Мітинги без постраждалих: як шведи навчилися не доводити протести до масових безладів
30 листопада у Стокгольмі ультраправа екстремістська група "Північна молодь" (Nordisk ungdom) скликала однодумців на марш, присвячений 300-й річниці з дня смерті короля Карла ХІІ – того самого, що бився проти Петра І під Полтавою.
Цю дату шведські націоналісти та неонацисти відзначають віддавна. Особливо масштабними їхні демонстрації були в 1990-ті.
В наші дні ці зібрання важко назвати масовими, проте вони регулярно супроводжуються акціями протесту антифашистів. Тож ризик зіткнень щороку більш ніж імовірний, але шведи пишаються: вони мають рецепт, як не перетворити акцію протесту на бійку. "Європейська правда" разом з представниками Консультативної місії ЄС поїхала до Стокгольма, щоби з'ясувати, як їм це вдається.
Цьогорічний мітинг не став винятком: у Стокгольмі часом було гаряче.
Ультраправі, які отримали офіційний дозвіл шведської влади на демонстрацію, ходою пройшли до пам’ятника Карлу ХІІ. Деякий час вони спокійно вислуховували своїх опонентів під комуністичними прапорами, що ревіли в мегафон "Нацисти – свині" та інші кричалки аналогічного змісту.
Аж раптом від них відкололась група найрадикальніше налаштованих мітингарів, що взялися кидати у супротивників петарди та факели, на що ті відповідали взаємністю.
За якусь мить напруга зросла, і здавалося, що прямого зіткнення не уникнути.
Саме тоді поліція вирішила втрутитися. Пішов у роботу перцевий газ та кийки; бунтарів розвели, а у проміжок заїхав поліцейський автомобіль, створивши бар’єр між сторонами. При цьому затримали всього двох людей, які чинили опір поліції. Згодом з’ясувалося, що у одного з них був при собі ніж.
А тепер – головна несподіванка. Попри ескалацію та знайдену холодну зброю, мітинг не розігнали!
І це виявилося правильним рішенням.
Мітингарі продовжили вигукувати свої гасла, та через "автомобільний кордон", який розділив два табори, вже не мали змоги швидко реагувати на дії супротивників. Тож нових провокацій на площі вже не було, а за півгодини демонстранти мирно розійшлися.
Людям, не обізнаним із підходами шведської поліції, такі дії правоохоронців можуть здатися занадто пацифістськими – а надто українцям, які мають досвід значно жорсткішої реакції на вуличні заворушення. "Вони (поліцейські) довго вичікували. У нас би вже почались затримання", – зауважив представник Нацполіції України, який спостерігав за видовищем поруч із кореспонденткою ЄвроПравди.
Але така тактика – забезпечити право громадян на протест, не дозволяючи агресивним елементам розхитати ситуацію, – є частиною поширеного в ЄС підходу до охорони громадського порядку, який ще називають "скандинавською моделлю". Нині в Україні її впроваджує Консультативна місія ЄС, що проводить тренінги для української поліції.
Новий підхід до охорони масових заходів виник у Швеції після подій, які шокували всю країну. Хоча нова модель, "занадто мирна" на думку багатьох людей, наштовхнулась на шквал критики і прижилась не відразу.
То що це за підхід і чи здатен він працювати в українських реаліях?
Уроки Гетеборга
"Спосіб, у який ми працюємо сьогодні, народився з величезного провалу", – зізнається радник департаменту поліції з громадського правопорядку Швеції Карстен Алвен.
Йдеться про масові заворушення, що сталися 2001 року в Гетеборзі, другому за величиною місті країни, яке приймало саміт ЄС. Гостем саміту був тодішній президент США Джордж Буш-молодший. Заходи такого масштабу зазвичай охороняються на найвищому рівні, та незважаючи на це, насильству в Гетеборзі запобігти не вдалося.
До міста прибули тисячі антиглобалістів, частина з яких зійшлася з поліцією у жорстких зіткненнях. Центр міста був вщент розгромлений і нагадував поле бою. Поранення отримали півсотні поліцейських і два десятки протестувальників.
Вперше з 1931 року шведська поліція відкрила вогонь проти демонстрантів.
Для нейтральної Швеції, яка востаннє переживала воєнні дії дві сотні років тому, ці події нагадували війну. "Можливо, це найгірше, що трапилося з нами за останні 200 років", – каже Алвен.
Негайно після заворушень у Гетеборзі шведи взялися з’ясовувати, чому ж сталося те, що сталося.
Спеціальна комісія провела розслідування і за його підсумками опублікувала розлогий звіт – а радше навіть книгу. До слова, на основі цієї книги всіх шведських поліцейських тренують і нині.
Отже, якими були головні висновки гетеборзьких заворушень?
До цих подій поліція Швеції не мала єдиної тактики щодо поводження з людьми на масових заходах – мітингах, футбольних матчах чи фестивалях. Поліцейські у різних регіонах країни не мали досвіду спільних навчань та були по-різному оснащені. А тому рішення направити до Гетеборга для охорони саміту правоохоронців з різних куточків країни виявилося провальним. Вони просто не мали спільного розуміння, як діяти у разі ескалації.
Хаосу сприяло й те, що після початку безладів поліцейські довго зволікали, очікуючи на команду зверху.
Градус насильства тим часом зростав – аж поки ситуація зовсім не вийшла з-під контролю. Тоді поліції довелось діяти найрадикальнішими методами – включно з відкриттям вогню.
При цьому місця проведення заходів за участі топ-політиків були захищені належним чином. А ось звичайні вулиці міста виявилися слабким місцем.
У ті дні антиглобалісти організували три великі марші. Абсолютна більшість демонстрантів поводилася цілком спокійно. Насильство ж провокували окремі агресивні групи, проте поліція була не здатна застосувати силу вибірково, лише проти них. А коли поліцейські атакували весь мітинг – то лише провокували мирних учасників протесту.
Після Гетеборга стало зрозуміло – працювати за старими правилами не можна.
Проблема ж була не лише в тому, що правоохоронці діяли надто жорстоко.
Головне – те, що поліція не розуміла натовпу, не мала вичерпної інформації про його учасників, і тому не зуміла попередити конфлікт.
Чотири "стовпи" безпечних демонстрацій
Кілька років знадобилося шведським поліцейським, щоб виробити нові тактики, які успішно застосовуються донині. Вони звернулись до сучасних досліджень психології натовпу та досвіду інших країн, головним чином – Данії. У минулому вона мала схожі проблеми.
Зрештою, нову модель збудували на чотирьох "стовпах".
Перший із них – знання.
Натовп демонстрантів не є однорідною масою, а радше мозаїкою, що складається з різних груп, але поліція зобов’язана знати про ці групи все. Це – завдання так званої "поліції діалогу", спеціального підрозділу, що постійно комунікує з організаторами масових заходів.
Поліція діалогу оцінює можливі ризики і виступає радником для стратегічного командування, допомагає йому обрати найкращий спосіб взаємодії з демонстрантами і спланувати необхідну кількість ресурсів для забезпечення безпеки.
У випадку стокгольмського маршу поліція діалогу роками підтримує контакт із правоекстремістською "Північною молоддю" й напередодні проінформувала командування, що агресія з боку цієї групи не очікується, але за умови, якщо на неї не скоять напад. До слова, радикали, які намагалися розхитати ситуацію, не належали до "Північної молоді" (саме ця організація подала заявку на проведення маршу), а були представниками іншої екстремістської групи. Тому в цілому прогноз правоохоронців виявився правдивим.
"Ми збираємо інформацію, проте ми – не розвідувальна служба, яка працює приховано та з використанням секретних даних. Натомість ми хочемо відкрито дізнатися, ким є ці групи та чого вони прагнуть, щоб допомогти їм досягти їхніх цілей щодо проведення мітингу. Це їхнє демократичне право", – пояснює представник поліції діалогу Швеції Йоган Гед. І не має значення, подобаються поліцейським погляди цих груп чи ні – якщо громадяни мають дозвіл на проведення масового заходу, закон зобов’язує зробити все для охорони порядку.
Другий стовп "скандинавської моделі" – сприяння.
Право на мирний протест захищене конституцією країни, тому поліція повинна за будь-яких обставин забезпечити його реалізацію.
"Головна зміна, що відбулася – ми перейшли від здійснення контролю над натовпом до його менеджменту", – пояснює Йоган Гед. Поліцейські, приміром, обговорюють з організаторами питання обмеження трафіку та цікавляться, яку кількість поліції ті прагнуть бачити на своєму заході, аби він пройшов безпечно – а не ставлять мітингарів перед фактом.
Звичайно, це не означає, що поліції не буде на заході, якщо так хочуть організатори протесту.
Але майже напевне поліцейських буде небагато й вони точно не будуть у повному обмундируванні. Втім, це не означає, що поліція не готова реагувати. За кілька кварталів завжди перебуває підкріплення, готове у разі загострення вирушити на допомогу колегам (і вже ці поліцейські цілком можуть мати напоготові щити та інші спецзасоби).
Вагому роль відіграє комунікація.
І йдеться не лише про ту, якою займається поліція діалогу.
Не менш важлива невербальна комунікація. У Гетеборзі під час подій 2001 року поліція візуально нагадувала військових – шоломи, щити, палиці.
Це саме по собі провокує агресію мітингарів.
Тепер таке обмундирування недопустиме на мітингах, доки вони є мирними.
Поліцейських навчають одягатися так, щоб вони не провокували насильство – наприклад, якщо захисне спорядження і є, то воно приховане під уніформою. А поки ситуація спокійна, поліцейські не одягають шоломи.
Шведи абсолютно переконані: надмірна присутність поліції, та ще й у повній амуніції, не створює відчуття безпеки, а навпаки – посилює страх і паніку.
Останнім, та, мабуть, найголовнішим принципом є диференціація.
Раніше у випадку заворушень поліція відтісняла натовп без розбору. Але, приміром, кидати каміння завжди починають окремі люди, а не весь натовп. І якщо застосовувати силу проти всіх, то ні в чому не винні учасники заходу цього не зрозуміють. Більше того – вони вважатимуть поліцію ворогом і у відповідь можуть самі взяти в руки камені.
Водночас, якщо поліція діє лише проти "поганих хлопців", у натовпі виникає явище саморегуляції.
"У цій ситуації люди вважають дії поліції законними і перебирають на себе відповідальність. Вони можуть, наприклад, попросити сусіда не кидати камінь чи опустити пляшку. Тоді поліція матиме меншу потребу застосовувати силу", – розповідає радник шведської поліції Карстен Алвен.
Шведська модель для України
Шведи вважають нову модель забезпечення порядку на масових заходах успішною, хоча статистично описати цей успіх доволі непросто – хоча б тому, що доводиться вимірювати те, чого в принципі не має статися.
"Цього року у Швеції відбулись парламентські вибори, що пройшли в умовах зростання популярності ультраправих рухів, зростання поляризації у суспільстві. Проте жодних заворушень у передвиборчий період не сталося", – розповідає Йоган Гед.
А ще новий підхід дозволив Швеції вдвічі зменшити присутність поліції на масових заходах. Якщо раніше футбольні матчі охороняли 400 поліцейських, то сьогодні – 200. Для країни, де на 10 мільйонів населення припадає всього 20 тисяч поліцейських і на загальнонаціональному рівні ведуться дискусії про брак ресурсів, такий результат є справді важливим.
Чи працюватиме "скандинавський підхід" в Україні?
Критики категорично скажуть "ні", вважаючи, що серйозніша безпекова ситуація у нашій країні вимагає жорсткішої реакції поліції.
Але свого часу схожі голоси лунали і в Швеції!
Окремі офіцери поліції високого рангу вважали демонстрацію сили значно ефективнішою, ніж взаємодію з натовпом. Та й досі у деяких колах слово "діалог" сприймають як лайку. "Перші 5 років ми боролися за те, щоб у поліції нас вислухав хоч хтось", – розповідає про проблеми Карстен Алвен.
Та нині всі доводи скептиків розбивають дані опитувань. Швеція входить до переліку європейських країн із найвищою довірою населення до поліції. За даними цьогорічного дослідження вона становить 87,7%. Кращі цифри в ЄС – тільки у Фінляндії і Данії.
Що ж стосується можливості таких змін в Україні, варто наголосити на двох пунктах.
По-перше, діалог не означає відсутність сили. Навіть у Швеції, якщо ситуація стає загрозливою, поліція діє жорсткіше.
По-друге, переймати "скандинавську модель" – не означає копіювати її. Зараз європейські експерти допомагають Україні розробити свою модель дій на основі досвіду різних країн ЄС. Наші правоохоронці мають шанс почерпнути найкраще і створити свій унікальний підхід.
Але на досвід Швеції, без сумніву, заплющувати очі не варто.
Автор: Христина Бондарєва,
журналістка "Європейської правди",
Стокгольм – Київ