Диктатура великого султана: на що перетворить Туреччину референдум Ердогана
В ніч на 17 квітня Туреччина зробила вибір у вічній суперечці між безпекою та свободою.
На референдумі, що проходив у неділю, з невеликою перевагою перемогла безпека та прагнення до стабільності в неспокійному регіоні в буремні часи.
Аргументи президента Реджепа Таїпа Ердогана та його уряду про те, що нова суперцентралізована президентська система дозволить ефективніше боротися із зовнішніми та внутрішніми ворогами, відповідати на регіональні виклики, покінчить із десятиліттями суспільної нестабільності та періодичних військових переворотів, сприятиме розвитку економіки та загалом дозволить Туреччині стати провідною державою регіону, виявилися достатньо переконливими для понад 21 мільйона турків чи то 51,4% тих, хто проголосував.
Принаймні, такими є офіційно оголошені результати референдуму.
Щоправда, міжнародні спостерігачі вже заявили, що голосування не було вільним і демократичним, виборці часом не розуміли, за що голосують, а влада створила умови, за яких неможливо було провести справді демократичний референдум. Тим більше, коли йдеться про зміни, які мають повністю змінити країну.
Всі ці закиди, однак, вище керівництво країни відкидає як політично вмотивовані.
Що зміниться для Туреччини
Винесений на референдум пакет змін до Конституції суттєво розширює повноваження президента.
Туреччина перетворюється не просто на президентську республіку - глава держави тепер матиме практично необмежені повноваження в управлінні країною. Від зловживань його теоретично мають стримувати лише прописані процедури відповідальності.
Ердогана дражнили "султаном Таїпом" ледь не з перших років при владі. Що ж, жарт перетворюється на пророцтво.
Посада прем'єр-міністра буде просто ліквідована. Президент матиме прямий контроль над виконавчою владою, самостійно формуватиме уряд. Навіть законодавча влада у деяких питаннях не буде його конкурентом: він отримає право видавати президентські укази, що матимуть силу законів.
А оскільки парламент у Туреччині залишиться і навіть збільшить чисельність, реформа зміцнює зв’язок між президентом та законодавчим органом: президентські та парламентські вибори проводитимуться одночасно, причому президент отримає право бути головою політичної партії і брати участь у політичному процесі.
На додачу посилюється вплив президента на вищі судові та прокурорські органи та знищуються рештки колишнього впливу армії через ліквідацію двох військових судів.
Як зазначається у висновку Венеційської комісії, пропоновані зміни виводять Туреччину на шлях "автократії та одноосібного режиму". Або, якщо відійти від юридичної мови: Туреччина перетворюється на султанат, але з виборами султана.
Революції не буде
Звісно ж, результати референдуму не варто оцінювати лише через протиставлення "авторитаризм-демократія" чи "безпека-свобода".
Так, прийняті на референдумі зміни ведуть країну в напрямку зменшення демократичності, до певного різновиду персоналістського авторитарного режиму. Але останнім часом - особливо за останній рік, після спроби військового перевороту - в країні і без реформи змінилося чимало.
Зміни до Конституції набудуть чинності після виборів у листопаді 2019 року.
У подальші два з лишком роки перехідного періоду справи йтимуть за старим порядком, але він також не дає сподівань на чітке дотримання демократичних стандартів. 35 тисяч заарештованих і понад 100 тисяч звільнених з посад, суттєве обмеження свободи медіа та загострення конфлікту з курдською меншиною - все це відбулося за "старої" системи.
За старої системи відбувся і референдум, який дав чимало підстав сумніватися в його чесності.
Питання навіть у самому факті того, що вибори проводяться за умови надзвичайного стану, коли можливості агітації – обмежені, а свобода ЗМІ – далека від повної. Але найбільше обурення тих, хто голосував проти, викликало рішення ЦВК зараховувати ті бюлетені, на яких, всупереч закону, не було печатки дільничних комісій. За деякими даними, таких бюлетенів було 2,5 мільйони, вдвічі більше, ніж розрив між голосами "за" і "проти".
Вкупі з повідомленнями та відеозаписами з дільниць, де люди (в тому числі місцеві посадовці) кидають в урну по кілька бюлетенів, ця цифра справді тривожить.
Основна опозиційна партія, Республіканська народна, спочатку заявляла про намір оскаржувати результати референдуму та вимагати часткового перерахунку. Однак попередні результати голосування були швидко затверджені як офіційні, нечисленні акції протесту згасли, а лідер республіканців Киличдароглу став більше загострювати увагу на тому, що понад 48% голосів "проти" - це вже велика перемога демократії.
Отже, революції наразі не планується.
Тим більше, що одразу після референдуму було вкотре продовжено надзвичайний стан.
Розбитий турецький маятник
Турецька республіка, починаючи зі свого заснування у 1923 році, пережила чимало жорстких режимів, внутрішніх конфліктів, змін конституції та спроб авторитарного правління.
Теоретично можна було б трактувати нововведення Ердогана як чергове коливання маятника розвитку турецької політичної системи в напрямку авторитаризму, за яким через певний час може послідувати чергова хвиля демократизації. Однак відмінність полягає в тому, що послідовний курс на посилення президентської влади взято не з чистої любові до влади як такої.
Мета Ердогана - заснувати нову, потужнішу та стабільнішу Туреччину, а посилення повноважень - це необхідний інструмент на цьому шляху, а не самоціль.
Різниця відтак полягає в цінностях, які формують основу політичної системи. Протягом майже століття існування Турецької Республіки основоположними цінностями, які свого часу залізною рукою впровадив Ататюрк (та на захисті яких, іноді вдаючись до гострих методів, послідовно стояла армія), були секуляризм та вестернізація.
Перше передбачало максимальне вилучення релігії зі сфери публічного життя в сферу приватного.
Друге - орієнтація на Захід в якнайширшому сенсі, від запозичення культурних практик до зовнішньої політики та інтеграційного напрямку.
Ердоган знищив запобіжник, який утримував Туреччину у старому ціннісному вимірі.
Остаточна анігіляція політичного впливу армії після придушення невдалого перевороту, а також здобута на референдумі перемога відкривають перед ним шлях до фундаментальних змін.
Формально "секуляризм" і "вестернізація" не згадуються у змінах до Конституції. Однак дії та заяви нинішнього президента Туреччини дають достатньо підстав для страху, що Ердоган відмовиться від цінностей кемалізму та використає розширені повноваження для того, щоб посилити ісламський компонент турецької ідентичності, а також від світоглядної та політичної орієнтації на Захід, переходячи до побудови Туреччини як регіонального центру сили на Близькому Сході.
Поза тим, метафора щодо встановлення султанату чи тріумфу неоосманізму в Туреччині є доволі умовною.
Так, османський період (який в часи розквіту кемалізму радше зневажався) став для Ердогана та його прибічників джерелом натхнення, історичних аналогій та політичних символів, а велич Османської імперії у її кращі часи — провідною зорею.
Однак Ердоган - сучасний політик, а не історичний реконструктор.
І він достатньо амбітний для того, щоб запропонувати нову систему. "Ми впроваджуємо найбільш важливу реформу в історії нашої нації", оголосив Ердоган у своїй переможній промові.
Тотальна мобілізація
Як швидко турецький президент перейде від встановлення загальних інституційних рамок нової Туреччини до якихось сутнісних реформ, складно сказати. З огляду на значну кількість голосів "проти", наявність багатьох актуальних конфліктів та суспільних розламів, це може забрати певний час.
Голос різноманітних соціальних груп, які противилися пропонованим змінам, прозвучав доволі гучно:
навіть в умовах надзвичайного стану та агресивної агітаційної кампанії 48,7% проголосували "проти".
Більше того, доля референдуму висіла на волоску ледь не до останнього моменту. Тому в останні тижні перед референдумом і всередині країни, і за кордоном була розгорнута безпрецедентна кампанія з агітації, в яку вклали серйозні кошти та організаційні зусилля: основні політичні гравці активно подорожували з виступами по всій країні і навіть за кордоном.
Турецькі міністри і посли, за висловом колумніста Hurriyet Семіха Ідіза, "відмовилися від дипломатії" і доволі жорстко захищали урядові позиції. Вулиці турецьких міст були завішані постерами "Evet" ("Так"), величезними портретами Ердогана та прем'єр-міністра Йилдирима, імами агітували на проповідях у мечетях, а противники пропонованих нововведень скаржилися на серйозні ускладнення агітації та доступу до медіа.
Риторика сягала екстремальних градусів: керівництво держави оголошувало прихильників голосування "Hayir" ("ні") то пособниками курдських терористів, то гюленівцями (а це останнім часом означає звільнення та ув’язнення).
Ця лобова атака надала Ердоганові до 7 відсоткових пунктів у останні тижні і забезпечила мінімальну перевагу прихильників конституційних змін. В ніч на понеділок уся країна припала до телевізорів та моніторів, де в прямому ефірі рахували результати. Показник "так", який складав понад 60% за третини порахованих бюлетенів, невпинно знижувався. Але дива не трапилося, стовпчик зупинився на позначці 51,8%. І тепер ані критична оцінка Ради Європи і ОБСЄ, ані протести опозиції не завадять Ердоганові консолідувати свою владу та рухатися далі.
Програму-мінімум виконано і наразі стоїть завдання консолідації розділеної нації.
Що зміниться для Європи
На противагу цьому, суттєві зміни в зовнішньополітичній риториці помітні неозброєним оком, і вони, швидше за все, матимуть тривалий характер.
Адже загострення конфлікту підігрівалося з обох сторін, нехай навіть за різних обставин.
З низки причин, серед яких необхідність зберегти підписану торік угоду щодо біженців, Євросоюз порівняно стримано реагував на турецьку внутрішньополітичну динаміку, хоч і не поспішав ані відновлювати переговори щодо членства, ані надавати Туреччині безвізовий режим.
Тим часом антиєвропейська риторика Анкари потрохи набирала обертів, досягнувши апогею в березні разом з турецько-нідерландським конфліктом. Саме тоді Ердоган вперше заявив, що Туреччина може переглянути стосунки з ЄС після референдуму.
І якщо Брюссель спостерігав за цими процесами мовчки, окремі держави-члени ЄС не приховували негативних почуттів. Наростання популізму, антиісламських настроїв у суспільствах та поправішання ряду центристських партій в країнах ЄС тільки підсилило розбіжності.
Більше того, розуміння, що наразі членство Туреччини в ЄС неможливе в принципі, вибило грунт з-під ніг у проєвропейськи налаштованих турків.
Скандал з Нідерландами підкреслив глибину проблеми і бажання обох сторін використати конфронтацію для досягнення електоральних результатів.
Однак прямі звинувачення європейців у "нацизмі", категоричне відкидання критики Європейського парламенту, Венеційської комісії та ОБСЄ (з фразами на кшталт "знайте своє місце") - все це виходить за межі суто передвиборчої риторики.
Зрештою, заява Ердогана про необхідність відновлення смертної кари в Туреччині пролунала вже після перемоги на референдумі, хоча в Туреччині чудово знають, що це - червона лінія, яка може закрити будь-які переговори про членство.
В Анкарі недарма підкреслюють ціннісний розрив з Європою. Схоже, Туреччина хоче розвивати стосунки з ЄС "по-новому" - на рівних і на суто прагматичній основі.
Та чи достатньо буде аргументів у Ердогана в цій суперечці? Відповідь зовсім не є очевидною.
Автори:
Надія Коваль,
експерт "Українського інституту майбутнього",
експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма";
Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"