Подарок для роспропаганды: в чем состоит ключевая угроза сближения Грузии с РФ
"Спільний та сильний тиск на агресора є необхідним заради збереження свободи всіх сусідніх країн. Ми дуже цінуємо Грузію та її волелюбну націю", – так Володимир Зеленський відповів на заяву президентки Грузії Саломе Зурабішвілі, присвячену другій річниці повномасштабного нападу РФ.
Варто визнати: вперше за довгі місяці кризи в україно-грузинських відносинах реакція офіційного Тбілісі виглядає цілком адекватною ситуації.
Із заявами на підтримку України 24 лютого виступили не лише президентка Зурабішвілі, але й новообраний прем’єр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе – навіть попри те, що раніше він звинувачував Київ у прагненні "відкрити другий фронт у Грузії".
"Грузія твердо стоїть на боці дружнього українського народу, що проявляється не лише у словах, але й потужній політичній та гуманітарній підтримці. Бажаю дружньому українському народу миру, суверенітету і територіальної цілісності", – стверджує Кобахідзе.
А мерія Тбілісі прийняла рішення підсвітити ввечері 24 лютого телевежу в кольори українського прапора.
Чи може це означати початок потепління у відносинах Грузії та України?
Ще один привід для обережного оптимізму – те, що для свого першого закордонного візиту прем’єр Кобахідзе обрав Брюссель. Крок, який можна трактувати як підтвердження прозахідного курсу Тбілісі.
Втім, брюссельські заяви голови грузинського уряду вкрай однозначні: жодних змін до зовнішньої політики вносити не планується.
Так, Грузія не збирається приєднуватися до західних санкцій проти РФ. "У нас дуже чітка позиція в цьому напрямку: ми не запроваджуємо санкції – і ми маємо для цього дуже сильні аргументи", – стверджує Кобахідзе.
Так само й підтримка України обмежиться голосуванням із засудженням дій Росії на міжнародних майданчиках (що у Тбілісі називають "політичною підтримкою") та наданням гуманітарної допомоги.
Усе, що виходить за ці межі, у грузинській владі називають "спробами втягнення Грузії у війну". "На жаль, прозвучала низка заяв із приводу другого фронту від високопосадовців українського уряду – це були секретар Ради безпеки України, радник президента… що було дуже сумно", – поскаржився Кобахідзе очільнику європейської дипломатії Жозепу Боррелю.
Показово, що в Єврокомісії поки уникають критики нового уряду Грузії. Тож відповідь Борреля була дуже обережною.
"Якщо щось станеться (у відносинах між Грузією та Україною), єдиний, хто буде зацікавлений у цьому, – Росія. І, звичайно, я зроблю все, щоб донести до української сторони сигнал про те, що Грузія піклується про свої інтереси", – стверджує головний дипломат ЄС.
Логіка дій Брюсселя зрозуміла: там уникають заяв, що можуть трактуватися грузинською владою як "відмова від європейського майбутнього". Яка таким чином легалізує остаточний розворот Тбілісі в бік РФ.
Саме тому у Брюсселі воліють не згадувати ані про спроби правлячої партії "Грузинська мрія" прийняти закон про іноземних агентів, ідентичний російському, ані про відкриття авіасполучення з РФ і дозвіл на рейси компаніям, що літали до окупованого Криму, ані про відмову слідувати рекомендаціям Венеційської комісії.
Єдине, на чому у Брюсселі роблять акцент – це виконання "домашнього завдання", за результатом якого для Тбілісі мають погодити відкриття переговорів про вступ до ЄС.
Разом із тим така стратегія не враховує одного, але надзвичайно важливого моменту:
Грузія вже стала важливим елементом у війні РФ проти України та Заходу.
І йдеться не тільки й не стільки про роль Грузії як вікна з обходження санкцій. Навіть якщо погодитися з твердженням Кобахідзе, що "Грузію не використовують для обходу санкцій", важливість нинішньої грузинської влади для Путіна полягає зовсім в іншому.
Згадаймо гучне інтерв’ю Владіміра Путіна американському пропагандисту Такеру Карлсону. Це інтерв’ю було потрібне російському диктатору для донесення своїх меседжів до Заходу. А точніше – до тих західних політиків, які досі відстоюють думку про можливість порозуміння з Путіним, навіть ціною поступок з боку України.
В Україні в цьому інтерв’ю звернули увагу на заяви Путіна про нібито готовність до переговорів, в тому числі – з українською владою. Втім, є ще один важливий меседж, яким Путін намагається озброїти своїх західних союзників.
"Ця нескінченна мобілізація в Україні, істерика, внутрішні проблеми. Рано чи пізно ми все одно домовимося. І знаєте що? Може, навіть дивно в сьогоднішній ситуації прозвучить: все одно відносини між народами відновляться. Потрібно багато часу, але це відновиться", – переконує Путін не стільки Карлсона, скільки Дональда Трампа.
Для українців ця теза Путіна залишилася непоміченою через її відверту відірваність від реальності. Проте для західних політиків, особливо не надто знайомих з українською історією, ця теза може виявитися цілком слушною.
Особливо якщо вона проілюстрована прикладом Грузії.
Адже йдеться про країну, яка мала війну з РФ, у якій 20% територій окуповано Росією. І при цьому її нинішній уряд проводить цілком дружню до країни-окупанта політику.
Чудовий приклад для політиків на кшталт Дональда Трампа, що не варто витрачатися на допомогу Україні, адже все одно війна рано чи пізно закінчиться, а народи "помиряться".
Не виключено, що це стане одним із ключових знарядь Кремля у пропагандистській війні проти України.
І Києву варто вже зараз бути готовим протистояти цій тезі.
В тому числі ми маємо тиснути на ЄС щодо неприпустимості ігнорування відверто проросійської політики Тбілісі.
І одночасно – підтримувати проєвропейські рухи грузинської влади. Особливо якщо заяви 24 лютого матимуть продовження.
Слідування єдиній зовнішній політиці Євросоюзу має стати для грузинської влади не меншим маркером готовності до переговорів про вступ до ЄС, аніж антикорупційні чи судові реформи.
Бажання зберегти прозахідний курс Грузії на рівні риторики, не підкріпленої реальними кроками, може дорого коштувати. Особливо якщо за помилки Євросоюзу розплачуватися доведеться Україні.
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів