення матимуть сухопутні війська, імунна система держави, здатність завдавати превентивних ударів по сконцентрованих російсько-білоруських силах і здатність засвоювати військову допомогу, що надається союзниками.

Звідси випливає простий висновок. У Східній Європі немає інших держав, окрім України та Польщі, чий спільний демографічний, військовий, а також економічний потенціал забезпечив би здатність стримувати Росію в майбутньому і таким чином створити умови для відновлення України та прискореного розвитку обох наших країн.

Цей потенціал, і це третій висновок, має бути доповнений підтримкою інших країн – від США та Великої Британії до наших сусідів Румунії, країн Балтії та Скандинавії.

Це означає, що Польща і Україна мусять разом створять цільову модель безпеки, виділивши значні військові сили.

Інакше ми будемо жити в недосконалій системі, вразливій до російської агресії.

Звернімо, однак, увагу на принципові відмінності між позиціями Польщі та України. Перш за все, Польща діє в межах системи колективної оборони, а Україна поки що її не має.

Сформулюю ще одну, можливо, болючу для України тезу: сьогодні немає шансів ані на її швидкий вступ до НАТО, ані на реалізацію політики перетворення України на "Ізраїль Сходу", ані, на жаль, на вступ до Європейського Союзу.

Ті представники української еліти, які вважають, що через два-три роки ці цілі будуть реалізовані, припускаються стратегічної помилки.

Сполучені Штати Америки не постачають ЗСУ достатню кількість військової техніки та боєприпасів не тому, що не знають їхніх потреб або не мають достатніх запасів. Причина в іншому. Це політична лінія, яка зводиться до "нерозгортання" війни і бажання зберегти згуртованість НАТО.

Саме з цієї причини Україна не отримала гарантії безпеки у вигляді запрошення приєднатися до Північноатлантичного пакту, оскільки в умовах німецької опозиції згуртованість НАТО опинилася б під загрозою.

І американці зробили свій вибір, вони погодилися з лінією Берліна, навіть відкинувши компромісні пропозиції президента Зеленського. Можливо, ця лінія буде скоригована, проте досягнення такої зміни у Вашингтоні буде тривалим і непростим процесом.

Так само не варто розраховувати на швидке набуття Україною членства в Європейському Союзі. Про це непросто говорити в ситуації, коли дуже оптимістична, але малореалістична для Європи декларація Шарля Мішеля про членство України в ЄС до 2030 року видається українському суспільству надто віддаленою датою.

Проте говорити про це важливо, адже на кону є створення такої моделі безпеки, яка б включала Україну і стримувала Росію.

Тож висунемо ще одну тезу. Україна без польської підтримки матиме проблеми в усіх цих сферах.

Це не тому, що ми всемогутні, а тому, що в Європі і в США є чимало політиків, які хотіли б залишити Україну поза західною системою і повернутися до якоїсь форми співпраці з Росією або принаймні не дратувати її.

Реформування Європейського Союзу, враховуючи масштаб конфліктів і розбіжності інтересів, буде процесом на роки.

Інтеграція Києва в західну систему безпеки без тісної співпраці з країнами регіону є абсолютно нереальною. Така модель трохи нагадувала б заяви Черчилля про прихід на допомогу Фінляндії, що опинилася у скрутному становищі в 1939 році. Маршал Маннергейм тверезо запитував тоді, яким чином Британія буде готова надати необхідну підтримку. 

Звичайно, у нас є спільні інтереси, але еліта в Києві повинна пам'ятати, що Польща, на відміну від України, охоплена системою колективної безпеки і тому має більше часу для побудови нової моделі, адекватної сучасним викликам.

Україна цього часу не має. Їй потрібно виграти війну, почати відбудову і переконати мільйони біженців повернутися.

Чи конфлікт з Польщею, охолодження відносин полегшить досягнення цих цілей?

Минулого року я сформулював ідею польсько-української федерації. Не як політичну програму, яку можна було б розпочати наступного тижня, а постулюючи спільне формування стратегічного бачення, тісного партнерства, співпраці та підтримку один одного.

Нинішня війна, ймовірно, не остання в нашій частині Європи. Нам потрібно готуватися до наступної і мислити стратегічно, тобто визнавати ситуативні розбіжності в інтересах, заздалегідь реагувати на кризові ситуації і підпорядковувати нашу політику, як внутрішню, так і зовнішню, цьому баченню.

Можливо, варто було б створити, наприклад, на рівні президента, керівний комітет, орган з відповідними повноваженнями, який міг би передбачати кризи, шукати спільні рішення, підтримувати себе. Адже нам потрібно рухатися в одному напрямку.

Сьогодні, хоча я залишаюся переконаним, що якнайтісніший польсько-український альянс може вирішити наші стратегічні проблеми, я не впевнений, однак, чи ми у Варшаві та Києві думаємо однаково. Також немає впевненості, що українська громадська думка і політичні еліти хотіли б цього.

Можливо, як і в 2015 році, Україна хоче в першу чергу союзу з Берліном і Парижем, а не з Варшавою.

Україна має право обирати свій шлях, так само, як і Польща. Але обом нашим країнам варто було б усвідомити той факт, що без взаємної співпраці ані Україна, ані Польща не побудують систему безпеки, яка буде стійкою та ефективною після перемоги у війні з Росією.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів