Участь Росії в сирійському конфлікті складно пояснити самим лише бажанням "дошкулити" США. Швидше, рішення відправити війська на Близький Схід мало цілий комплекс причин, від історичних зобов'язань до бажання зберегти свій вплив у близькосхідному регіоні.

Нинішня російсько-сирійська дружба є відлунням ще радянської епохи і ґрунтується на давньому "шлюбному договорі" між Дамаском і Кремлем.

Коли друг СРСР, "фараон" Єгипту Насер раптово помер в 1970-му і до влади прийшов новий "фараон" Анвар Садат (1970-1981), Єгипет перестав бути головним другом СРСР на Близькому Сході. Садат вів свою гру, заграючи як з Москвою, так і з Вашингтоном, дедалі більше зближуючись з США.

Саме тоді, розчарувавшись у Каїрі, Кремль зробив ставку на Дамаск як на основного союзника Кремля в регіоні і не помилився.

Від Хрущова до Путіна

Радянсько-сирійська співпраця у військовій сфері почалася як мінімум в 50-х роках минулого століття, ще за часів Микити Хрущова.

Холодна війна була в самому розпалі, і СРСР всіляко намагався посилити свої позиції всюди, в тому числі на Близькому Сході. Хрущов побачив у Дамаску друга, з яким треба розвивати відносини. Як наслідок, з 1955-го по 1957-й Дамаск і Москва уклали цілу низку договорів про постачання зброї до Сирії на суму близько $70 млн.

У 1960-ті для Сирії основним ворогом був Ізраїль, який за підтримки США і Заходу зміцнів і переміг коаліцію арабських країн в кількох війнах (війна 1948 року, Суецька криза 1956-1957 рр., Шестиденна війна 1967-го). Ізраїль зробив ставку на розвиток військово-повітряних сил, і Сирія цьому не зраділа.

У Шестиденній війни Ізраїль, воюючи проти Сирії, Єгипту, Йорданії, Іраку та Алжиру, досяг значних успіхів, розбивши своїх ворогів і захопивши Синайський півострів, Сектор Газа, Східний Єрусалим, Західний берег річки Йордан, а також Голанські висоти (у Сирії).

Це підштовхнуло Сирію в обійми Москви, тим більше, що в Сирії прийшли до влади соціалісти з партії БААС. Військова співпраця розвинулася за часів режиму Асада-старшого (президент Сирії в 1971-2000 рр.), І в 1971 році в сирійському місті Тартус була заснована матеріально-технічна частина ВМФ СРСР, яка пізніше, після розвалу СРСР, була перейменована в 720-й пункт матеріально-технічного забезпечення ВМФ Росії.

Москва тепер продавала Дамаску автомати Калашникова, танки, ракети і багато іншого, що допомогло Сирії посилити свою армію. Крім того, в Сирії була розгорнута агентура КДБ.

Нова "наречена" Кремля виявилася більш поступливою, ніж єгипетська "зрадниця", і дружба Сирії і Радянського Союзу міцнішала. Для СРСР Середземномор'я відігравало в ту епоху ключову роль у військово-стратегічному відношенні.

Дислокація 5-ї Середземноморської ескадри ВМФ СРСР ставала загрозою для 6-го флоту ВМФ Сполучених Штатів Америки.

Це тішило Брежнєва, але турбувало Вашингтон. Таким чином, не без участі Сирії, на початку 1970-х CCCР вдалося охопити південний фланг НАТО (тобто Туреччину) і створити свого роду стратегічний і перевалочний пункт у Сирії, зокрема в Тартусі, завдяки чому радянські військові кораблі отримали доступ до африканського узбережжя та Індійського океану (через Суецьку протоку).

Такий був розклад у 1970-ті. У 1980-ті роки, як відомо, радянська система стала давати збої, що завершилося її повним колапсом у 1991-му.

З початку 1990-х в сирійсько-російському військовому співробітництві був певний застій, який закінчився, коли Володимир Путін прийшов до влади і почав відроджувати імперські амбіції Кремля.

У 2005-му Москва пробачила Сирії величезний борг – $10 млрд, але з умовою, що Дамаск почне закуповувати озброєння у Москви. Крім того, почастішали контакти Дамаска і Кремля в сфері політичної, культурної та економічної співпраці, як це було в епоху Брежнєва чи Андропова.

Коли в Сирії почалися протести, які переросли в 2011-му в громадянську війну, Кремль почав турбуватися за майбутнє свого союзника Башара Асада і своїх інтересів у Сирії.

Вже у 2013-му Путін відновлює російську військову присутність у Середземному морі, створивши для цього Середземноморську ескадру ВМФ Російської Федерації.

Забезпечення і підтримка цього створеного Росією з'єднання здійснюється 720-м пунктом матеріально-технічного забезпечення ВМФ РФ у Тартусі. Середземноморська ескадра ВМФ Російської Федерації підпорядковується командувачу Чорноморського флоту, штаб-квартира якого розташована в окупованому Криму.

Сирійські аргументи

Сирія потрібна путінському режиму з кількох причин.

Насамперед розглянемо ті аргументи, які безпосередньо стосуються Сирії.

По-перше, коли в 2015 році становище режиму Асада стало ще більш хитким, Росія нарешті вводить в Сирію свої війська, нібито для боротьби з ІДІЛ та іншими терористичними бойовими організаціями, але насправді Кремль зробив це із зовсім інших причин.

Путін поставив собі за мету будь-якою ціною утримати режим Асада від знищення, а також зміцнити його позиції за рахунок його супротивників.

По-друге, Москва хоче зберегти свою військову присутність у регіоні, щоб, як у радянські часи, бути загрозою для НАТО з південного напрямку. В першу чергу, це стосується Туреччини, яка є давнім конкурентом Росії в боротьбі за гегемонію в таких регіонах, як Кавказ, Чорноморський регіон, Сирія, Ірак, Східне Середземномор'я.

Падіння режиму Асада не тільки означало б для Кремля втрату останньої "військової бази" в Середземномор'ї, але й обмежило б маневреність і можливості середземноморської військової ескадри Росії, а також усього Чорноморського флоту.

Більше того, це стало б стратегічною поразкою, оскільки Росія не змогла б впливати на "болючі місця" Близького Сходу. Як наслідок, Росії довелося б вивести всі свої війська з Сирії, а сама Сирія, швидше за все, припинила б масові закупівлі російського озброєння.

По-третє, вторгненням до Сирії Кремль прагнув показати всьому світу, на що здатні збройні сили РФ, що це страшна сила, яку треба боятися.

"Бояться – отже, поважають" – саме такий менталітет панує в головах кремлівської еліти. Для цього влаштовувалися показові шоу з демонстрацією озброєння і з жорстоким масованим бомбардуванням Алеппо та інших міст.

Іншими словами, військові операції Кремля в Сирії мають також інформаційно-психологічне підґрунтя – це операції з метою залякування Заходу і, ймовірно, Туреччини та Ізраїлю. Їхня мета – продемонструвати всю міць російської зброї.

Саме для цього Росія направила до берегів Сирії свій єдиний авіаносець "Aдмірал Кузнєцов" – застарілий монстр радянського зразка.

Ще однією складовою є те, що Сирія – це полігон для випробування нових озброєнь Кремля, і до того ж сирійські події дають військовослужбовцям російської армії цінний бойовий досвід, в тому числі і участі в гібридній війні. А це є реальною загрозою для низки країн, в тому числі для України, на які Кремль постійно "точить зуби".

Піар-ефект

Не менш важлива причина – посилаючи своїх солдатів до Сирії, Путін хотів створити пропагандистський наратив про те, що він, Путін, бореться зі злом – з ІДІЛ, з яким не можуть впоратися ні безвольна і слабка Європа, ні навіть США.

Четверта причина – російське військове вторгнення в Сирію і боротьба за "святу віру" проти ісламістського тероризму допомогла на якийсь час відвернути частину уваги громадськості від російської військової агресії на Донбасі і анексії Криму, а також створила нову пропагандистську мильну оперу, яку можна озаглавити так: "Про те, як доблесні російські солдати рятували Сирію і християнський світ від жахіть ІДІЛ".

Варто згадати "помсту" Кремля за теракти в Парижі, коли в Сирію летіли російські винищувачі і бомбардувальники з бомбами з написами "За Париж!", які нібито падали на позиції ІДІЛ.

Іншою інформаційною спецоперацією Москви став концерт в античній сирійській Пальмірі. Основний пропагандистський меседж цього заходу полягав у тому, що ІДІЛ – це варвари, які вбивають людей і знищують культурну спадщину минулого і знищили б Пальміру остаточно, якби не втрутилася Москва.

Зовсім не випадково місцем проведення концерту був обраний древній Пальмірський амфітеатр, той самий, де колись сиділи жителі античної Пальміри, і той самий, де ісламісти майже рік тому по-звірячому розстріляли 25 полонених солдатів.

Пропагандистський меседж проголошував, що лише за підтримки Росії сирійська армія відбила Пальміру у бойовиків ІДІЛ, які знищили там ряд унікальних будівель. І тепер саме Росія пообіцяла допомогти відновити Пальміру – саме ту частину, яка постраждала від ісламістів.

Весь світ мав побачити, що Росія – оплот всієї християнської цивілізації і борець з міжнародним тероризмом.

Близькосхідний відступ

Решта причин стосуються всього близькосхідного регіону, де позиції РФ поступово слабшають.

По-п'яте, Росії потрібна Сирія і тому, що вона пов'язана з шиїтським Іраном, з яким Кремль формально дружить.

І Тегеран, і Москва спільно запустили операцію з порятунку режиму Асада, який, по суті, алавітський, а алавітів, хоча і досить умовно, відносять все-таки до шиїтів. Шиїтський Іран, як відомо, бачить себе лідером усіх шиїтів, створюючи шиїтське півколо (Сирія, шиїтська терористична організація "Хезболла", пов'язана з Тегераном і дружня Асаду).

Туди ж можна віднести і Ірак, де понад 60% населення – шиїти і де після падіння Саддама владу в Багдаді отримали дружні Тегерану шиїтські політики.

По-шосте, ще більше розбурхавши "осине гніздо" радикального салафітського ісламізму в особі ІДІЛ і Фронту ан-Нусра (по суті, відділу "Аль-Каїди" в Сирії), Москва намагається ще більше розкачати обстановку на Близькому Сході, створюючи нові осередки нестабільності для Туреччини і Заходу, для Європи, куди ринули маси біженців.

Додатковий бонус – серед них під личиною нібито мирних сирійців причаїлися і ісламістські радикали-ідеологи, і терористи, частину з яких могли навіть направити спецслужби, які працюють на путінський режим.

Підсумок один – все це дестабілізує Європу, порушує систему колективної і внутрішньої безпеки, розхитує підвалини ЄС, спричиняє ксенофобію перед мусульманами, підвищує акції ультралівих і ультраправих радикалів і політиків-популістів, які знову ж таки до вподоби Кремлю, а частина їх, ймовірно, навіть співпрацює з прокремлівськими силами.

І, нарешті, сьоме: контроль над Сирією і ескалація конфлікту в регіоні не дасть можливості створити раніше запланований газопровід з Катару до Туреччини, будівництво якого значно підірвало б економічну основу РФ – а саме в сфері експорту газу і нафти.

Крім того, Росія може через Дамаск маніпулювати курдами Сирії, Туреччини та Іраку, що вона і робить (наприклад, у грі проти Анкари), а якщо доведеться – може розіграти "карту курдського сепаратизму" і проти Тегерана.

* * * * *

Аналіз причин сирійської авантюри Кремля свідчить: в жодній із них РФ не вдалося домогтися однозначного успіху. У кращому випадку Кремлю вдалося заморозити ситуацію, як, наприклад, в питанні захисту режиму Асада.

Водночас піар-ефект від дій російської армії виявився протилежним очікуваному. Достатньо згадати фотографії дітей, убитих під час взяття Алеппо.

І хоча ЄС і США поки утримуються від запровадження щодо РФ спеціальних "сирійських" санкцій, ціна близькосхідної авантюри продовжує зростати.

Автор: Володимир Сазонов,

старший науковий співробітник
Університету Тарту (Естонія)