Основа победы популистов: как пандемия до сих пор влияет на политику в мире и как этому помешать

Не тільки Дональд Трамп повернувся до Білого дому. На додачу ультраправі готуються посісти посаду канцлера Австрії вперше в повоєнній історії країни, а Німеччина стрімко наближається до непростих виборів наступного місяця після розпаду "світлофорної коаліції".

Чому громадяни цих країн відмовляють у підтримці традиційним політичним силам? Чи існує спільний знаменник їхнього незадоволення? 

Багато коментаторів дійшли висновку, що останні політичні результати спричинені поширеним "упередженням проти чинної влади". Але це не пояснює, чому виборці звернулися проти тих, хто був при владі.

Одне пояснення – це інфляція. Але інша, значною мірою недооцінена причина – це наслідки пандемії, яка залишила багато суспільств не лише з відчуттям втрат, але й з нерозв’язаними конфліктами та глибокою недовірою. 

В Австрії ультраправі значною мірою скористалися незадоволенням тим, як управляли пандемією.

В Італії 40% виборців, які підтримали партію прем'єр-міністра Джорджі Мелоні "Брати Італії", вважали, що рішення попереднього уряду щодо вакцин були "недемократичним обмеженням свобод громадян".

А Трамп під час своєї другої інавгураційної промови отримав гучні оплески, коли пообіцяв повернути на службу військових, звільнених за невиконання вимог щодо вакцинації. 

Лібертаріанське обурення через обмеження та мандати – це одне, але стійка недовіра до науковців – це зовсім інше. Це впливає не лише на охорону здоров’я, але й на кліматичну політику та інші політизовані сфери науки.

Попередній президент США Джо Байден настільки побоювався переслідування науковців з боку нової адміністрації Трампа (з їхніми "списками ворогів"), що за останні години свого президентства заздалегідь помилував очільника Національного інституту алергії та інфекційних хвороб США часів пандемії Ентоні Фаучі.

Натомість Дональд Трамп, намагається догодити своїй електоральній базі, скасувавши федеральну охорону Фаучі, незважаючи на постійні погрози його життю.

Кандидат Трампа на пост голови Національного інституту здоров’я Джей Бхаттачар’я найбільше відомий тим, що занижував масштаби пандемії та закликав до широкого поширення вірусу задля досягнення колективного імунітету.

Він також активно виступав за прив’язку фінансування науки до рівня академічної свободи в університетах, хоча неясно, як саме це оцінюватиметься.

Минулої осені він погодився виступити на благодійній вечері Інституту Хартленд – центру заперечення змін клімату. Серед інших спікерів були правий британський політик Найджел Фарадж та австрійський проросійський ультраправий політик Гаральд Вілімський.

Обережність щодо наукових висновків є нормальною. Як зазначав Карл Поппер та інші філософи науки, вчені мають бути готові до спростування своїх гіпотез і вітати запитання та виправлення.

Проблема в тому, що дуже небагато з нас здатні оцінювати наукові дебати, не кажучи вже про те, щоб кидати виклик загальноприйнятим висновкам (навіть якщо ми "провели власне дослідження").

У сучасній інформаційній екосистемі легше, ніж будь-коли, відкидати незручні факти, посилаючись на нібито помилки під час пандемії або на теорії змови та незаконно наділених владою науковців. 

Багато суперечок про пандемію просто відображають чинні політичні поділи.

Але це не було неминучим. Це стало результатом того, що певні політики розглядали вірус як черговий фронт у культурній війні.

Навіть серед ультраправих були різні політичні траєкторії. У той час як Трамп і колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару пропагували лібертаріанську політику та шарлатанські методи лікування (наприклад, введення відбілювача), Віктор Орбан дотримувався відносно обмежувального підходу.

Що можна зробити? Один із варіантів – створити незалежні комісії, які сформують належний історичний запис про те, як управляли пандемією.

Хто які рішення ухвалював і чому? Яка була невизначеність і як оцінювали ризики та компроміси? 

У теорії така ідея матиме підтримку в різних політичних колах.

Венчурний капіталіст і фінансист ультраправих Пітер Тіль нещодавно закликав створити ініціативу на зразок Комісії правди та примирення в Південній Африці після апартеїду (де він частково виріс). 

Звісно, є ризик, що такі комісії одразу сприйматимуться як партійні, особливо серед тих, хто вже не довіряє науковцям.

Одним із можливих рішень може бути створення громадянських асамблей із випадково обраних дорослих (як присяжні). Нещодавно канцлер Німеччини Олаф Шольц, який визнав, що закриття шкіл під час пандемії, ймовірно, зайшло надто далеко, підтримав такий підхід. 

Критики можуть сказати, що оскільки "звичайні громадяни" мають спершу слухати експертів, вибір свідчень експертів залишатиметься джерелом суперечок для скептиків вакцин або людей із політичними мотивами.

Але сама публічна дискусія різних оцінок (однак не теорій змови) може мати очищувальний ефект.

Хоча остаточний звіт зборів громадян може бути прийнятий не всіма, він принаймні створить офіційний протокол.

Майже всі комісії, які подібним чином займалися минулими диктатурами в Центральній Європі, Латинській Америці та інших країнах, викликали критику; але небагато країн шкодують про їх створення.

На цьому етапі варто вітати будь-які зусилля щодо пом’якшення токсичної політичної спадщини пандемії.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника