Останніми місяцями важко було не помітити, як змінилася риторика Польщі щодо України.

Шпальти провідних українських та польських видань рясніли різкими цитатами польських політиків, які вимагали історичної справедливості, порозуміння та дозволів на проведення досліджень та ексгумацій жертв Волинської трагедії.

А деякі міжнародники заговорили про те, що сусіди дійсно можуть спробувати заблокувати чи сповільнити євроінтеграцію України, якщо наше суспільство і політикум не підуть на поступки в історичних питаннях. 

І хоча повноцінно та докладно ніхто з власників високих кабінетів країни над Віслою не описав, про які саме поступки йдеться, але може виявитися, що до змісту такої домовленості ніхто насправді й не зацікавлений переходити.

Політики проти істориків

Вочевидь, у міждержавних відносинах, а тим більше між близькими країнами-сусідами історія ніколи не буде просто історією, але завжди матиме політичне забарвлення чи присмак.

Втім, це не означає, що слід відмовлятися від діалогу та гармонізації історичних політик держав для зменшення напруги між народами та недопущення конфліктності в майбутньому. Так, ця справа не є простою, і щодо 100% питань порозуміння досягти не вийде, адже завжди різні суспільства матимуть різні погляди на певні події, певних постатей і певні періоди, але мета така точно має бути присутня.

У наших стосунках із поляками до таких складних тем належать події початку XX століття, міжвоєнного періоду та найгостріша, напевно, тема - Волинська трагедія. При цьому йдеться не тільки про кваліфікацію подій етнічного протистояння українських та польських повстанських організацій 1943-1945 років, а й про передумови конфлікту, визначення кількості жертв і навіть процедури й порядок сучасного їх пошанування.

У практичному вимірі вся ця історія має щонайменше п’ять форм міждержавної взаємодії:

• дії на найвищому політичному рівні (міждержавні комісії з порозуміння, відомчі робочі групи, створення і прийняття рамкових документів щодо кваліфікації подій минулого та означення спільного бачення співпраці та майбутнього);
• діяльність фахових експертних середовищ для забезпечення здорового історичного та культурного діалогу;
• проведення досліджень місць поховань, злочинів та вбивств;
• проведення (за потреби) ексгумацій та перепоховань;
• облаштування місць пам’яті за допомогою встановлення табличок, пам’ятних знаків, пам’ятників чи меморіалів або реалізація сучасних практик живої пам’яті.

Усі ці форми співпраці мають відбуватися на підстави законодавства кожної з країн і на базі рамкової Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Польща про збереження місць пам'яті і поховання жертв війни та політичних репресій від 1994 року.

Важливо зауважити, що всі з перелічених процедур потребують дуже ретельного фахового опрацювання, дослідження архівів, свідчень, залучення істориків, культурологів, археологів, фахівців із проведення пошукових робіт, комунікацій, а часом і криміналістів та судмедекспертів.

Відтак це сфера, де першу скрипку завжди мають грати не політики, а фахівці. Принаймні якщо на меті є саме розуміння подій, розв’язання складних питань та пошанування загиблих.

Але як ми можемо судити з польського медійного простору останнього часу, більшість заяв та резонансних коментарів робили саме політики різного рівня (не історики, не фахівці у поховальній справі, не архівісти), та ще й не щодо цілого комплексу проблемних питань, а вибірково, щодо дуже специфічного напрямку – пошукових робіт та ексгумацій.

Прикметно, що ця тема практично завжди викликає увагу публіки, адже є однією з найбільш чутливих, бо стосується насильства над невинними та переміщення людських останків. Що цікаво, то це те, що більшість політичних заяв щодо цих тем взагалі не містили жодної конкретики щодо розташування таких місць чи окреслення процедур догляду за ними.

Водночас для цієї теми стало типовим акцентування саме на етичному вимірі питання, що, мовляв, забороняти ексгумації неетично.

Окремі коментатори в екзальтованості заяв вийшли взагалі за межі здорового глузду, заявляючи буквально, що в Україні польські "кістки валяються по полях, ровах та криницях Волині та Галичини". Це при тому, що жодних прикладів таких місць коментатори не наводять, а при цьому, за офіційними даними Українського інституту національної пам’яті, абсолютна більшість відомих польських місць пам’яті в Україні (навіть нелегальних) має опоряджені могили, пам’ятні знаки чи принаймні хрести (а невідомі поховання не можна одразу ексгумувати, як пропонують численні коментатори, адже їх спочатку треба знайти і дослідити).

Усе це змушує визнати, що формат відносин, який вибудовується довкола загальних нефахових заяв, не свідчить про бажання налагодити нормальний діалог чи досягти поступу в питаннях історичних.

Такі факти, навпаки, вказують на можливі спроби політизації історичних та меморіальних питань.

І це за практично повного ігнорування польською стороною того, що причиною неохочого надання польській стороні дозволів на різні типи робіт викликано тим, що з 2015 року в Польщі українські могили не відновлюються після актів вандалізму (більше про головну перепону в нормалізації українсько-польських відносин у сфері місць пам’яті можна прочитати тут).

Міф про "мораторій"

На окремий подив в усій історії з численними польськими заявами заслуговує звернення до теми "мораторію на пошукові роботи та ексгумації".

І хоча час від часу цей вираз з’являвся в українських медіа і навіть у заявах фахівців, але ані в юридичній, ані в практичній площині такого мораторію немає.

Перш за все, слід почати з того, що в українському законодавстві взагалі не існує процедури, яка б могла подібний мораторій встановити. Профільні нормативні акти просто не містять механізму його запровадження, а також не передбачають таких повноважень для будь-якого державного службовця.

Як Міністерство культури та стратегічних комунікацій, яке уповноважене на видачу дозволів на проведення пошукових земляних робіт (досліджень потенційних поховань та місць загибелі людей), так і урядова Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій, яка уповноважена надавати дозволи на проведення ексгумаційних робіт та встановлення меморіалів, можуть лише розглядати подані на такі роботи заявки і приймати рішення (або не приймати), виходячи з якості поданих документів та обґрунтованості такої заявки. Жодних системних заборон вони встановити не можуть.

Звісно, ці державні органи зважають на виконання або невиконання партнерами своїх зобов’язань, але не наділені правом запровадити якісь постійні обмеження.

По-друге,

фактичний стан справ не підтверджує заяви поляків про "мораторій".

Лише з 2019 року ми знаємо, що польська сторона тричі отримувала дозволи на проведення пошукових робіт. Останній такий дозвіл на дослідження було надано українською стороною після підписання меморандуму міністрів культури у 2022 році, а дослідження проведене у 2023 році на території колишнього села Пужники в Тернопільській області.

Тут також слід додати, що далеко не завжди існує потреба у проведенні ексгумацій після дослідження місць поховань.

Якщо тлінним решткам нічого не загрожує, якщо зовсім поряд немає будівництва чи якість ґрунтів не призводить до пошкодження поховань, то фахівці, як правило, рекомендують проводити меморіалізацію прямо на місці виявлення, не турбуючи і не піддаючи ризику цілісність останків під час підняття із землі, транспортування та перепоховання.

В такому разі встановлення пам’ятного знаку, облаштування могили чи меморіалу також потребуватиме менше зусиль та ресурсів.

Відтак останній вал коментарів польських публічних осіб щодо ексгумацій без аналізу ситуацій, вказання конкретних місць поховань, замовчання польською стороною невиконання своїх зобов’язань, а також ігнорування того факту, що жодного мораторію немає, скоріше свідчить про їхні політичні мотиви, аніж про етичні, гуманістичні чи тим більше діалогічні наміри.

"Нащо нашим бюрократам змінювати тактику?"

Минулого місяця я мав спілкування з депутатом польського сейму від партії "Право і справедливість" (до так званих "яструбів" він ніколи не належав й завжди займав доволі помірковану позицію), і вже коли розмова підходила до завершення, він несподівано поставив доволі пряме питання на тему польсько-українських історичних домовленостей:

"А чого ви думаєте, що хтось збирається далі виконувати зобов’язання, взяті у 1990-ті? Ми вже майже 10 років як їх не виконуємо, а все одно маємо прогрес. Дозволи хоч повільно, та видаються, питання обговорюються на найвищому рівні, навіть непогоджені статуї левів на цвинтарі Орлят у Львові дозволили поставити на виду. Нащо нашим бюрократам змінювати тактику?".

Загалом у розмові він виклав дуже просту думку, що допоки невиконання зобов’язань з польського боку буде виглядати як сильне рішення, то ніхто від нього відмовлятися не буде.

Питання будуть заговорювати, шукати якісь теми для переключення уваги від зруйнованої української могили на горі Монастир, що стала каменем спотикання, але найголовніше – весь час акцентуватимуть на тому, що це саме українська сторона непоступлива і не дає дозволів на гуманну справу ексгумації.

Допоки широка публіка не заглиблюватиметься у деталі і не дасть сигнал політикам, що вони загралися, доти нічого не зміниться.

При цьому тут уже навіть не має значення, хто саме при владі – що ліберали, що консерватори однаково хочуть мати безпрограшні теми.

І хоча є ще у Польщі люди з тверезим поглядом на ситуацію, наприклад, ексміністр закордонних справ Яцек Чапутович, які готові публічно назвати таку політику в часи війни "політикою гієни", однак це швидше виняток, ніж якийсь серйозний суспільний мейнстрим, здатний змінити налаштування коаліційного уряду Дональда Туска чи тим більше послідовно непоступливу позицію політиків від "ПіС".

За таких умов порушення поляками зобов’язань і невідновлення пошкоджених могил без надмірного привернення до цього уваги в польських медіа може бути свідомою тактикою.

Тоді виходить, що відмова чи неохоче видавання українськими органами влади дозволів полякам (а це сфера саме двосторонньої рівноправної співпраці, де за багато десятиліть стало нормою приймати дзеркальні рішення), які не виконують свої зобов’язання, обов’язково підсвічується у польських ЗМІ та політизується, стає вигідною медійною тактикою, адже обурює простих виборців і підвищує рейтинг найбільш полум’яних "борців за історичну правду".

При цьому втрачається аргумент здорового глузду та рівноправності, на який дедалі більше звертають увагу сторонні спостерігачі навіть у самому ЄС – із польської риторики та бездіяльності може напрошуватися висновок, що в їхній логіці значення має тільки гідність польських жертв, цілісність польських меморіалів, а українськими можна знехтувати.

Попри збіг численних фактів, не хотілося, щоб це виявилось правдою і щоб сучасна європейська нація могла мати таку стратегію поведінки щодо сусідньої держави, та ще й у часи війни.

Тут оптимізму дещо додає остання заява президента Польщі Анджея Дуди, який закликав не прив’язувати історичні питання до вступу України в ЄС, тож залишається ще надія, що новий польський уряд розбереться з тонкощами ситуації і зможе прийняти адекватні рішення й перезавантажити українсько-польські стосунки в історичній сфері.

Перетворення ворожнечі на політику

Найбільший сум у цій історії викликає те, що фактично за останнє десятиліття, переважно через позицію польських консервативних політиків, було підважено два десятиліття роботи у 1990-х та 2000-х роках і зусиль обох народів щодо відбудови історичного діалогу на засадах гуманності, християнських принципів та здорового прагматизму.

Потужний принцип "пробачаємо та просимо пробачення", який червоною ниткою проходив крізь численні двосторонні документи, був в односторонньому порядку відкинутий польською стороною і замінений на позицію постійних претензій та вимог.

При цьому вимог та претензій, які будуються не на історичних фактах та повноті контексту двосторонніх стосунків у XX столітті, а, як колись уже застерігав український парламент – на основі "політизації трагічних сторінок українсько-польської історії".

У сухому підсумку наразі ми маємо таку ситуацію, що значна частина польського суспільства "накручена" політиками і болісно-вороже ставиться до українців в питаннях історичних, в першу чергу через спрощений виклад подій Волинської трагедії та екстраполяцію відповідальності за неї на всю сучасну Україну.

Водночас українці у переважній більшості своїй мало цікавляться цими сторінками історії та практично не мають до поляків серйозних історичних претензій (ані щодо наслідків співпраці Петлюри з Пілсудським, ані щодо офіційної польської політики санації та пацифікації проти українців (де-факто – агресивної асиміляції) у міжвоєнний період, ані щодо численних українських жертв польських повстанських організацій в 1940-х роках, ані щодо операції "Вісла").

Українці зазвичай сприймають польських сусідів позитивно у контексті історії дружніх взаємин останніх десятиліть.

Так само в Україні на офіційному рівні відсутній виправдальний дискурс щодо Волинської трагедії, а навпаки, чітко визнається, що ті, хто брав участь у вбивствах цивільних, не можуть бути беззастережно героїзовані й уникнути осуду, навіть якщо йдеться про борців за незалежність України.

Однак така ситуація не може тривати вічно.

Якщо конфронтаційна риторика збережеться надалі, якщо польська сторона продовжить миритися з актами вандалізму проти українських могил та місць пам’яті у себе і при цьому вимагатиме від української сторони поступок у облаштуванні польських місць пам’яті в Україні, а їхні політики продовжуватимуть огульні звинувачення українців у злочинах минулого без жодних спроб налагодити дійсно експертний діалог, – то це може призвести до появи ресентименту вже в української широкої публіки.

Тоді зацикленість на ворожнечі дійсно може стати політичною нормою для обох народів, а історичні питання перетворюватимуться на токсичні.

Годі буде шукати більшого приводу для радості росіян-імперців та путінських пропагандистів.

Тож порядок денний для українських та польських урядовців, а також усіх долучених до вирішення цих історичних проблем виглядає цілком очевидно.

Якщо ми хочемо добра українцям та полякам, то мусимо нарешті перейти до конструктивних та фахових дій – менше політичних заяв, а більше конкретних справ.

"Дорожня карта" подолання цієї кризи виглядає так:

- відновлення вандалізованих поховань українців у Польщі;

- надання полякам усіх необхідних їм дозволів на пошукові та ексгумаційні роботи (наразі відомо про 10 чи 12 запитів);

- надання обома сторонами земельних ділянок для розширення цвинтарів та облаштування місць поховань (наприклад, у Пикуличах і у Мостиськах);

- запуск інституційних механізмів вирішення проблемних питань щодо поховань та місць пам’яті (або група між інститутами національної пам’яті, відповідно до домовленостей 2020 року, або група між міністерствами культури, відповідно до меморандуму 2022 року);

- відновлення українсько-польського форуму істориків або іншої аналогічної платформи для опрацювання складних історичних тем та вироблення не популістичної, а реалістичної картини подій минулого, яка надалі буде поширена в обох суспільствах.

І нарешті, цей процес має завершитися ухваленням спільної рамкової заяви на найвищому політичному рівні, яка розставить крапки над "і", засудить політизацію історії, акцентує на пріоритеті чесності та примирення після майже десятиліття турбулентності.