Головой, а не только сердцем. Зеленский должен отказаться от эмоциональных решений по войне в Израиле

У той момент, коли цей текст буде опублікований, президент України, імовірно, знову готуватиме поїздку до Ізраїлю, про перенесення якої стало відомо у вівторок. Численні повідомлення джерел свідчать, що Володимир Зеленський справді прагне полетіти у Тель-Авів та підтримати єврейську державу у війні, яку та зараз веде. До слова, джерела ЄП свідчать, що 7 листопада ця поїздка дійсно планувалася; через неї навіть пересунули інші міжнародні зустрічі.  

Однак якщо вона справді відбудеться – то може стати найбільшою помилкою Зеленського у сфері зовнішньої політики від початку великої війни.

Візит до Ізраїлю легко обґрунтувати емоціями, але він позбавлений раціональності та здатен зруйнувати те, над чим українська держава працювала тривалий час.

І якщо ще є можливість відмовитися від цього візиту – це варто зробити.

* * * * *

Рівно місяць тому, 7 жовтня, світ сколихнули новини з Ізраїлю, де озброєні бойовики ХАМАС розпочали масштабну терористичну атаку на єврейські поселення на півдні країни.

Немає і не може бути виправдань діям терористів. Ця теза сприймається як незаперечна усім цивілізованим світом, а події того дня стали її наочною ілюстрацією. Саме тому в перші дні десятки іноземних лідерів та очільників дипвідомств поспішили виступити із заявами про підтримку Ізраїлю та співчуття його народові. Зробила це тоді й Україна – спершу в однозначній заяві МЗС, потім – в особистій розмові Зеленського з ізраїльським прем’єром Нетаньягу.

Тоді це було доречно і виправдано.

Але за місяць змінилося дуже багато. Розпочалася наземна військова операція, до якої у світі лунає дуже багато питань та претензій. Тож тепер ізраїльська війна точно не є чорно-білою, якою її нерідко сприймали на початку конфлікту.

То чи варто Україні публічно декларувати, що Київ підтримує нинішні дії уряду та армії Ізраїлю? А візит президента до воюючої країни може мати лише таке прочитання.

Звісно, президент Зеленський має право одноосібно визначати зовнішню політику України – таке право йому дав український народ у 2019 році, таке повноваження за ним закріплює Конституція. Але він має бути свідомий того, що такий його крок здатен завдати Україні дуже серйозної шкоди.

По-перше, Україна "поцілить собі в ногу" у питанні близькосхідної політики.

Ще до початку великої війни Київ докладав зусиль для того, щоб відновити свої відносини з державами Близького Сходу, але ця робота не була достатньою.

Але у 2022 році це завдання стало критично важливим. І через важливість двосторонніх відносин. І через те, що без близькосхідних держав складно, якщо взагалі можливо говорити про світову коаліцію на підтримку українського бачення миру та перемоги. Лідери арабського / мусульманського світу впливають на інші держави, зокрема в Африці й Азії.

Треба визнати, що за останні півтора року тут відбулися серйозні зміни. Титанічна робота багатьох людей (і це не перебільшення) дозволила налагодити діалог з кількома столицями регіону. Це дало результати, як офіційно оголошені (на зустріч щодо "формули миру" у Джидді вдалося затягнути Китай лише за посередництва саудитів і тепер, схоже, їх знову потрібно просити про це), так і непублічні (постачання до ЗСУ з мілітаризованих держав Затоки важливі, хоч вони й не афішуються).

Але обравши сторону Ізраїлю в нинішній війні, Україна руйнує ці здобутки.

Для арабських держав такі дії – неприпустимі. Тому розраховувати на збереження рівня їхньої підтримки після візиту Зеленського – недалекоглядно та наївно.

По-друге, дії України "здивують" також інших наших партнерів.

Це, зокрема, і Євросоюз, де зараз дедалі більше критикують дії ізраїльської влади під час останнього етапу війни, і роблять це не без підстав. Утім, усередині Європи немає узгодженої в деталях "ізраїльської" позиції, тож Україна, навіть маючи статус держави-кандидата, зберігає високу гнучкість, яка не означатиме відхід від спільної зовнішньої політики Євросоюзу.

А от з Туреччиною – все однозначніше. 

За останні тижні Ердоган гранично радикалізувався, і разом з ним це зробило турецьке суспільство.

У Туреччині бойові дії у Газі сприймають не як війну Ізраїлю проти ХАМАС, а як ізраїльсько-палестинську війну, де ЦАХАЛ – це армія агресора, окупант, який поводиться варварськи та довільно вбиває мусульман. А ті держави, які солідаризуються з агресором, на думку мільйонів турків, автоматично підтримують також дії, які – у цьому в Туреччині є абсолютна одностайність в оцінці – є агресією та міжнародним злочином.

Рівень того, наскільки чорно-білим є конфлікт в Ізраїлі в очах пересічних турків, неможливо переоцінити. Антиізраїльські настрої тут і раніше були сильними, але зараз вони злетіли до небес. Тому протестувальники штурмують авіабазу США або громлять кав’ярні Starbucks після того, як ця компанія змусила свою профспілку видалити твіт про "солідарність з Палестиною".

