НАТО в активном поиске: кто возглавит ведущую оборонную организацию мира

Хто стане наступником генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга?

Колишній прем’єр Норвегії, який обіймає найголовнішу посаду в Альянсі вже майже дев’ять років, кілька разів планував піти у відставку. Востаннє – якраз перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну, адже вже мав пропозицію очолити норвезький Центральний банк.

Ба більше, члени Альянсу й потім неформально обмірковували можливість продовжити мандат Столтенберга ще на рік на тлі війни в Україні. Аж поки зрештою сам Столтенберг не заявив – а потім ще кілька разів повторив це, – що залишатися генсеком після вересня 2023-го не планує.

І почались інші неформальні дискусії: хто ж стане новим генсеком НАТО? Тим паче, в розпал найбільшої війни в Європі з часів Другої світової перебування на цій посаді явно не є простою роботою. 

Квота для Європи

НАТО – євроатлантичний альянс, і за час його існування склався неформальний консенсус: посаду генерального секретаря посідає європеєць, а американський представник очолює об’єднані сили Альянсу в Європі.

І якщо з призначенням на головну військову посаду Альянсу все досить просто, то ключова політична посада – предмет торгів і тривалих дискусій.

Традиційно політичним керівником Альянсу ставав європейський високопосадовець – прем’єр чи міністр закордонних справ.

Хіба що заступники генсека НАТО Серджо Баланціно й Алессандро Мінуто-Ріццо (італійці) ненадовго виконували обов’язки політичного керівника Альянсу до остаточного призначення наступника.

Загалом же, якщо не рахувати згадані вище випадки, по три генеральні секретарі НАТО були представниками Великої Британії та Нідерландів, двоє – Бельгії, по одному – Данії, Іспанії, Італії, Німеччини та Норвегії.

Формальної процедури обрання генерального секретаря НАТО не існує.

Це "політичний високопосадовець", якого обирають "шляхом неформальних дипломатичних консультацій між державами-членами, які пропонують своїх кандидатів на посаду".

"Найменш прозорі вибори з-поміж усіх виборів", – говорить про обрання генсека НАТО європейський дипломат.

Британця вчетверте?

Хоча США не претендують на посаду генсека НАТО, та як найбільший безпековий донор Альянсу, безумовно, відіграють важливу роль у призначенні його політичного керівника.

Саме тому на пресконференції британського прем’єра Ріші Сунака й президента США Джо Байдена в Білому домі у четвер журналісти поставили останньому питання про генсека НАТО. Точніше – про те, чи підтримує Байден чи не єдиного на сьогодні кандидата на посаду, який сам заявляє про таке бажання, британського міністра оборони Бена Воллеса.

"Їхній (Британії. – Ред.) кандидат – дуже здібний, але між нами і в межах Альянсу ще відбудеться багато дискусій, аби визначити, хто це буде", – сказав Байден.

Воллес, який свого часу відмовився від спроби очолити рідну британську Консервативну партію, минулого місяця заявив про бажання стати генеральним секретарем Альянсу. Він уже встиг дати розлоге інтерв’ю The Washington Post, де розповів про своє бачення діяльності НАТО з огляду на війну в Україні та інші глобальні виклики.

Про підтримку Воллеса заявив і чинний прем’єр Британії Ріші Сунак.

Навіть більше, як подейкують британські ЗМІ, обговорював це питання під час зустрічі з Байденом напередодні.

Уже й призабулось, як експрем’єр Британії Борис Джонсон колись заявив про бажання стати генеральним секретарем НАТО. Принаймні потім про свої амбіції він не говорив, та й без формальних посад продовжує лобістську діяльність на підтримку України.

У Воллеса, однак, немає однієї важливої переваги – такого ж рівня контактів із лідерами держав НАТО, як у прем’єр-міністрів чи президентів. Тим паче, генсеком Альянсу міністра оборони досі не призначали – хоча в час повномасштабної війни це рішення може видатись навіть логічним.

Встигли відмовитися

У неформальних дискусіях про наступника Столтенберга лунають кілька аргументів проти теоретичного призначення Воллеса.

Один із них – на посаді свого представника прагне бачити Європейський Союз, а Велика Британія вже кілька років членом ЄС не є.

Проте тут виникає проблема: кандидат на посаду генсека НАТО має бути високопосадовцем на рівні прем’єр-міністра, а тому в Євросоюзі ймовірних кандидатів не так і багато.

А кандидатів, які би підтвердили свою згоду – взагалі немає.

Серед можливих претендентів на посаду генсека Альянсу згадували, приміром, прем’єр-міністра Іспанії Педро Санчеса. Його партія на дострокових виборах у липні саме може втратити більшість, тож Санчес, який має політичний досвід, володіє англійською (для іспанських прем’єрів це насправді проблема) і загалом непогано проявив себе в уряді Іспанії, міг би переїхати до Брюсселя.

Та от сам він сприйняв чутки про призначення як "дезінформацію" та намагання відвернути увагу від прийдешніх парламентських виборів. До того ж у другій половині 2023 року саме Іспанія головуватиме в Раді ЄС, тож у Санчеса поки дещо інші клопоти.

Така ж ситуація – і з багаторічним прем’єр-міністром Нідерландів Марком Рютте, який публічно відкинув можливість стати наступником Столтенберга.

Посаду генсека НАТО пророкують навіть президентці Європейської комісії Урсулі фон дер Ляєн – і, знову-таки, вона відмовляється: її мандат триватиме мінімум до літа 2024 року. І, що важливо, нинішня посада фон дер Ляєн може бути навіть впливовішою, бо стосується не лише суто оборонних питань.

Серед дипломатів країн НАТО фігурують і менш очевидні імена на кшталт міністерки оборони Нідерландів Кайси Оллонгрен, президента Румунії Клауса Йоганніса, президентки Словаччини Зузани Чапутової і навіть віцепрем’єрки Канади Христі Фріланд – але поки жоден із них не має значної підтримки.

Чого не скажеш про іншу претендентку, ім’я якої все частіше лунає в обговореннях.

Жінки вперед

Можна помітити, що усі попередні генеральні секретарі НАТО були чоловіками. Тому й не дивно, що нині кандидати-жінки мають додаткову перевагу.

Одна з них – прем’єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен.

Фредеріксен – досвідчена політикиня й урядовиця, ім’я якої як наступного генсека НАТО несподівано з’явилося минулого місяця в норвезьких ЗМІ. Спекуляції підігріло й не менш несподіване запрошення прем’єрки Данії до Білого дому цього тижня, де вона говорила з Байденом близько двох годин замість запланованих 45 хвилин.

Публічно Фредеріксен відкинула чутки й заявила, що на жодну нову посаду не претендує.

Але поза тим її кандидатуру серйозно розглядають в Альянсі, й на те є свої причини.

Окрім того, що Фредеріксен має відповідний політичний досвід і, пробачте на слові, є жінкою, вона представляє Данію – країну, яка активно допомагає Україні після повномасштабного вторгнення РФ і водночас не вдається до гострої риторики – як це роблять східноєвропейські члени НАТО.

Через останнє, зокрема, менше шансів на обрання має ще одна потенційна кандидатура – прем’єрка Естонії Кая Каллас, відома безкомпромісною критикою Москви.

Водночас призначення Фредеріксен теж не настільки однозначне: вона представляє Данію, чий експрем’єр Андерс Фог Расмуссен лише нещодавно був генсеком НАТО, а нині консультує український уряд і навіть допускає введення військ країн Альянсу на українську територію.

Рахуючи від Расмуссена, найвищу політичну посаду в НАТО країни Північної Європи обіймають із 2009 року – і це теж не грає на користь Фредеріксен.

До того ж Данія не була зразковим членом Альянсу: її оборонні витрати (як і в більшості членів) не становлять мінімальних 2% ВВП, а досягнути цієї цілі вона планує аж у 2030 році.

* * * * *

Що переважить під час обрання нового генерального секретаря НАТО: пошук більш традиційної кандидатури чи намагання привнести зміни в Альянс? Кількаразове продовження мандата Столтенбергу підказує, що оборонний блок прагне першого.

Реальність же підштовхує до другого:

можливо, настав час очолити Альянс міністру (міністерці) оборони? Або представнику чи представниці Східної Європи?

Останні взагалі (за винятком Дональда Туска, який обіймав посаду голови Європейської ради) не були на керівних ролях у ЄС і НАТО.

Хай там як, на плечі нового (чи нової) генерального секретаря ляжуть дуже важливі й нелегкі завдання – збереження єдності в Альянсі та пошук консенсусу (що стало вкрай потрібним з огляду на поведінку Угорщини й Туреччини) і подальша підтримка України.

І хоча за кілька місяців можуть з’явитися нові імена наступників Столтенберга, ті, що є зараз,  однозначно підтримують Україну, тож тут хвилюватися не варто.

Автор: Олег Павлюк,

журналіст "Європейської правди"