Вибори без переможців. Чому Болгарія не скористалася шансом на оновлення

На недільних парламентських виборах у Болгарії очолювана колишнім прем'єр-міністром Бойко Борисовим провладна правоцентристська партія ГЕРБ вкотре за останні 12 років випередила своїх конкурентів із Соціалістичної партії (БСП).

Після нещодавніх виборів в Австрії і Нідерландах ми маємо третю країну в ЄС, де ризик перемоги євроскептиків виявився дещо перебільшеним.

Березневі позачергові вибори були ініційовані Бойко Борисовим в листопаді минулого року, коли прем'єр визнав поразку свого кандидата на президентських виборах ознакою втрати довіри до нього з боку виборців, а без цього він, як стверджувалося, працювати не може.

Цей хід добре демонструє політичний метод Борисова. В умовах невдалої президентської кампанії прем'єр-міністр намагався перевести увагу з переможця президентських перегонів – підтримуваного соціалістами Румена Радєва – на себе самого, перетворивши вибори на референдум довіри чинному прем'єр-міністру.

Прем'єр Болгарії не став спостерігати за тим, як соціалісти капіталізуються на своєму успіху на президентських виборах і дедалі більшій втомі від правління ГЕРБ.

Борисов вкотре підвищив ставки — пішов у відставку і тим самим викликав соціалістів на новий виток електорального протистояння, до якого вони, як з'ясувалося, виявилися не готові: ГЕРБ зібрав 32% голосів, а БСП – 27%.

Політичне чуття поки що колишнього прем'єр-міністра знову його не зрадило. Цьому, треба зазначити, багато в чому сприяли самі соціалісти, які часом ностальгують за комунізму і дозволяють собі висловлювання на кшталт "демократія багато чого нас позбавила".

БСП традиційно виступила з позицій щедрих соціальних обіцянок, підвищення зарплат і пенсій, але на цьому ж популістському полі вже давно грає і ГЕРБ.

Найбільш значні розбіжності між двома партіями – там, де БСП почав розробляти символічні ресурси євроскептицизму і антиглобалізму, обіцяючи своїм виборцям жорстку лінію у відносинах із Брюсселем.

Судячи із заяв лідерів БСП, від Болгарії мало дістатися навіть багатостраждальній угоді про вільну торгівлю між ЄС і Канадою. Так само, як і антиросійським санкціям, які БСП готова була блокувати в разі перемоги. Одночасно соціалісти обіцяли відновлення раніше ветованого Брюсселем проекту з будівництва атомної електростанції – за активної участі Росії.

З такою їхньою програмою результати виборів однозначно сприймалися як перемога прозахідних сил над проросійськими.

В останні роки дихотомія "проєвропейські проти проросійських" перетворилася на універсальний шаблон, в який вписують політичне протистояння у багатьох країнах Європи. Однак така інтерпретація насправді приховує багато нюансів цінностей тих опортуністичних політичних сил, які зазвичай записують до проросійських.

На практиці ж за ритуальними фразами про шкоду антиросійських санкцій, критикою західного комплексу світового жандарма і неефективності брюссельської бюрократії ховається щось дуже відмінне від простої симпатії до політики Путіна і її наслідків. Уся ця умовно проросійська риторика насправді свідчить про запит на живу політичну альтернативу в умовах вдаваного безальтернативного світового  ладу.

Для багатьох політиків, яких відділяють від РФ кілька кордонів і парасолька НАТО, Путін – це просто такий хлопець, який відмовляється грати за загальноприйнятими правилами і при цьому отримує з цього користь для себе. Для партій "проросійського" дискурсу важлива не якісна характеристика путінізму, а його знак — протилежний західному ліберальному мейнстріму, звідси ж – поширення проросійських сентиментів серед європейських лівих еліт.

Голос за "проросійські партії" — це не захоплення російським політичним устроєм або його зовнішніми проявами. Це голос проти сформованого статус-кво.

І цими своїми характеристиками він дуже близький до голосу виборців з малих міст англійського Нортумберленда, що голосував за Brexit, або до волевиявлення білих американських чоловіків Іржавого поясу, що підтримали Трампа.

Це емоції людей, які здогадуються, що блага глобалізації обходять їх стороною. І ці люди шукають альтернативу, але найчастіше не знаходять, оскільки всі доступні варіанти політичної репрезентації не виходять за межі сформованого статус-кво.

В цьому і полягає проблема БСП: при всіх своїх заграваннях з проросійською та іншою альтернативною риторикою вона так і не змогла переконати ані достатню кількість виборців, ані, здається, саму себе, що не є частиною правлячого статус-кво.

Втім, ГЕРБ теж зарано святкувати перемогу. Випередивши БСП, партія не вирішила всіх своїх проблем.

Маючи лише 96 депутатів у новому складі Народних зборів, ГЕРБ потребує союзників для формування коаліції імені чергового повернення Бойко Борисова до влади. І судячи з усього, процес не буде швидким і тим більше – приємним.

Крім соціалістів, принципово не сумісною з потребами коаліційного будівництва видається партія ДПС, що представляє інтереси мусульманської меншини і потрапила до парламенту завдяки відданим за неї 9% голосів. Проте виборець ГЕРБ неодноразово давав зрозуміти, що такого союзу він не сприйме – під жодним соусом.

Найбільш очевидний партнер – новостворена партія з популярною на сході Європи назвою "Воля", яка несподівано змогла подолати чотиривідсотковий бар'єр. Ця політсила виглядає як повноцінний коаліційний матеріал, який її лідер, спонсор і фактично власник, бізнесмен Веселін Марешкі матиме за щастя на вигідних умовах надати в розпорядження майбутньої коаліції.

Проблема в тому, що однієї лише "Волі" буде недостатньо. Борисову доведеться домовлятися насамперед зі своїми колегами з попередньої правлячої коаліції, націоналістами з колишнього Патріотичного фронту.

І в цьому є складність – вчорашні партнери провели ребрендинг під вивіскою "Об'єднані патріоти", а головне – включили до свого складу "Атаку" одіозного Волена Сидерова, якого зазвичай описують як відвертого нациста.

Мабуть, за рахунок "Атаки" риторика правої коаліції стала вже непристойно правою, взявши на озброєння гасло "Болгарія понад усе!". Найбільш примітним перфомансом націоналістичної коаліції стало нещодавнє блокування контрольно-пропускних пунктів на турецькому кордоні.

За відсутності в країні значного числа мусульманських іммігрантів болгарські праві на роль свого головного антагоніста призначили Туреччину.

Враховуючи поведінку Ердогана і динаміку відносин ЄС-Туреччина, цей сюжет, здається, ще довго приноситиме електоральні очки болгарським правим, які, попри свою "зрадницьку" участь у попередній владній коаліції, поліпшили свої результати з 7% до 9%, отримавши третій результат після ГЕРБ та БСП.

Бойко Борисов і раніше мав достатньо проблем процесуального та іміджевого характеру з попередньою версією об'єднаних правих.

А зараз конфігурація правлячої коаліції, що складалася з формально вірної цінностям Об'єднаної Європи ГЕРБ і правих євроскептиків, розбавлених тепер відвертими антисемітами і просто мракобісами зразка позаминулого століття, виглядатиме вкрай неестетично, і навряд чи комусь у Брюсселі сподобається.

Та на цьому проблеми прем'єр-міністра не закінчуються.

Образ Борисова в очах представників європейської еліти поступово дрейфує від опори проєвропейського консенсусу в Болгарії до необхідного зла.

Не дивно, що рупор світового ліберального порядку, The Economist, у своїй статті про болгарські вибори найбільше уваги приділив не ГЕРБ і не БСП, а партії "Так Болгарія".

Ця партія існує лише кілька місяців, проте вже встигла сказати всі потрібні й правильні слова: про судову реформу, про подолання помилкової дихотомії ГЕРБ-БСП, про справжню боротьбу з корупцією, про партійну незалежності від бізнесу, про партійне самозабезпечення через краудфандінг і все інше, що не могло не сподобатися столичному середнього класу і їхнім ідейним однодумцям у західній пресі.

Намагаючись осідлати болгарську версію глобальної хвилі антиістеблішментських настроїв, "Так Болгарія" комплектувалася переважно не з кадрових політиків, а з адвокатів, юристів, IT-підприємців, активістів, артистів та інших нескомпрометованих участю в політичному статус-кво людей.

А на сайті партії замість кількості членів вказана кількість фоловерів у Facebook і Twitter.

"Це політична організація нового покоління людей, які можуть знайти в ній своє політичне представництво. Ми впевнені в тому, що беззаконня та корупція породжують бідність", – розкриває завдання партії її лідер Христо Іванов, колишній міністр правосуддя і за сумісництвом – єдиний помітний і професійний політик з усіх співзасновників партії.

Проблема в тому, що недостатньо просто зібрати успішних нескомпрометованих людей, для яких політика – це хобі на зразок суботньої партії в теніс. Недостатньо самопроголошеного статусу представника "нового покоління" в ситуації, коли більшість тих, хто не лінується ходити на вибори – зі старшого покоління.

Потрібно щось більше, ніж тисячі репостів у соцмережах, що можна протиставити великим мейнстримним партіях, з їх широким представництвом на місцях, осередками в кожному селі й усіма варіаціями адміністративного ресурсу.

Іншими словами, немає нічого поганого в тому, щоб бути партією Facebook, просто поки що недостатньо бути виключно такою партією. У підсумку "Так Болгарія" набрала 2,88% голосів і не пройшла до парламенту.

А коаліціада знову перетвориться на пошук вибору між поганим і огидним.

Автор: Артьом Георганов,

докторант Університету Софії за спеціальністю "політологія"