Володимиру Зеленському перед візитом до Ізраїлю треба чесно відповісти самому собі: чи хоче він, щоб Україна у Туреччині мала подібну асоціацію? Президент точно знає про те, що офіційна Анкара має хитку позицію щодо російсько-української війни, і та підтримка, яку Україна має, не є гарантованою навічно, за неї щоразу доводиться боротися.

То чи готовий він пожертвувати всім цим заради своєї зустрічі з Нетаньягу?

По-третє, це – питання цінностей. Цей пункт останній за рахунком, але не за важливістю.

Україна не раз підкреслювала, що для нас цінності та міжнародне право – передусім. Це – тверда позиція, яка лежить в основі нашої боротьби проти вторгнення РФ, яка допомагає зберігати та нарощувати підтримку світу і яка зрештою має призвести до міжнародного покарання держави-агресора та її нинішнього керівництва.

У першій декаді жовтня, у дні, коли бойовики ХАМАС утримували захопленими ізраїльські поселення, саме цей аргумент підштовхував до підтримки Ізраїлю.

Цей ефект додатково посилювали історії, які були запущені ізраїльськими ЗМІ, на кшталт розповідей про "відрізані голови ізраїльських дітей", на яку послався у своїй промові навіть президента США Байден. Щоправда, потім з’ясувалося, що ця історія була абсолютним фейком для західної аудиторії, чітким аналогом "хлопчика в трусиках", а світовим ЗМІ довелося перепрошувати у аудиторії. Але у цю історію повірили світові лідери, і у перші дні вона вплинула на ставлення світу до подій навколо сектора Гази.

Утім, навіть якщо відкласти вбік фейки, злочини ХАМАС під час терактів у жовтні є незаперечними. Тож всесвітня підтримка Ізраїлю у перші дні мала під собою всі підстави. І саме тому західні лідери деякий час їздили з візитами підтримки до Ізраїлю, змінюючи одне одного.

Але всі поїздки припинилося 25 жовтня. Бо 27-го ЦАХАЛ розпочав наземну операцію в Газі.

І далі все стало зовсім не однозначним. Кількість цивільних жертв стрімко зросла (усі дані неточні, але міжнародні організації сходяться на думці, що лише кількість загиблих дітей обліковується в тисячах).

І охочих солідаризуватися з діями тамтешнього уряду більше немає. Навіть США, за даними американських медіа, приховано працюють над тим, щоби переконати Нетаньягу змінити тактику, для чого Блінкен вже вкотре літає на Близький Схід. Бо те, що відбувається там, часто виходить за межі скептичних очікувань.

А окрім того, на цьому етапі війни саме Ізраїль є однозначним порушником міжнародного права – як держава-окупант (це не емоційна характеристика, а міжнародно-правовий термін). А держави Європи прямо кажуть про те, що дії ЦАХАЛ "більше не є пропорційними".

То навіщо Києву йти проти мейнстриму і солідаризуватися з ним?

Треба також наголосити: все написане не означає захисту адміністрації Гази чи підтримки політики переважної більшості її мешканців. Вище вже йшлося, і варто повторити: теракти ХАМАС є незаперечними, їх неможливо виправдати. 

У цій війні немає правих. Немає чорно-білої картини. 

А також, ще важливіше, у влади Ізраїлю не було іншого виходу, окрім антитерористичної операції. Бо цього вимагало ізраїльське суспільство. Бо теракти хамасівців тривають вже не перше десятиріччя. 

Але це не привід для України ставати на чийсь бік, ризикуючи своєю нейтральністю на світовій арені та збереженням подальшої підтримки партнерів.

Причому практичних переваг, плюсів від цієї поїздки немає.

Візит Зеленського не змінить принципову політику ізраїльського уряду про непостачання до України озброєння. Навіть після відходу від влади Нетаньягу. У тому числі через те, що державі Ізраїль ближчим часом зброя буде потрібна самій, а передусім – системи ППО, за якими найбільше "полює" Україна.

Також цей візит не допоможе змінити ставлення США (єдиної великої держави, яка лишається твердим союзником ізраїльського уряду) щодо допомоги Києву. Бо від україноскептиків у Вашингтоні звучать інші аргументи, і вони вимагають від Києва реформ та підзвітності, а не зміни зовнішньої політики.

То як так сталося, що Зеленський вирішив поїхати до Ізраїлю?

Напевно, єдине можливо пояснення – емоції. Тобто емоційна підтримка Ізраїлю, яку Володимир Зеленський не приховує.

А ще – схильність президента до ухвалення рішень "на відчутті", навіть коли члени команди мають іншу позицію. Бо дуже складно повірити, що дипрадник Андрій Сибіга, що був послом у Туреччині і чудово розуміє ризики на турецькому напрямку, міг бути прибічником цієї поїздки. Чи що її підтримали в МЗС після того, як міністерство ще в середині жовтня змінило тональність заяв і почало говорити про потребу зменшити кількість цивільних жертв у Палестині. Та й Андрій Єрмак, який опікувався Близьким Сходом, навряд у захваті від того, що ці здобутки – під загрозою руйнування.

Загалом емоції у зовнішній політиці – поганий порадник. 

Особливо для України, для якої збереження зовнішньої підтримки необхідно для виживання. Тому президенту варто зважити на наслідки поїздки до Ізраїлю.

На переконання автора цих рядків, зараз від неї просто необхідно відмовитися.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів