З початком повномасштабної війни Росії проти України зросло розуміння як самих українців, так і міжнародної спільноти щодо того, чому культурна спадщина та її збереження в умовах збройного конфлікту важливі.

Росія у різний спосіб руйнує пам'ятки, викрадає предмети мистецтва з території України та переслідує будь-які прояви української ідентичності на окупованих територіях.

В аналізі атак РФ на матеріальну та нематеріальну культурну спадщину України важливі два аспекти (детальніше розкриті у нещодавньому звіті для Європарламенту).

По-перше, основні типи порушень і злочинів проти культурних цінностей, які ми спостерігаємо з 2022 року, не є новими – Росія вчиняла їх ще у першу фазу війни в окупованому Криму та на сході України.

Відсутність ефективної міжнародної реакції на події 2014-2019 років стала одним із факторів, через які РФ екстраполювала агресію – і супутні злочини, зокрема проти культурної спадщини, – на всю територію України.

По-друге, важливо аналізувати не лише самі порушення, а й мотиви їх вчинення. Наприклад, ставити запитання: навіщо Росії здійснювати напад саме на цей об'єкт культурної спадщини і у такий спосіб? Чому якісь архіви Росія вивозить на свою територію, а якісь – знищує?

Чи є зв'язок між посяганнями РФ на людей – наприклад, музейних працівників, учителів і священнослужителів – та на культурні об'єкти?

Наше завдання – замислюватись над цими питаннями та неупереджено й обґрунтовано пояснювати всьому світу нюанси суті та мотивів поведінки Росії. Наголошувати, що Росія була і залишається імперією.

Корозійний, але досі існуючий російський імперіалізм не є очевидним для переважної більшості країн світу. Це особливо помітно у дискусії про покарання Росії за злочин агресії.

Тому украй важливо роз'яснювати, що у війні проти України РФ продовжує свою неоколоніальну практику руйнування української ідентичності. Зокрема, через знищення культурної спадщини.

Доводити, що окремі такі дії становлять злочин проти людяності у формі переслідування, а також можуть свідчити про геноцидальний умисел Росії знищити українців як політичну націю. Про це говорить, зокрема, Тімоті Снайдер.

Кілька років тому бойовики так званої ІДІЛ, "Ісламської держави Іраку та Леванту" або ISIS, знищували у Сирії ті культурні пам’ятки, які не відповідали їхній ідеології. До цього Талібан підірвав унікальні величезні статуї релігійно "ворожих" їм Баміанських будд.

Зараз ми бачимо, що Росія фактично повторює цю практику ІДІЛ та Талібану – проте у більш багатогранний спосіб.

Своїми численними порушеннями щодо культурної спадщини України – знищенням, переміщенням, незаконними археологічними розкопками, привласненням, експонуванням відповідно до власних мілітарних та історико-пропагандистських наративів – Росія намагається здійснити підміну ідентичностей та історії.

Це можна чітко простежити з перших років російської агресії в окупованому Криму: знищуючи старовинні мусульманські поховання або реалізуючи руйнівну "реконструкцію" кримськотатарського Бахчисарайського палацу, РФ прагнула "змодифікувати" минуле, сьогодення і майбутнє півострова та перетворити його на щось винятково "російське".

Ми з командою Кримського інституту стратегічних досліджень намагаємось робити наголос на цих питаннях як в Україні, так і на міжнародній арені. Так, проблеми "культурного стирання" поступово привертають міжнародну увагу, зокрема Ради Європи.

Маніпуляція міжнародним правом

Міжнародне право прописує чітко та конкретно основні правила у відносинах двох незалежних держав: принцип суверенної рівності, повага до політичної незалежності та територіальної цілісності.

Кордони України на момент відновлення незалежності у 1991 році визнані світовою спільнотою, в тому числі й Росією. Відповідно, коли українська нація визначилася щодо свого євроінтеграційного шляху, "просто не заважати і не втручатися" – це той мінімум, якого Росія зобов’язана дотримуватись за міжнародним правом.

Цікаво, що незважаючи на свої численні порушення, РФ довгий час не відмовлялася від міжнародного права як такого і постійно намагається маніпулювати його нормами у власних інтересах. І Україні важливо звертати на це увагу всього світу. Наведу кілька прикладів.

Від початку російської збройної агресії у 2014 році Росія заявляє, що Україна вчиняє геноцид російськомовного населення і за міжнародним правом вона начебто зобов’язана втрутитись і захистити цю мовну і національну групу.

Ще один приклад. У своєму обґрунтуванні повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го президент Владімір Путін послався на використання РФ права на самооборону. Це термін зі Статуту ООН. Але річ у тім, що право на самооборону Росії – або будь-якої іншої держави – не виникає превентивно і саме по собі.

Натомість ст. 51 Статуту ООН визначає, що індивідуальна або колективна самооборона має бути відповіддю на збройний напад. Україна такого нападу не здійснювала.

Жодні дії Росії не були санкціоновані Радбезом ООН.

Намагаючись нав'язати світові власну інтерпретацію міжнародного права, Росія обґрунтовує свої дії не як завойовницьку війну, а як такий собі хрестовий похід з "благими намірами" та "захист" поневоленого російськомовного населення.

Росіяни намагаються зберегти цей наратив навіть попри те, що їх почали виключати з міжнародних організацій (а з деяких організацій вони почали виходити самостійно), хоча і дещо зменшили звернення до міжнародного права після 2022-го.

Україні ж слід у всьому діяти за нормами міжнародного права та постійно роз’яснювати імперські та неоколоніальні практики, які Росія застосовує до нашої країни та наших людей.

Такий підхід дасть більш нюансоване розуміння контексту, мотивів і методів ведення війни Росією задля забезпечення її відповідальності за міжнародні злочини, зокрема за злочин агресії.

Вимоги до окупанта

Попри усі агресивні дії Росії щодо України, за нормами міжнародного права держава-окупант не може самовільно розпоряджатися культурною спадщиною на окупованій території. Це вимога Гаазької конвенції "Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту", сторонами якої є і Україна, і Росія.

Цей міжнародний договір зобов’язує Росію співпрацювати з державою, територію якої вона окупує, щодо механізмів збереження культурної спадщини.

До прикладу, якщо на окупованій території є музей, то такі питання мали би виглядати таким чином: як краще убезпечити його будівлю? як краще зберігати його графіку? чи потрібно щось передати на зберігання третій стороні і як це безпечно здійснити?

Росія, звісно, цього не робить і не консультується з Україною. З точки зору міжнародного права це вже є порушенням.

Лише за виняткових обставин – у разі руйнувань від збройних дій і за неможливості одразу сконтактувати з владою супротивника – держава-окупант може вживати обмежені самостійні дії зі збереження культурних об'єктів (ст. 5.2).

Росія ж і у першу фазу війни, і після повномасштабного вторгнення в односторонньому порядку вивозить українські артефакти на свою територію. Вона також видає дозволи на археологічні розкопки на окупованій території самостійно, без консультацій з Україною. Це теж порушення.

Але що тут ще залишається поза увагою? Мотиви.

Наприклад, у ситуації з Кримом Росія намагається показати російськість регіону та свою першість на півострові, тож уся українська та кримськотатарська присутність, яка старша за Росію, за їхнім світоглядом, має бути знищена.

Тому у випадку з Бахчисарайським палацом, переміщеними архівами та іншими артефактами також слід комплексно аналізувати спроби та інструменти підміни історичної ідентичності.

Як документувати злочини РФ

Важливим елементом забезпечення відповідальності за міжнародні злочини є їхнє правильне документування. Проте з фіксуванням злочинів, зокрема щодо знищення культурної спадщини, існує проблема навіть на тих територіях, до яких Україна має доступ.

Якщо порівнювати статистику Мінкульту, деяких міжнародних і неурядових організацій щодо задокументованих порушень, то часто можна побачити різні цифри і кваліфікації.

Ще одна складність – це відсутність гармонізованої методології оцінки та поспіх у тому, як різні організації кваліфікують ситуацію. Наприклад, у разі обстрілів – чи був це прицільний напад на культурний об’єкт або це використання неточної зброї, яка не гарантує дотримання принципу розрізнення між військовими цілями та цивільними об’єктами.

Свого часу, після підриву ІДІЛ у Сирії культурних пам’яток, Радбез ООН прийняв резолюцію 2347.

Вона засуджує здійснення нападів на культурну спадщину та визнає такі діяння посяганням на міжнародний мир і безпеку. Резолюція також наголошує на запобіганні та покаранні за використання прибутку від торгівлі мистецькими артефактами задля фінансування терористичної діяльності.

Радбез затвердив резолюцію 2347 одноголосно, зокрема через те, що вона стосувалася збройних груп, а не держав.

Тим не менш, голосуючи за цей документ, Росія підтримала заборону на описані у ньому діяння, незалежно від того, хто їх вчиняє. Тепер, під час збройної агресії проти України, РФ систематично порушує ще одну групу приписів, за які сама нещодавно голосувала.

Складова частина геноциду

Ще до повномасштабного вторгнення Кримський інститут стратегічних досліджень долучився до ініціативи Прокуратури АРК з підготовки повідомлення до Міжнародного кримінального суду про переслідування як злочин проти людяності.

Повідомлення роз’яснювало, що порушення представників Росії проти української культурної спадщини в Криму є частиною ширшої політики РФ з переслідування опозиції – кримських татар і українців – на окупованому півострові.

Зараз є підстави застосувати цю аргументацію про переслідування за політичною, релігійною та національною ознаками до подій на континентальній території України з 2022 року.

Встановлення злочину геноциду – з точки зору саме міжнародного права, а не політики або історії – є складним і нешвидким.

Воно вимагає доведення спеціального умислу винищити одну з чотирьох груп повністю або частково. У випадку України йдеться про національну групу.

У контексті російської агресії наявна інтерпретація злочину геноциду за міжнародним правом має, принаймні, три виклики.

По-перше, більшість юристів-міжнародників не знають історії російсько-українських відносин та не розуміють контексту.

Вони не бачать ставлення Росії до України як до другосортної нації, яку треба "виправити" або знищити. Їм треба більше часу на розуміння контексту та осмислення умислу РФ.

Велику роль на цьому етапі відіграють українські слідчі, прокурори та правозахисники. Вони мають допомагати іноземним колегам побачити, що воєнні злочини росіян не є спорадичними та відокремленими. Вони є частиною ширшої насильницької інфраструктури Росії щодо України, яка хоча і стала видимою у 2014 та особливо у 2022 роках, проте насправді має значно глибше імперське коріння.

По-друге, дотепер "винищення" в контексті геноциду інтерпретувалося саме як фізичне знищення представників групи.

Проте вже Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії у кількох справах почав розглядати вплив інших злочинів, зокрема проти культурної спадщини, на можливість групи зберегти свою ідентичність і вижити не лише у фізичному, а й у більш тонкому, історико-культурному сенсі.

Росія спалює українські книжки, забороняє українську мову, викладання українською, відзначення певних українських та кримськотатарських свят, змінює та мілітаризує освітню програму, зокрема з історії.

Українським юристам та їхнім колегам слід показувати, як ці діяння росіян – санкціоновані вищим політичним і військовим керівництвом – поєднуються з фізичним переслідуванням українських учителів, культурних діячів, громадських активістів, певних державних службовців і ветеранів.

І як таке поєднання може свідчити про намір винищити ціннісно-активістське ядро українців, які чинять спротив окупації та ширшому екзистенційному наступу Росії на свою державність і право на існування.

Третя проблема полягає у тому, що в існуючій міжнародній судовій практиці злочин геноциду переважно доводили постфактум – себто після масштабної кількості жертв і, часто, вже після завершення збройного конфлікту.

Так було у ситуації з Голокостом (Нюрнберзький процес відбувся після Другої світової війни) та геноцидом у Руанді (руандійський Спецтрибунал був створений після масового винищення етнічної групи тутсі).

Кількісно, в Україні вже багато жертв, особливо враховуючи супутникові знімки масових захоронень із Маріуполя та колективні могили зі звільнених районів Харківщини. Ймовірно, з деокупацією ця страшна статистика зростатиме.

Важливо також, що аналіз російських катівень і методів катувань на звільнених українських територіях усе більше свідчить про їхню організовану систему, спрямовану на придушення української ідентичності – або фізичне знищення її носіїв.

Український контекст вирізняється тим, що попри активні збройні дії державні інституції встояли та працюють, а правозахисна спільнота має значний досвід документування та аналізу злочинів, вчинених у Криму та на Донбасі, і проактивно співпрацює з національними та міжнародними слідчими для мінімізації безкарності Росії.

Таким чином, Україна інституційно спроможна реагувати на прояви геноцидальних практик РФ ще до завершення агресії.

І тим самим спонукати міжнародну спільноту допомагати запобігти подальшій ескалації геноциду.

Крім того, логіка положень Конвенції про заборону геноциду та Римського статуту, за яким працює Міжнародний кримінальний суд, також полягає у запобіганні злочинам.

Україна має актуалізувати впровадження змін, час яких давно настав, та допомогти скоригувати заскорузлий підхід міжнародного права до злочинів геноциду, агресії, екоциду та порушень проти культурної спадщини.

Важливим аспектом таких змін є не лише більш справедливе покарання, а й ефективне запобігання таким злочинам.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів

Записала Оксана Купер для проєкту "Поширення та відновлення документування порушень: культурна спадщина України під час війни" громадської організації "Кримський інститут стратегічних досліджень", який реалізується в рамках Програми сприяння громадській активності "Долучайся!", що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні.

Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.