Модель для Центральной Европы. Почему выборы в Польше изменят не только польскую политику
Польща сказала своє слово – і рекордно висока явка на парламентських виборах 15 жовтня лише підтверджує це.
Мене надихає, як начебто далекі від політики люди зрозуміли, що від них залежить, якою буде Польща, і прийшли на вибори.
Результат цих виборів вже відомий – в опозиційних партій є непоганий шанс сформувати коаліцію і завершити восьмирічний період домінування партії "Право і справедливість". Попереду ще чимало складнощів – серед опозиції чимало розбіжностей, а коаліція з трьох партій фактично є конгломератом з багатьох партій і рухів.
Тим не менш, вердикт цих виборів однозначний: люди прагнуть змін.
Особливо це стосується молоді, де лише 15% віддали голоси за партію влади.
У Брюсселі від результатів виборів видихнули. У Вашингтоні теж, хоча фокус уваги там зараз зовсім інший.
А більше за всіх видихнули у Берліні, адже німецько-польські відносини були у стані вільного падіння. Чого варта тільки дипломатична нота з вимогою виплати фактично репарацій за шкоду, завдану під час Другої світової, причому подана саме 3 жовтня – в день національного свята Німеччини.
Хтось у Польщі вважає це вдалим тролінгом, у Німеччині ж це сприйняли як невдале хамство.
В Києві теж багато хто видихнув, адже емоційні сплески останніх місяців дуже тривожать, вони ведуть до ерозії унікальної атмосфери солідарності в наших відносинах, а емоційна криза швидко почала набувати ознак політичної.
А ця солідарність нам критично потрібна: зараз і на перспективу.
Втім, ті, хто сподівається, що у Польщі все зміниться миттєво, як у казці, скоріш за все, обманюють самих себе.
"Право і справедливість" формально виграла вибори і має багато прихильників, більш того, її представники посідають чимало важливих посад – від президента і голови центробанку до суддів найважливіших судів, включно з конституційним.
Головна боротьба ще попереду, і вибори – це тільки перший її раунд.
Дуже непростою буде дискусія і щодо важливих для нас питань, у тому числі зернового експорту, адже особисто Дональд Туск і стабільність майбутньої коаліції прямо залежать від голосів польських фермерів.
Усе це, звісно, важливо, але результати польських виборів ставлять щонайменше два стратегічних питання – для ЄС і для нас як майбутньої частини Євросоюзу.
По-перше, політика в країнах Центральної Європи: Польщі, Чехії, Угорщині і Словаччині – все більше сприймається як змагання і суперництво між двома течіями, демократично-центристською та умовно автократично-популістською.
Остання є "коктейлем" з автократичних тенденцій, обмеження свободи медіа, популізму, націоналізму в його негативному сенсі і намагання звинувачувати "зовнішні сили", зокрема ЄС та США, у бажанні обмежити національну політику.
Результат цього коктейлю дуже різний у кожній країні – Віктор Орбан, Роберт Фіцо (який повертається на посаду прем'єра Словаччини), Андрей Бабіш та Ярослав Качинський, звісно, є дуже різними політиками, але вони так чи інакше цю тенденцію уособлюють і мають значну підтримку кожен у своїй країні.
Як наслідок, у Центральній Європі сформована стала політична модель, яку без таких політиків складно уявити.
Це створює стратегічний виклик для нашої євроінтеграції, адже ці сили будуть послідовно і прагматично вирішувати свої проблеми з Брюсселем і з нами – за наш рахунок.
Ба більше, вони намагатимуться у своїх інтересах впливати на зміни, які потрібні Євросоюзу для ефективного розширення.
Деталізоване розуміння, "хто є хто" в центральноєвропейських країнах, стає для нас не менш важливим, ніж у США чи Німеччині – в буквальному сенсі.
І звісно, так само критичним є створення нових форматів за участю "нових" та "старих" членів ЄС – тут варто вже як перший крок починати "перезавантажувати" Веймарський трикутник Франція – Німеччина – Польща і "додавати" туди Україну. Польська коаліція на чолі з Туском для цього – майже ідеальний момент.
По-друге, всім очевидно, що українська політика не буде такою, як раніше – в ній зміниться все, від суспільного договору і конституції до власне розуміння, що таке репрезентувати громадян.
Одночасно Україна починає бути частиною Центральної Європи – геополітично, економічно і, головне, історично та ментально.
Для багатьох в Євросоюзі, але не тільки, це ставить питання, а чи буде майбутня українська політика функціонувати за умовною моделлю центральноєвропейської, тобто на основі протистояння і суперництва між демократично-центристською та "автократично-популістською" тенденціями.
Звісно, це занадто спрощує реальність, але дійсно є предметом обговорень в Євросоюзі.
Зрозуміло, що вибір за нами, але цей вибір матиме визначальний вплив на наш рух до ЄС.
Центральна Європа в процесі нашого приєднання до Євросоюзу стане окремим центром впливу, але це не має заважати ефективному процесу ухвалення рішень всередині нього. А на додачу – не має вести до проблем з верховенством права, як це вже має місце для Угорщини та (поки що) для Польщі, інакше Євросоюз буде просто паралізований.
"Старі" члени ЄС критично розуміють цю небезпеку і намагатимуться мати нас як надійного та передбачуваного партнера всередині Євросоюзу і не форсуватимуть передвступний процес, поки не переконаються, що майбутній ЄС функціонуватиме ефективно. Для цього в них є більш ніж достатньо інструментів.
Польські вибори стали своєрідним дзеркалом, яке має показати, якою буде політична модель Центральної Європи і як вона вплине на наші перспективи.
Це питання, а також майбутня модель безпеки для України зрештою й визначатимуть швидкість та якість євроінтеграції України.
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів