Північноатлантичний альянс увійшов у зону стрімких змін. На тлі російської агресії дві держави, які досі категорично відмовлялися навіть розглядати можливість членства в НАТО і наполягали на своїй "нейтральності", оголосили, що подають заявку на вступ.

Наразі не можна з абсолютною певністю говорити про їхнє приєднання до Альянсу. В останній момент з’явився несподіваний противник цього – Туреччина вирішила скористатися розширенням, щоби поторгуватися з союзниками. В Альянсі, утім, зберігають оптимізм.

Однак вже зараз можна говорити, що безпекова карта Європи радикально змінюється.

Швеція та Фінляндія вже отримали оборонні гарантії від ядерної держави, Великої Британії. Росія була вимушена визнавати, що вона не може нічого зробити з розширенням НАТО. А Україна отримала визнання того, що швидкий вступ до Альянсу – всупереч попереднім заявам – можливий і для нашої держави.

Щоби дізнатися, що відбувається; чому Швеція та Фінляндія досі дотримувалися позаблоковості; який вплив це матиме на Україну тощо – дивіться відео, де ми відповіли на зібрані ЄвроПравдою запитання читачів.

А для тих, хто віддає перевагу читанню, ми підготували альтернативну текстову версію відповідей на ці запитання.

Геть два століття "позаблоковості"

Те, що Швеція та Фінляндія зараз всерйоз готуються долучитися до НАТО, стало справжнім переворотом у безпековій політиці, у тому числі через те, що досі ці держави категорично виключали таку можливість. Причому противниками членства в Альянсі були як ключові партії, так і громадяни – в обох суспільствах був майже консенсус з цього приводу.

Для шведів позаблоковість була ледь не частиною ДНК. Цей принцип діяв від часів наполеонівських війн початку XIX сторіччя, коли Швеція зазнала болючої поразки, втратила контроль над Фінляндією (що була її колонією протягом понад пів тисячоліття) і як підсумок – ухвалила рішення не долучатися до глобальних військових союзів, щоби не брати участі у воєнних діях.

Навіть під час Другої світової Швеція зберігала щось подібне до нейтралітету, хоча й не повністю. Шведський уряд надавав допомогу зброєю Фінляндії, коли на ту напав СРСР. А згодом, формально зберігаючи нейтралітет, дозволив використовувати свою інфраструктуру спершу німецьким нацистам, а потім західним союзникам. Між тим країну майже не зачепила ані Перша, ані Друга світова війна, тож вона вважала політику нейтральності дуже успішною.

У Фінляндії причина нейтральності інша. Ця країна, що проголосила незалежність від Російської імперії в 1917 році, була знову атакована Радянським союзом в 1939-му. Внаслідок кривавої "Зимової війни" фіни втратили 10% території, але зберегли незалежність в обмін на свою готовність "не дратувати" агресора. Ця неформальна, ніде не зафіксована "домовленість" діяла без жодних збоїв аж донедавна і часом доходила до абсурду (радимо прочитати дуже цікаву статтю Марії Ємець з наочними прикладами: "Фінляндія відмовляється від нейтральності").

У середу 18 травня цей період має завершитися.

Цього дня представники урядів Швеції та Фінляндії передадуть до штаб-квартири НАТО заявку на вступ до організації. А в Альянсі пообіцяли зробити процес безпрецедентно швидким – після того, як буде консенсус про вступ, процедура забере лише кілька тижнів.

Стратегічна поразка Путіна

Причина такого карколомного розвороту очевидна, і її називають як у Гельсінкі, так і в Стокгольмі: "Росія сама заштовхала Фінляндію та Швецію до НАТО".

Початок російської агресії проти України ще у 2014 році поставив під сумнів те, що "нейтральність" цих двох держав дає їм хоч якісь гарантії безпеки, але цього було недостатньо для зміни їхньої політики.

Далі були багаторазові погрози та некоректні натяки з боку РФ до цих держав з різноманітних приводів, кульмінацією яких стало інтерв’ю посла РФ у Швеції на початку 2022 року з лексикою, яку можуть вживати лише російські дипломати, та промовистим заголовком "Ми срали на ваші санкції".

А російське вторгнення до України, його подальший розвиток і злочини, вчинені росіянами на окупованих територіях, поставили крапку в цій історії.

Розпочавши війну, "щоб не допустити розширення НАТО", Путін примусив Альянс до розширення.

Швеція та Фінляндія нарешті зрозуміли, що позаблоковість – це синонім слова "вразливість".

Суспільна думка у Фінляндії змінилася дуже швидко, і це не дивно – зважаючи на історію російських нападів, країна могла виявитися "першою в черзі на денацифікацію". За три місяці консенсус у суспільстві проти вступу до Альянсу змінився на одностайне "за". Квітневі заміри показали лише 15% противників членства в НАТО, і ця кількість, схоже, додатково зменшилася.

У Швеції ситуація трохи складніша. Країна не має сухопутного спільного кордону з РФ; загроза військового нападу на неї через це є очевидно меншою, та й традиції нейтралітету триваліші. Однак зараз і там – як у суспільстві, так і в парламенті – є стійка більшість на підтримку НАТО.

У той самий час змінювалася і реакція Росії. Якщо донедавна в Москві звично погрожували обом столицям "наведенням ракет" тощо, і навіть показово порушували повітряний простір літаками з ядерною зброєю на борту – то за останній тиждень "гнів" змінився на "торг" чи навіть на "прийняття". Від російських посадовців та особисто від Путіна тепер лунають заяви про те, що РФ вже не бачить загрози від розширення НАТО на Балтиці.

Хоча насправді для Росії це буде просто катастрофою в безпековому сенсі.

Що змінить розширення НАТО

Якщо дуже коротко, то можна виділити як мінімум три напрямки, за якими Росія програє.

Перше – це повна оперативна втрата Балтійського моря.

Якщо раніше тільки половина балтійського узбережжя належала державам НАТО, то тепер воно перетворилося на "внутрішнє озеро Альянсу", до якого є лише два відносно невеликих виходи РФ – у Санкт-Петербурзі та навколо нього, а також у Калінінграді. До того ж великий острів Готланд, розташований по центру Балтійського моря і на якому базуються також шведські військові, теж стає "натівським".

За таких умов РФ лишається скутою в акваторії, яка має для неї ключову важливість.

Друге – це посилення захисту Норвегії. Ця держава-засновниця Альянсу має стратегічну вагу через контроль за значним сектором Арктики, але вона водночас була вразливою через свою географію. Норвегія межує з Росією на своєму північному сході, звідки вона тоненькою смужкою тягнеться уздовж узбережжя протягом понад 1000 км, при цьому її північна частина не має навіть автодорожнього сполучення з основною, найбільш населеною південною (щоби проїхати всю континентальну частину країни, треба скористатися поромом).

Після вступу Фінляндії та Швеції, що розташовані на південь, три країни перетворюються на спільну безпекову зону Альянсу, а це суттєво ускладнює чи навіть робить неможливою потенційну воєнну задачу РФ відрізати норвезьку північ.

І третє, психологічно ще важливіше – тепер спільний кордон РФ та НАТО збільшується на понад 1200 кілометрів. Це дуже багато. Для порівняння, українсько-російський сухопутний кордон – це менше 2000 км, тобто цифра того ж порядку.

Новий шанс для України

Та для нас ще вагоміше те, що скандинавське розширення НАТО відкриває вікно можливостей також для нашої держави, яка задекларувала своєю конституційною метою прагнення вступити до Альянсу.

Вступ Фінляндії до НАТО знищує аргументи про те, що Альянс, мовляв, не може прийняти Україну, щоби уникнути зближення з його глобальним противником. А основна база балтійського флоту РФ у Кронштадті виявляється просто затиснута у Фінській затоці між двома членами НАТО.

Але ще вагомішою є фактична зміна процедури вступу до НАТО.

Фінляндія та Швеція хоч і є нейтральними, але кілька десятиріч поспіль вони співпрацювали з Альянсом, а їхні армії давно діють за натівськими стандартами. ЄвроПравда і у минулі роки неодноразово пояснювала: якщо шведи та фіни захочуть увійти до Альянсу, то це відбудеться "моментально", без тривалих процедур та адаптацій. Утім, це звучало як суто теоретична можливість, а тепер вона буде втілена на практиці. В Альянсі вже підтвердили це.

А що ж з Планом дій щодо членства?

Від 1996 року у НАТО діяв принцип, що усі нові члени вступають через етап ПДЧ. Цей документ не є офіційною вимогою, бо на час формування Альянсу і підписання Вашингтонського договору в 1949 році світова реальність була іншою та про жодні плани не могло йтися. Але в останні 25 років етап ПДЧ був обов’язковий для усіх, хто прагнув до Альянсу.

У низці рішень самітів НАТО щодо України, у тому числі саміту 2021 року, підкреслюється, що ПДЧ має бути обов’язковим етапом руху до членства.

У разі, якби Швеція та Фінляндія пішли на зближення з НАТО у мирний час, їм би теж могли дати ПДЧ, нехай і короткий, суто формальний. А зараз не до того (далі пояснимо, чому).

Однак коли вимогу скасовують – то вона зникає для всіх.

Тому вже пролунала заява очільниці посольства США в Україні про те, що Україна може "обійти" етап ПДЧ на шляху до НАТО за прикладом Фінляндії та Швеції і що достатньо, щоби Київ "загалом відповідав більшій частині вимог".

Гарантії, яких хотіла Україна

Поспіх Альянсу, а також урядів Фінляндії та Швеції нескладно пояснити. Путін створив для них унікальне історичне вікно, яке необхідно використати. Досі не було і невідомо коли знову буде такий період, коли фіни можуть розірвати неформальне правило про свою геополітичну залежність від РФ і при цьому взагалі не боятися відплати з російського боку.

Армія РФ застрягла в Україні, куди стягнула ледь не усі боєздатні підрозділи з європейської частини Росії. Навіть якби було бажання атакувати Фінляндію – то просто немає ким. Флот у Балтії також гранично послаблений – бо перебазований у Чорне або Середземне море.

Але навіть за цих умов шведи та фіни воліють перестрахуватися. Адже зараз для них найбільш небезпечний період, коли намір йти до Альянсу вже оголошений, а "стаття 5" про колективний захист ще не діє. Це питання постало ще на етапі консультацій з цими країнами, а тиждень тому знайшовся "гарант-доброволець".

Британський прем’єр Борис Джонсон підписав договори про гарантії безпеки зі Швецією та Фінляндією, пообіцявши, що армія його ядерної держави буде готова допомагати цим двом державам "у разі чого". Британський приклад виявився "заразним" – невдовзі скандинавські члени НАТО, Данія та Норвегія, пообіцяли гарантії безпеки Фінляндії і Швеції до їхнього вступу в НАТО.

Тексти цих договорів навмисно не оприлюднюються, щоби з ними не ознайомилися росіяни, а з опису, що потрапляв до ЗМІ, можна припустити, що йдеться не про юридичне зобов’язання допомогти союзникам, а про гарантії значно меншого порядку. Але і цього достатньо.

До речі, Україна теж просить про подібні гарантії, але без успіху. І причина відмінності очевидна: Фінляндія та Швеція потребують тимчасових гарантій. Лише до завершення вступу в НАТО. Хоча є шанс, що процес затягнеться.

А Ердоган проти

Туреччина, яка мовчала весь час неформальних переговорів НАТО з фінами та шведами, на фінальному етапі – коли ті вже запустили процес – вийшла з несподіваним ультиматумом. Вона оголосила, що ці дві держави є "пособниками терористів" і тому Анкара не може підтримати їхній вступ до Альянсу.

"Європейська правда" дуже детально пояснювала її позицію (див. статтю Навіщо Туреччині блокувати розширення НАТО), тож не будемо заглиблюватися у деталі, лише коротко нагадаємо, що проблема передусім у курдських активістах, яких Туреччина називає терористами, а Фінляндія та Швеція – біженцями.

І якщо виходити з суто формальних міркувань, то можна було б вважати, що процес зайшов у глухий кут. Фіни та шведи не змінять своє законодавство щодо біженців, це для них ціннісне питання. А у Швеції до парламенту обраний навіть представник курдської діаспори. Тобто це – політична реальність.

Однак не варто поспішати ставити хрест на процесі розширення НАТО.

Одночасно з жорсткими заявами з Анкари лунають і більш миролюбні, які припускають можливість торгу, а сам Ердоган поруч із "терористичним" питанням каже про потреби Туреччини у озброєнні. А ще – натякає на те, що він хоче говорити не зі скандинавами.

У США цей натяк чудово зрозуміли, тому вже теж заявили про готовність до переговорів.

Тож попереду непростий дипломатичний процес, який триватиме за закритими дверима. І лишається побажати усім сторонам, щоби він завершився позитивно, а кількість членів НАТО зросла до 32, полегшивши заодно майбутній вступ України до Альянсу.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди",

відео Володимира Олійника